Ця зграя відверто мала виборців за бидло, яке продається за об`їдки

Відповідь Юрія Луценка на лист Данила Яневського.

Вітаю, Данило!

Якось я прочитав, що відсутність у розписах Софії Київської сцен мук Христових та Страшного суду – віддзеркалення архетипу українського оптимізму. Думаю, що це правда, без такого софійного світосприйняття, вибудованого на вірі, надії, любові, наші предки не змогли б вибудувати Руську державу на перехресті небезпек.

Згадую це до того, що я знову не згоден з твоїм песимізмом в оцінках результатів парламентських виборів, котрі в тебе зводяться до «крокодил не ловится, не растёт кокос».

Данило, скажу чесно: я не можу вважати успішною кампанію опозиційних сил. На мою думку, вона була невідповідною і за формою, і за змістом завданню подолання правлячої мафії.

Поза тим, я вчергове пишаюся нашим народом. Після помаранчевих зрад, після регіонального розбою, не зважаючи на гейзери брехні і еверести підкупу, мільйони людей ясно продемонстрували наявність національної і особистої гідності.

Якщо розглядати українське суспільство як живий організм, то ці вибори засвідчили, що він живий і здатен реагувати на злоякісну пухлину Межигірської мафії, яка вразила його 2,5 роки тому. Перший шок від смертельної загрози минув і здорові захисні механізми нації спрацювали. Ти хотів би бачити адекватніші реакції, чіткішу блокаду зла. Але врахуй історію хвороби – століття несвободи і постгеноцидний період. Тому я дуже задоволений демонстрацією здорових сил українського суспільного організму, який збільшив імунні процеси на напрямку головного удару – в «Батьківщині», виробив для посилення опору нову білкову масу «УДАРу» і відправив тромбоцити «Свободи» зупинити поширення вірусів ПР, що хизуються вмінням вести дискусії табуретками по головах опонентів.

Якщо від евфемізмів перейти до конкретики, то хіба ти не відчуваєш гордість за столицю, яка не тільки не віддала жодного мажоритарного депутатського мандату провладним мільйонерам, але й на додачу проголосувала за список Партії регіонів менше, ніж на Волині. Це гідна відповідь бундючному Азарову, який настирно вимагав голосів киян за кожну шляхову розв’язку, збудовану за гроші платників податків.

Хіба тебе не надихає нова атмосфера солідарного опору на Заході і в Центрі України? Хіба не помітні оздоровчі процеси на Сході й на Півдні, де в повені політичної каналізації тотальної пропаганди й адмінресурсу Партії регіонів 40% дніпропетровців, 30% миколаївців, одеситів, харків’ян, 25% кримчан обирають таки опозицію.

Мені ж здається, що життя підтверджує мою тезу: країна, в якій був Майдан, не може не відновити демократію. Я дивлюсь на реальну народну революцію на захист перемоги опозиціонера Аркадія Корнацького в Первомайську і відчуваю, що недарма протистояв мафії і не пом’якшував ні слова проти яничар. Вони можуть упакувати мене в тюрму, їх броньований спецназ може викрасти виборчі протоколи, але дедалі більше людей бачать: це агонія режиму.

Два з половиною роки владна мафія безкарно грабувала і принижувала національні почуття українців, розглядаючи мовчанку людей як параліч волі і відмову нації від боротьби. Угрупування Януковича не приховувало свого єства. Їх усіх можна було б описати словами шведського політолога Ослунда, який сказав про першого заступника Генпрокурора Кузьміна: «Він виглядає як бандит, говорить як бандит і діє як бандит». Ця зграя відверто мала виборців за бидло, яке продається за об’їдки зі столу «кровосісів». І ось – момент істини, вибори. І їх головний результат: людей, які голосували за опозиційні сили Яценюка, Кличка і Тягнибока, виявилося більше, ніж віруючих у покращення життя Януковича і Симоненка разом узятих.

