Пхеньянська «стратегія ірраціональності»

Те, що керівник Північної Кореї Кім Чен Ин, оглядаючи військовий об'єкт номер 92, віддав наказ берегти ядерну зброю, від якої залежить виживання країни, і що журналісти південнокорейської газети «Чунан ільбо» отримали секретний документ, що підтверджує ці слова, може кардинальним чином змінити ситуацію навколо КНДР. 

Тепер, коли є підтвердження, що Пхеньян справді володіє ядерною зброєю, гостро постає питання: що демократичній світовій спільноті робити з ядерною Північною Кореєю? 

Адже якщо ядерна зброя у КНДР таки є, то це означає, що рано чи пізно вона може бути застосована. Можна висувати гіпотези з приводу того, чому Північна Корея випробовує стільки ракет. Проте жодне пояснення не заспокоює. 

Якщо звернутися до статистики, то за перші два роки після приходу нового верховного лідера КНДР Кім Чен Ина до влади (2012–2013) Північна Корея запустила всього вісім ракет. Упродовж наступних трьох років у середньому відбувалося 15 запусків на рік. 

Темп випробувань знову зріс нинішнього року: 5 запусків із 10 травня - дати обрання президентом Південної Кореї Мун Чже Іна. Важко зрозуміти, що ж стоїть за цим «балістичним божевіллям». 

Проста відповідь - тільки енергійне тестування може сприяти ракетній програмі КНДР, а Кім Чен Ин у здатності запускати ядерні ракети бачить ключ до виживання свого режиму в умовах дедалі більшого нагнітання Пхеньяном конфронтації зі США. 

Але якщо пригадати географію поділу двох Корей, то Північній Кореї навіть не потрібна ядерна зброя, щоб знищити Сеул. У КНДР сьогодні достатньо звичайної артилерії, аби зруйнувати південнокорейську столицю. 

І це - головна причина того, що західна спільнота досі жорсткими радикальними діями не зупинила ядерний розвиток північнокорейців. Адже будь-який конфлікт із КНДР здатен призвести до загибелі сотень тисяч сеульців. 

Поки що Пхеньян має ракети з діапазоном дальності 1200 кілометрів. Та, хоча цього цілком достатньо для ураження цілей у Південній Кореї і Японії, вони не спроможні досягти материкової частини Америки. Проте у своїй новорічній промові Кім Чен Ин пообіцяв створити міжконтинентальні балістичні ракети, котрі зможуть перетинати Тихий океан. 

КНДР перебуває на утриманні Китаю, як Куба в радянські часи була на утриманні СРСР. Однак Пекін має божевільну маріонетку, чиї непередбачувані дії він не завжди може спрогнозувати чи стримати. Та одним із чинників такої пасивної позиції в цьому питанні китайської сторони є те, що, становлячи загрозу для США і своїх азійських сусідів, Північна Корея одночасно стала відволікаючим фактором від дій Китаю у Південній Азії й однією з важливих тем переговорів у китайсько-американських відносинах.

Наразі подальший розвиток ситуації з КНДР великою мірою залежатиме від того, наскільки американський президент Дональд Трамп здатний розірвати «замкнене коло» північнокорейської кризи. 

Якщо він готовий приділяти пильну увагу азійській геополітиці і чутливо реагуватиме на повзучу експансію впливів Китаю в регіоні, то питання ядерного провокування пхеньянським режимом може набрати неочікуваних вимірів. 

Китайський чинник набуває вагомого значення при розгляді варіантів вирішення північнокорейської кризи. Оскільки парадигма пекінських підходів у процесі пошуку шляхів до зменшення стратегічної конкуренції з боку їхніх сусідів включає в себе різноманітні чинники стримування. 

Китаю вигідна модель відносин, коли Північна Корея й надалі залишатиметься у стані клієнта КНР. Але звичка Китаю розглядати геополітику як гру з нульовою сумою тепер може спрацювати проти нього. 

Бо якщо раніше небажання КНР возз'єднання Корейського півострова мотивувалося тим, що цим стримується утворення великого американського союзника, а в разі об'єднання мільйони північнокорейських біженців опиняться в Китаї, то тепер держава з ядерною зброєю виявилася всього за кілька годин їзди від Пекіна. 

Та й чи могтиме Пекін утримувати і далі режим Кім Чен Ина на «короткому повідку», якщо його непрогнозований лідер, окрилений ядерними можливостями Північної Кореї, раптом почне виходити з-під контролю? 

Наступним поясненням активізації ракетних випробувань є те, що КНДР постійно використовує їх як потужну пропаганду. При цьому апокаліптичні погрози Пхеньяна йдуть пліч-о-пліч із північнокорейським ядерним розвитком. Це дуже нагадує «стратегію їжака», який демонструє свої голки, аби настрахати ймовірного противника. 

