Маленькі радощі безвізу

Об’єднує ці дві історичні події спільне уточнення: «далі буде».

Від обох наших утіх завила розпачливо вата і тупенькі зрадофіли з секти «всьопропало». А на російських сайтах зарясніло порадами, яким чином можна отримати українське громадянство. Що, звісно, повинно нас насторожити, а умови прийняття громадянства варто зробити поважнішими.

Від вати і тих, хто ніколи нічим не буде задоволений, сипонуло розпачливими зойками, що на їхню малу платню не дуже куди й поткнешся і їм той безвіз, як корові сідло. Але коли дорослі чоловіки потрясають моє чуле серце платнею, що складає дві-дві з половиною тисячі гривень, я дивлюся на них, як на мале пиво. Як? Чоловік у повні сил і здоров'я задовольняється таким мізером? Важко повірити. Вочевидь, при тій низькооплачуваній праці є ще якийсь значно суттєвіший підробіток. А якщо ні, то який сенс триматися за таке місце?

Безліч людей сміливо кинуло роботу, яка давала мало прибутку і знайшли куди вигідніші заняття, не конче еміґруючи. У кожного з нас знайдуться знайомі, які закінчили гуманітарні факультети, а стали бізнесменами, учителі, що відкрили свої ятки на базарах, творча інтелігенція, яка пішла в ресторанний бізнес.

Просто є люди, які не миряться з тим станом, в якому опинилися, а є ті, кому ліньки рухатися далі. І я знаю таких людей, які замість того, щоб скористатися тією вудочкою, яку подарувала їм доля, продовжують киснути на місці і мріяти про готову рибу. Їм уже ніщо не допоможе.

В Канаді я зазнайомився з будівельником, який приїхав, не знаючи мови, але поклав собі щодня учити по пів сотні слів. Бо мав волю до змін. В Америці колишні львівські співаки й музиканти створили не музичний гурт, а бригаду будівельників. Купували за безцінь у Філадельфії масивні камениці, понищені афроамериканцями, і відновлювали їх, відтак винаймаючи поверх за поверхом.

Вайлуватість і неповороткість – це хвороба, така сама, як бомжування. Бо бомжі й викінчені алкаші є всюди – навіть у Швейцарії, де я їх бачив цілими табунами. Просто є люди, які за жодних обставин працювати не будуть. А є не бомжі, які нічого міняти у своєму житті теж не будуть.

Те, що чимало українців рушило на заробітки в Європу й Америку – нормальна річ, через яку перейшло більшість європейських націй свого часу. Навіть італійці, які зараз дають роботу українцям, по війні масово атакували Швейцарію. В совєтському прокаті йшов фільм «Хліб і шоколад» про тяжке життя італійських заробітчан власне у Швейцарії. Португальці, греки і югослави їздили в Німеччину і Скандинавію. А раніше й скандинави шукали зарібків за межами своїх країн. Я не сумніваюся – прийде час, що і до України почнуть їздити на заробітки.

Статистика каже про 55% українців, які ніколи не виїжджали за межі України. А з тієї решти, що виїжджала, лише 8,5% бували за кордоном раз на рік або частіше.

Але Росія і Білорусь – це теж закордон, тому цілком можливо, що з тих 45%, які виїжджали, менше половини були в Європі.

Звісно фінанси відіграють важливу роль. Але також головне мати бажання. Ні, не так – треба мати непереборне бажання, щоб поїхати. Наприклад, для того, щоб відпочити на морі.

Знаю одне подружжя, яке щоліта відпочиває в Болгарії. Їхні статки не дозволяють їм на якийсь цимес, але вони знайшли свій спосіб. У них є знайома болгарська родина, в якої вони роками винаймають кімнату, за яку розплачуються не грошима, а... горіхами. Привозять з собою шинки, ковбаси, консерви, решту докуповують і живуть у своє задоволення.

Просто вони собі одного разу вирішили, що хочуть відпочивати там, а не деінде.

А загалом, опинившись за кордоном, наші люди будуть здивовані цінами. Був час, коли до нас їздили за продуктами поляки, угорці та румуни. Зараз – навпаки. Біля кожного великого супермаркету в Східній Польщі можна побачити багато наших авт, а біля кас – українські прапорці, які свідчать про те, що тут розуміють українську. Мало того – закупившись у Польщі, можна на кордоні повернути частину витрачених коштів. І тоді ще відчутніший удар по цінах.

Вата, яка лякає нас європейськими цінами, насправді в них не орієнтується. Бо навіть живучи у Відні, я на ті самі продукти витрачав менше грошей, ніж у Львові. Просто в багатьох містах Європи існує мережа дешевих крамниць. І продають там свіжі продукти, а не протерміновані, як комусь може здаватися.

Один знайомий уже шість разів подавався на карту поляка. Усю співбесіду завжди успішно здавав, корені є такі, що на амінь. Але карти не отримав. Бо на останнє питання: «Czy pan czuje się polakiem?» відповідав щоразу твердо «Nie!».

Вода камінь точить. Можливо на сьомий раз йому вдасться отримати те, що хоче, а при цьому не зламатися. Бо на таких світ тримається.