Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Привіт, Юро! Лист №5 в Менську колонію

    • Данило Яневський
      Заслужений журналіст України
    • Розсилка
    Привіт, Юро! Лист №5 в Менську колонію

    Дякую за оптимістичну відповідь на мого «песимістичного» листа.

    Привіт, Юро!

    Дякую за оптимістичну відповідь на мого «песимістичного» листа.

    Ти – політик загальнонаціонального масштабу, за статусом маєш випромінювати оптимізм)) Натомість я – в кращому випадку - спостерігач із 20-літнім стажем. І оптимізм мій закінчився вранці 29 червня 1996 року, коли молодий і вже тоді талановитий журналіст програми «Післямова» Андрій Шевченко привіз до редакції звіт про приснопам’ятну «конституційну ніч». Прочитав то все і подумав собі: «пропал Калабухов дом» (© Міхаіл Булгаков, «Собаче серце»).

    Адже не можна на гнилому фундаменті побудувати міцну споруду. Як не напружуйся – розвалиться. А ще і мешканців своїх поховає. Що, власне, і спостерігаємо всі останні 20 років.

    Нагадаю тобі один з епізодів культового за часів СРСР фільму Марка Захарова «Вбити Дракона». Син питає батька, бургомістра вільного міста, завойованого колись Драконом: чи може, мовляв, «об’єднана опозиція» лицар Ланцелот убити ненависних регіоналів Дракона? Відповідь батька, «хворого на всі нервові та психічні захворювання, а також ще три, невідомих науці», була такою: «Може. Але не Дракона. І не цього разу. І не Ланцелот. І не перемогти». І далі: «Я тобі відповідаю ... щиро: може. Один раз не злякатися, зібратися зі силами, взяти його за горло і мордами, наступив на хвоста, і мордами його, гада, розумієш, об стіл. ... Ось так думають деякі і помиляються! Тому що нашого Дракона може перемогти тільки він сам. Він і не таких перемагав як він. А тепер подумаємо: чи потрібно йому це?».

    Нічого не нагадує? Отож.

    Тепер факти. На скромну думку, теперішній стан нашої держави, суспільства та політикуму жорстко детермінований обставинами їх історичного розвитку впродовж останніх 250 років. Вони такі.

    Від 1772 р. наш народ живе в умовах перманентної іноземної окупації. Того року Республіка, «двоєдина держава трьох народів» – литовського, польського і руського була розтята трьома «чорними орлами» - Австрією, Росією, Прусією. Сьогодні я про ту частину, яку окупувала Росія. Від 1772 до 1917 р. на престолі Романових змінилося 7 імператорів. І всі вони запроваджували на окупованих теренах різні, але завжди уніфікаційні практики. Наслідки мали катастрофічний для народу характер: ліквідація існувавших прав та вольностей громадян, асиміляція еліт, винищення руського духовенства, силове насадження московського православ’я, випалювання руської (української) мови, знешкодження будь-яких форм національної, культурної, релігійної ідентичності нашого народу. І так далі і тому подібне (бажаючих дізнатися більше з чистим серцем відсилаю до докторського дослідження професора Дмитра Розовика «Національно-культурне будівництво в Україні у 1917-1920 рр».).

    В 1917/1918 рр. на цих землях відбулися події, які за своїм руйнівним характером можна порівняти хіба з добою Богдана Хмельницького. Впродовж менш ніж одного року цивілізація, яка існувала тут впродовж попередніх сотень років, була в пень винищена силами тамтешнього селянства. Всі елітні групи – вчителі, лікарі, офіцери, юристи, фінансисти, інженери та інші зазнали непоправних втрат. Справу довершили більшовики. Станом на 1934 р. народ залишився, умовно кажучи, без головного мозку (елітні групи) та без станового хребта (селянство).

    В 1939-1940 та в 1945-1949 рр. ця доля спіткала населення окупованої комуністичними людожерами частини Польщі. Якщо на території довоєнної УРСР рубали окремими групами, то на тих землях косили підряд, без розбору. Практичний результат такий: в 1918-1948 рр. з території сучасної України загинуло, «зникло», «випарувалося» щонайменше 20 млн. людей. Це – 70% до рівня 1917 р. (26/27 млн. на «підросійській» Україні + 3 млн. на Україні «підавстрійській») або майже 50% до рівня року 1941 (42,5 млн. на території тогочасної УРСР).