Хоча це більше робиться для того, щоби приховати від закордонних спостерігачів величезну слабкість Північної Кореї - відсутність надійного ядерного стримувача, незважаючи на недавній прогрес у цьому напрямі, технічно відсталу армію та нестабільну економіку. 

Іншою причиною різкого збільшення випробувань стає те, що Кім Чен Ин хоче покращити позицію, перш ніж американський і китайський тиск поверне його за стіл чергових переговорів. 

Але не виключено, що таким чином північнокорейський лідер «перегне палицю», оскільки на посилення ядерної загрози з боку КНДР Вашингтон може відповісти закінченням ери «стратегічного терпіння» і початком розгляду більш ризикованих стратегій вирішення північнокорейського питання. 

На перший погляд, ядерна поведінка КНДР видається повністю ірраціональною. Проте насправді її можна визначити як таку собі «стратегічну ірраціональність». 

Бо коли говорити про ядерну конкуренцію між Північною Кореєю і США, то найкращим варіантом для слабшої сторони є переконати сильнішу сторону у своїй цілковитій ірраціональності. Щоб утримати її від будь-яких агресивних дій. 

Хоча ця нетрадиційна «стратегічна ірраціональність» північнокорейців набула останнім часом таких викличних форм, що може призвести до зворотного ефекту. 

Ситуація з ядерним шантажем КНДР зайшла дуже далеко. І якщо у США зрозуміють, що Кім Чен Ин готовий до серйозної ядерної авантюри, то, щоб не допустити такого розвитку подій, можуть вдатися до превентивного удару на випередження. Навіть якщо це стане останнім засобом, його не варто виключати. 

У такому разі небажання Китаю серйозно підходити до північнокорейської кризи здатне бумерангом негативу повернутися до нього. Коли Пекін не бажає поставити на місце свого норовистого сусіда, то радіоактивні опади можуть випасти і на його території. 

Якщо й далі намагатися бачити «раціональність» Кім Чен Ина, то можна прогледіти найбільшу небезпеку, яку несе світові сімейний клан Кімів. 

Ця небезпека корениться в універсальній людській схильності недооцінювати наслідки дій. Цар Пріам пропустив Троянського коня до Трої, в 1939 р. лідери Європи не відреагували адекватно на напад Гітлера на Польщу, а світова спільнота ще й досі повністю не усвідомлює, що війна Росії з Україною - це не тільки справа українців. 

Втім, не варто недооцінювати ще одну загрозу з північнокорейського боку. Бідний, як церковна миша, режим у КНДР, щоб ще більше підняти ставки у протистоянні зі США, здатен продати атомну бомбу терористам, які будуть готові щедро заплатити за цю «фінансову оборудку». 

Ймовірність намірів Пхеньяна продати ядерну зброю терористам часто недооцінюється, а відсутність значущих наслідків для Кім Чен Ина за всі його минулі провокативні дії може привести до того, що він вважатиме себе недоторканним. Тому надзавдання для США і їхніх союзників - виробити рішення, як загнати джина ядерного тероризму назад до пляшки.

Навряд чи адміністрація президента США діятиме швидко й емоційно, але заява американського віце-президента Майка Пенса, що «всі варіанти» лежать на столі, мала б серйозно попередити Пхеньян. 

Ця азійська геополітична шарада стає одним із найскладніших завдань для президента США Дональда Трампа. Вона потребуватиме вироблення нових підходів не тільки щодо КНДР, а й у відносинах із Китаєм. 

Америці буде важко вирішити північнокорейську проблему без допомоги Китаю. У цьому сенсі, можливо, Дональду Трампу варто звернутися до історичного досвіду свого далекого попередника на президентській посаді, Річарда Ніксона, і спробувати встановити нові «особливі відносини» з Пекіном.

Своєю чергою, пекінське керівництво має розуміти, що Китай не виграє, якщо Північна Корея дестабілізує Східну Азію або розпочне регіональну гонку озброєнь, яка примусить Японію та Південну Корею обзавестися власною ядерною зброєю.

Можливо, Вашингтону варто поставити Пекін перед вибором: якщо Китай не зможе знайти засобів для приборкання північнокорейців, то США залишають за собою право самотужки вирішувати це питання. При цьому не виключаючи й такого сценарію розвитку подій, коли Китай, за погодженням з американцями, вдасться до крайнього заходу - військової окупації КНДР і зміни там режиму. 

Адже в такому разі північнокорейці не чинитимуть значного опору військам свого сусіда. А більшість політичного істеблішменту Північної Кореї, сподіваючись залишитися біля державного керма і в новий, перехідний для КНДР період, вважатиме за краще домовлятися з Пекіном.