Українські політики створюють той суспільний запит, який в результаті їх вбиває

Якщо вірити українському Facebook, то чинна влада приречена піти в небуття через договірняки, корупцію, скандали і низькі темпи реформ. Але якщо вдивитися в соцопитування, то нинішня влада ризикує стати «колишньою» через зовсім інші причини.

Ось, наприклад, опитування фонду «Демократичні ініціативи». Згідно з документом, українці вважають, що в 2018-му країна рухалася в неправильному напрямку. Перші три аргументи звучать так:

1. Триває війна на сході (70%)
2. Ростуть ціни, а зарплати ‒ ні (50%)
3. Збільшуються комунальні тарифи (39%)

По суті, громадський порядок денний складається з тем «війни» та «зубожiння». Відпрацювання цих двох тем ‒ той самий коник-Горбоконик, на спині якого можна тріумфально в'їхати на Банкову та у парламент. Щоб потім точно так само зазнати поразки на наступних виборах.

Тому що жоден український політик не в змозі зупинити війну. Він може її лише програти. Досить капітулювати перед Москвою ‒ і тоді, можливо, похоронки з фронту перестануть приходити в оселі українців. Але за цей мир розплачуватися доведеться всій країні.

Тому що саме російське вторгнення змусило Україну прислухатися до західних вимог. Саме безальтернативність західних грошей змусила українські еліти брати на себе зобов'язання. Саме загроза зі сходу змусила українських політиків проводити реформи за західними лекалами. Так, темпи цих реформ низькі, а деякі реформи неефективні. Але якби не російське вторгнення ‒ не сталося б навіть цього скромного руху вперед.

Мир за правилами агресора ‒ це не тільки «позаблоковість». Це не тільки повернення в «русскій мір». Це ще й обнулення всіх спроб впровадження конкурентних правил гри. Замороження реформ. Знищення самого шансу на появу в країні точок зростання.

Якщо обиватель вважає, що продовження війни на Донбасі ‒ це ознака того, що «країна рухається не туди», то будь-який український політик приречений. Тому що жоден тріумфатор передвиборних перегонів не здатний цю війну зупинити. Ті, кому це під силу, перебувають не в Києві, а в Кремлі.

І точно такою ж пасткою для українських політиків є порядок денний «зубожiння». Тому що вся нинішня хитка українська стабільність ‒ це підсумок західної підтримки. Західних кредитів і траншів. Доти, поки Київ демонструє адекватність і осудність ‒ західні милиці зберігаються. Як тільки українські політики вирішать обдурити економічні закони ‒ ці милиці заберуть.

Будь-який український політик у президентському кріслі постане перед вибором. Або зберігати розсудливість ‒ і втратити підтримку ошуканих у своїх очікуваннях обивателів. Або наплювати на зобов'язання, ввести держрегулювання, надрукувати й роздати гроші, втратити підтримку донорів, створити умови для гіперінфляції та чорного ринку ‒ і знову-таки втратити підтримку обивателя. Різниця лише в тому, що другий варіант обійдеться країні занадто дорого.

Якщо обиватель вважає «зростання тарифів» свідченням того, що країна рухається не туди, то це теж вирок. Тому що скасувати тарифи або одномоментно збільшити зарплати не під силу жодному тріумфатору виборчої кампанії. Той, хто прокладає собі дорогу спекуляцією на цих темах ‒ приречений програти відразу ж після перемоги.

Проблема української ситуації в тому, що бажання обивателів не перетинаються з можливостями політиків. Те, що можна реально зробити й покращити ‒ не є в списку пріоритетів суспільства. А те, чого хоче суспільство ‒ не в змозі виконати жоден український політик.

Українські соцмережі можуть скільки завгодно обговорювати провали чинної влади. Але українська вулиця готова відправляти владу у відставку через зовсім інші причини. Опозиція може перемогти через «порядок денний холодильника», переконуючи виборця, що він гідний жити заможніше. Але саме цей порядок денний поховає опозицію в той момент, коли вона сама стане владою.

Замкнуте коло часом виглядає саме так.