Хто відповість за смерть сержанта Ярослава Журавля?

Холоднокровне вбивство» - так назвав Дмитро Десятерик статтю про загибель на фронті від руки російських окупантів медика Миколи Ільїна. Так, убивство. Так, воєнний злочин – бо ж ішлося про узгоджену з місією ОБСЄ евакуацію тіла загиблого лейтенанта Дмитра Красногрудя і отриману з боку російських окупаційних сил гарантії безпеки та зобов’язання припинення вогню у тому районі. Тим більше, що неозброєна евакуаційна група була маркована білими пов'язками на жилетах та білими касками. Так, потрібно пам’ятати про це, щоб спитати, коли прийде час. І спитати безпощадно з тих, хто не просто вбив медика Ільїна, а й здійснив наругу над його тілом, засвідчену фотографіями, які наявні в агенції Укрінформ. Як повідомила редакція Укрінформу, знімки переданого окупантами тіла настільки жахливі, що на них не можна дивитися і, тим більше, публікувати. Тіло Ільїна було розпороте від тазу до шиї, після чого грубо зшито. На додачу, воно не зберігалося у морзі, через що було вкрите великими трупними плямами. А ще на інформаційних ресурсах окупантів викладали відео, де видно, як у голові загиблого медика стирчить ніж. Нелюди? Ні, щось страшніше…

Але як у такому разі назвати смерть на нічиїй території («сірій зоні») одного з учасників евакуаційної команди групи, сержанта Ярослава Журавля, який зазнав поранення і не міг самостійно вибратися до своїх, але залишався живим упродовж іще трьох діб? Український безпілотник зняв відео, на якому поранений морський піхотинець у білому шоломі зупиняв собі кровотечу джгутом та шукав укриття. Кадри ці показав журналіст Андрій Цаплієнко в сюжеті програми «ТСН. Тиждень» на каналі «1+1». А потім сержант помер (чи, можливо, під покровом темряви був добитий окупантами) – і його тіло повернули лише 21 липня (основні події відбулися 13 липня)…

Офіційна причина смерті сержанта Журавля – те, що окупанти, мовляв, відмовлялися надати ЗСУ дозвіл на його пошуки у «сірій зоні». Але навіщо було шукати, коли безпілотник чітко показав місце перебування пораненого? А посилання на відмову… В таких ситуаціях діють інакше. Підтягують танки, важку артилерію, «гради» - і знищують усе на ворожій території на кілька кілометрів углиб. Можна й авіацією в разі потреби вдарити. Безжально – і чхати на ОБСЄ з її войовничою імпотенцією. Є правила ведення війни, і якщо противник їх демонстративно та брутально порушує, всі попередні домовленості з ним утрачають чинність. І полонених із тих ворожих груп, де зосереджені двоногі гірші, ніж просто нелюди, не беруть.

Ви можете уявити, щоб ізраїльське військо полишило свого пораненого сержанта на три доби помирати у «сірій зоні»? Ні. Генерали навіть не питали б дозволу в уряду, а останній у жодному разі б не протестував, бо знав би – його просто зметуть, якщо він кидає напризволяще своїх вояків. І владу та генералів США в такій ситуації я не можу уявити. Натомість російських/радянських золотопогонників і можновладців уявити дуже легко. Ба більше: в історії, давній і не дуже, можна знайти чимало прикладів такого ставлення до військовиків своєї армії (то чи дивним з погляду психології є звірське знущання з боку цієї армії з полонених противників і тіл загиблих?).

І не треба думати, що в Російській імперії щось було принципово інакше. Знаєте, що означає термін «кобилка»? Так офіцери-дворяни між собою звали сіро-зелену солдатську масу, яку можна вільно «витрачати» стільки, скільки потрібно для здобуття собі нових звань і нагород. Так, були й інші офіцери та генерали, але в меншості. Ще менше їх було в Червоній армії…

Ця приголомшлива ситуація, коли ті, хто повинен був це знати, добре знали, що сержант Журавель живий, але рятувати його не можна, наводить на дуже печальні думки. По-перше, що не лише наразі чинна в Україні влада живе за нормами «русского мира» (це, зрештою, і так було зрозуміло), а й генералітет разом зі старшим офіцерством. Адже ніхто з них, наскільки мені відомо, у відставку не подав і не застрелився через втрату честі (не можна втратити те, чого ти не маєш, чи не так?). По-друге, ніхто «нагорі» банально не здатен мислити – ані тактично, ані стратегічно. Адже практично щодня ми чуємо, що на фронті є нові загиблі чи нові поранені (частина яких потім помирає). А якби раз-другий добряче «врізали» по окупантах, ті б неминуче притишили свої обстріли й інші дії, боячись отримати по зубах. І не «розведення військ», а саме така тактика істотно зменшила би втрати ЗСУ. Стратегічний же вимір цієї справи полягає в тому, що не можна допускати деморалізації війська – тепер кожен військовик приміряє на себе страшну долю сержанта Журавля…

Чи, можливо, чинна влада передовсім переймається тим, щоб не піддаватися на провокації з боку російських окупантів, бо це матиме тяжкі наслідки для Мінського процесу та Норманського формату? Агов, а що позитивного буде в тих форматах-процесах, якщо ЗСУ виявляться деморалізованими? І невже історія нікого не вчить? Он перед 22 червня 1941 року Сталін і Ко найбільше переймалися тим, щоб «не спровокувати» Адольфа Алоїзовича. Справді, не спровокували. І який це мало наслідок на практиці, добре пам’ятаєте?

Утім, мимохіть напрошується й інший висновок: можливо, мають рацію ті аналітики, які вказують (з аргументами, не голослівно) на активну діяльність російської агентури у вищих ешелонах влади України? Тоді все стає на свої місця – аж до акцентування суспільної уваги не на російській агресії, яка нікуди не поділася, а тільки набирає оберти, а на існуванні «організованого злочинного угрупування Порошенка», яке, мовляв, нині «рветься до влади» та «намагається вчинити реванш». Лише в цьому сенсі логічною є абсурдна під оглядом здорового глузду депортація до Росії двох затриманих СБУ агентів Москви, які прибули в Україну для здійснення терористичних актів…