    Це, без щонайменшого перебільшення, наймасштабніша антропологічна, гуманітарна Катастрофа в історії Європи за тисячу років. Катастрофа, не вигадана заднім числом, а Катастрофа, масштаби та наслідки якої не усвідомлюються ані громадянами України, ані її політичними провідниками, ані європейською/світовою спільнотою.

    24 серпня 1991 р. Компартія України (між іншим, у повній відповідності із передбаченням Романа Шухевича) за підтримки «націонал-демократів», перебуваючи у стані тваринного переляку, одностайно проголосувала за Акт державної Незалежності України. Так і написали: «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною» (© Левко Лук’яненко). Пригадаймо, як мотивували населення УРСР підтримати Акт 24 серпня. Не знаю як і де, а от Київ щільно був заклеєний летючками «москалі з’їли наше сало – голосуй ЗА Незалежність». Цього мало. Новопосталу державу проголосили правонаступницею Української Радянської Соціалістичної Республіки – держави, на території якої силами комуністів та їх каральних загонів булі закатруплено 20 млн. українців!

    Чого ми можемо очікувати від ТАКОЇ держави? Поваги до гідності людини? Людського ставлення до засуджених? Відновлення майнових прав тих, кого грабували сім десятиріч поспіль і продовжують грабувати зараз? Забезпечення та розвитку прав громадян всіх віросповідань (і без них), національностей та статей?

    Казуси Тимошенко, Луценка (з одного боку), Абусісі та Розважаєва (з другого), Мазурка та йому подібних (з третього), тисяч неправедно засуджених, сотень тисяч тих, хто подався за кордон (з четвертого), є зримим свідченням того, що головною загрозою для конкретного українця в конкретних обставинах часу і місця є не Росія, не Європа, не Сполучені Штати, а Українська держава в її нинішньому вигляді. Як авторитетний політик загальнонаціонального масштабу, ти просто зобов’язаний зняти рожеві окуляри: «влада помножила на нуль Україну та її Конституцію... це шлях в нікуди. Керівництво країни пішло шляхом знищення державності, ідеї конституційності та правопорядку» (© С. Головатий).

    Практично це означає – входити до парламенту, тобто робити надалі вигляд, що в країні надалі існують легітимні органи центральної влади – це якщо не самообман, то політичне блюзнірство. Якщо не дурість, то шахрайство. Якщо не безвідповідальність, то політичний злочин - проти народу, проти його сучасного та майбутнього.

    Нас не врятують ані з’єднана, ані з’єднана опозиція. Лише деякі з нас зможуть врятувати, зберегти, розвинути свої невід’ємні права на життя, свободу, прагнення до щастя, на культурну, релігійну, національну самоідентифікацію лише і виключно шляхом творення принципово нових спільнот, спільнот заснованих на прийнятних для їх учасників цінностей, в основі яких – абсолютні, вічні, неспростовні істини, даровані нам Творцем.

    Одна з таких спільнот кожного дня, рівно о 21-й годині молиться, зокрема, «за визволення поневолених», «за недужих і терплячих». Значить, молиться за тебе персонально. Саме це «надихає мене». Надихають і звернені до тебе слова одного з тих, хто слідкує за нашим листуванням: «Тримайтеся!!! Нехай вам втіхою будуть слова Патріарха Йосипа Сліпого: "Зло не вічне, йому завжди прийде кінець» (© Олег, 22 роки, студент).

    І насамкінець. Йшов отут днями по вулиці – на зустріч Посол з особливих доручень Мелані Вервір у супроводі Посла Джона Ф. Теффта. Чемно питаю Пані Посла: «коли США говорять про Юлію Тимошенко, чи означає це, що Юрій Луценко є також політичним в’язнем в нашій країні»?, відповіла так: «Уряд Сполучених Штатів повторно закликав звільнити її і його також».

    Такі справи.

    Тисну руку. Тримайся. Бережи себе.

    Данило.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Возняк
    Тарас Возняк

    Головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