Нейтральних країн не буває

«Чи є Фінляндія нейтральною в питанні демократії? Ні. Фіни – частину Заходу, ми західна демократія… Фінляндія, можливо, і невелика країна, але вона ніколи не була ізольованою від світової політики». Слова, на яких вчора наголосив держсекретар МЗС Фінляндії Пертті Торстіла під час виступу на міжнародному форумі в Києві. Його ідея, адресована всім захопленим фінською неучастю в НАТО: не буває нейтральних країн у виборі цінностей. Ви або демократична країна, або псевдодемократична; або поважаєте права людини, або потураєте ними; або поважаєте свободу слова, свободу зібрань, або творити тоталітарну систему. У всіх цих питаннях: Фінляндія – де-факто представник євроатлантичного простору. Такою була головна думка і Ганса Відмера, колишнього швейцарського парламентарія, котрий розповідав про нейтралітет по-швейцарськи; про це говорив і представник МЗС Австрії Герхард Яндль, котрий присвятив промову акцентам австрійської нейтральності; такий був лейтмотив і шведської дипломатки Інгер Букстон.

Два роки Україна перебуває в позаблоковому статусі. Що дало це Україні? Чи не прийшов час переглянути рішення, яке зробила влада? Інститут світової політики учора провів міжнародний форум, присвячений проблемі позаблоковості України. Висновків два. Перший: позаблоковість загнала Україну в глухий кут. Другий: повернення України до інтеграції в НАТО навряд чи можливе в близькій перспективі. Бухарестський меморандум Альянсу (від 2008 року) залишає досить слабку надію – хоч у ньому і наголошується, що Грузія та Україна стануть членами Альянсу.

В Україні довгі роки сперечалися-чубилися щодо того, чи варто йти до НАТО, до ОДКБ, чи розбудовувати нейтральний статус. Київ взявся за конструювання власної позаблокової моделі. Такої, про яку світ ще не чув. На неофіційному рівні між Україною та НАТО «позаблоковість» навіки залишиться в лапках – як неологізм, як вигадка, а може, і як нонсенс (до останньої версії тяжіють в Альянсі, де не визнають себе блоком, а тому і не вважають можливим існування позаблоковості). Важливість вчорашнього форуму полягала в тому, що українці могли з перших вуст почути оцінки позаблоковості. Передовсім від представників тих країн, які вже давно сакралізовані людьми, закоханими в фінську чи швейцарську нейтральність. Але якби вони дослуховувалися, то, напевно, і не опинилися б у тій ситуації, яку переживає сьогодні Україна.

В історії незалежної України ще ніколи такого не було, аби з нею однаково не рахувалися і на Заході, і на Сході. Ще ніколи такого не було, аби Європейський Союз виставляв умови (а фактично ультиматум) щодо проведення двостороннього саміту. Ще ніколи не було, аби Росія (!) штампувала дипломатичні заяви із закликом поважати правосуддя. Позаблоковість, задумана як інструмент зміни конфліктної атмосфери, жодним чином не допомогла Україні. Держава була ключовим об’єктом для геополітичних гравців безпекової шахівниці. Нині назва гри змінилася: Україна з важливої шахової фігури перетворилася в щось на зразок м’яча, якого футболять всі кому не лінь…

Із одного боку, з міністром закордонних справ Костянтином Грищенком, котрий виступив на форумі з ключовою промовою, можна погодитися. В Україні нарешті питання безпеки не є предметом політизації, знято суспільну напругу. Наповнення відносин настільки насичене, що складається враження, ніби Україна і не припиняла інтеграції. І в питанні співпраці щодо Афганістану (транспортна авіація), і в питанні військових навчань, і з приводу участі в антипіратській операції «Океанський щит»… Жодних сперечань не може викликати і його фокусування на національному інтересі України, який полягає «у приєднанні до європейської спільноти, у пристосування саме до високих стандартів ЄС як в економічному, так і в суспільному житті». (Цей пасаж лунав цілком співзвучно з заявами європейських нейтрально-ненейтральних гостей).

Проте. Чи справді можна говорити про суспільну злагоду в Україні поза питанням НАТО? Як, наприклад, щодо мовного питання? А як щодо питань політичного розвитку? Співпрацю з НАТО можна теж тільки вітати. Але суть співпраці з міжнародними партнерами полягає завжди у взаємності: Україна робить сьогодні значний вклад у міжнародну безпеку (є, як модно говорити в експертних колах, контрибутором безпеки), однак наскільки це допомагає посилити безпеку самої України? Чи прийде Альянс на поміч державі у випадку виникнення реальних загроз – адже Стаття 5 Вашингтонського договору, в якій закладено принцип «один за всіх і всі за одного», поширюється лише на членів НАТО? Наближення до стандартів європейської спільноти залишу без коментарів: кожен сам усе бачить.

Напевно, дипломатичне відомство найменше винувате в тій колапсовій ситуації, в якій нині опинилася Україна. Вихід із неї залежить не від старань дипломатів, а від волі однієї людини, президента. За понад десять років спілкування з українськими дипломатами не зустрічав жодного, хто б не вірив у те, що Україна повинна бути членом ЄС і НАТО. Можливо, так би і сталося, якби відповідного рівня фахівці працювали не лише в одному зовнішньополітичному відомстві…

Невеликим винятком може бути хіба що Олександр Чалий (той самий, котрий в часи Кучми пішов із дипломатичної служби на знак протесту проти втягування України в російські інтеграційні проекти), але і він постійно наголошує: я за те, щоб Україна була в НАТО, поділяла ті ж самі цінності, але мусимо тут бути реалістами. Щоправда, реалізм – доволі змінна парадигма: сьогодні реальність одна, завтра виявляється іншою… Реалізм полягає не тільки в тому, аби підлаштовуватися під наявні умови, але і в готовності до того, що ці умови можуть змінитися (ба більше – ці умови можемо змінити самі). Пригадайте хоч би часи холодної війни: чи був хоч один політик чи аналітик готовий до краху Радянського Союзу? Ні. Генрі Кіссінджер, якого навряд чи можна запідозрити в нефаховості, закликав у своїй книзі The White House Years («Роки в Білому домі») в 1969 році прийняти «природу ідеологічного і геополітичного виклику (мався на увазі СРСР. - моє), що триватиме ще цілі покоління». Утім, через двадцять років настала нова реальність, до якої ніхто не був готовим…

Не буває нейтралітету. Буває байдужість або недалекоглядність. Не буває демократії наполовину. Буває або демократія, або псевдодемократія. Не буває нічого постійного; буває те, що ми самі творимо.