Цей факт має стати потужною ін’єкцією оптимізму для кожного українця, який хоче змінити стан справ у своїй країні. Відтепер ясно, що Януковича не тільки теоретично треба, але й практично можливо перемагати на президентських виборах! Страх перед бульдозером беспрєдєлу Партії регіонів закінчився. Я розумію, що регіонали зможуть скупити і зґвалтувати мажоритарників для своєї парламентської більшості. Але це вже ненадовго. Якщо раніше, в гнітючі часи, про які Честертон писав: «Коли мовчать дзвони, гримлять дзвіночки блазня», з Януковича та його орків публічно смів сміятися лише «95-й квартал», то тепер з усіх щілин життя лізе бунтівна іронія народного Меркуціо проти тупості й агресії межигірського Тібальта. Вдихни морозяне повітря, Данило, повертається незабутня атмосфера 2004-го року, коли майданівська перемога визрівала у всенародному реготі під «Веселі яйця».

В чому ти, Данило, правий, то це в питаннях щодо здатності обраних політиків усвідомити свою відповідальність і знайти своє місце для перемоги на президентських виборах 2015 року.

В принципі, все дуже просто. Для тих, хто хоче перемагати, а не лише вигідно брати участь у процесі, існує перевірена досвідом абетка української політики, що зводиться до трьох постулатів:

1. Апріорі програшним є варіант 1999 року, коли в друге коло президентських виборів було виведено зручного для влади опонента, який в принципі був нездатен об’єднати союзницький потенціал голосів.

2. Варіант 2009 року, коли результатом нещадної війни демократичних лідерів між собою стало розчарування виборців і поразка розпорошених демократичних сил у другому турі виборів.

3. Єдино можливий в українських реаліях переможний варіант – угода про підтримку єдиного кандидата від демократичних сил. Перевірено у 2004-му році. Має бути зроблено у 2015 році.

В цьому контексті доброю новиною минулих виборів стала демонстрація самостійного, ніким непрогнозованого волевиявлення значної частини демократичного електорату Галичини і Києва. Їх голосування на користь радикальної «Свободи» означало не тільки ляпас по морді владному Хаму за приниження України, але й те, що люди позбавили партійну аристократію монополії на розробку політичних сценаріїв. Тож, якщо наші лідери опозиції втратять чуття і знову підуть на президентські вибори врозчепірку, то український загал, схоже, самостійно визначить свого єдиного переможного кандидата.

Я особисто вважаю, що найкращий шлях до перемоги у 2015 році – угода про формування єдиної команди опозиції із визначенням кандидатів на посади Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради і т.п. Але для цього відносини між нашими достойниками мають перейти у формат координації, а не підкилимної братовбивчої війни, що глибоко травмує не так їх самих, як спільного виборця наступного нового Президента.

Погоджуюся з тобою, що зараз поведінка лідерів опозиційних партій – далека від ідеалу. Схоже на те, що чотирьом лідерам все ж не вистачає загальновизнаного авторитету п’ятого елементу.

Тому я дуже сподіваюся, що і тандем Яценюк-Турчинов, і Кличко, і Тягнибок бодай собі наодинці зізнаються, що парламентські вибори вже вкотре продемонстрували лише одного лідера загальнонаціонального масштабу, яка навіть з-за ґрат формувала опозицію режиму, керувала кампанією, а у вирішальний момент – витягнула своїм мобілізуючим словом переможні відсотки «Батьківщини».

Тому я впевнений: і для перемоги України, яка лежить у напрямку європейської інтеграції, і для перемоги демократичної опозиції нам потрібна свобода Тимошенко. Власне, це лише формалізація того факту, що перемога демократичних сил на єдиному багатомандатному окрузі була, в першу чергу, постановою вищого народного суду, який не визнав Юлію Тимошенко винною. І якщо ми згодні, що перемога опозиції лежить в площині моральної альтернативи режимові, то з першого дня в парламенті кожен морально притомний депутат, який ішов туди боротися за свободу країни, має пам’ятати історичні слова Кеннеді: «Свобода неділима і якщо одна людина в рабстві – всі ми невільні».

Юрій Луценко,
Менська ВК №91