Павло Казарін: Третій Майдан – єдиний сценарій Кремля, який міг би спрацювати

Публіцист Павло Казарін походить із Криму, пише для російських видань («Росбалт», «Сноб», «Новая газета» та інших) і вважає себе політичним українцем. Читачам він відомий насамперед своїм нестандартним поглядом на російсько-українське протистояння, ситуацію в Криму та на Донбасі. Йому вдається знаходити яскраві метафори й аналогії – наприклад, із фантастичними світами Толкіна та Мартіна. Або з сім-карткою:

- Знаєте, для чого в сім-картки обрізаний один кут? Це захист від дурня. Завдяки цьому обрізаному кутику її неможливо в інший спосіб помістити в телефон. Система розподілення влади у звичайній державі – та сама сім-картка з обрізаним кінцем: навіть якщо в країні перемагає не дуже розумний президент, він не має змоги вчинити якісь незворотні дії, бо мусить узгоджувати свою політику з іншими центрами впливу Наприклад, у США це Конгрес, Сенат, генеральний прокурор тощо. Вони не дадуть президентові зробити критичну кількість дурниць. У Росії такої системи фільтрів і противаг немає. Роль Державної думи нівельована – вона затверджує все, що спускається з адміністрації Путіна. Політологія не може застосовуватись для вивчення держав, де немає політичних інститутів – для аналізу перспективи політичних ходів у них потрібна психіатрія. Наприклад, щоб зрозуміти мотиви зімбабвійського диктатора Роберта Муґабе, потрібно поритись у його медичній карті. А для того, щоб зрозуміти мотиви Анґели Меркель, достатньо подивитись на структуру німецького парламенту й поглянути, як складається політична кон’юнктура в Німеччині.

То що побачив би психіатр у медичній картці Путіна?

У Росії глибоко переконані, що Майдан був великою антиросійською спецоперацією Заходу. В російській картині світу, забравши Крим, вона не завдає удару, а лишень дає здачі – мовляв, у нас забрали Україну, а ми у вас Крим заберемо. Тому вони щиро не розуміють, у чому причина незадоволення світу.

Кримськотатарські політики, які залишилися вірними Україні, кажуть, що Крим повернеться. Наскільки це реально?

По-перше, поширена в Україні думка, що проукраїнськими в Криму є лише кримські татари, хибна. Там є багато проукраїнських етнічних українців і росіян. По-друге, Крим – це історія, розв’язання якої важливе не лише для України, але для всього світу. Після другої світової війни головним консенсусом міжнародного законодавство було те, що можна проводити нові лінії на міжнародній геополітичній карті, але не можна стирати старі. Теоретично можна зробити незалежною частину території якоїсь держави. Якби з Кримом був розіграний абхазький або придністровський сценарій – створення формально незалежної республіки – реакція світу не була б такою різкою. Але стирати старі кордони – це сигнал усьому світові, де є багато заморожених конфліктів, від нагірно-карабаського до індо-пакистанського. Визнати півострів російським чи закрити на нього очі, значить, визнати, що працює право сильного.

Сьогоднішня неувага України до кримської теми пов’язана з тим, що проблема Донбасу – кривавіша, актуальніша, - просто затьмарила проблему півострова. Але, коли донбаська історія завершиться або ввійде у фазу рівноваги, Крим повернеться до порядку денного. В українських політичних колах сподіваються, що повернення Криму стане можливим, коли Росія усвідомить: не віддавши його, вона не зможе повернутись до ситої і благополучної реальності 2013 року. Можливо, це колись і станеться. Ймовірно, Росія спробує повернути Крим, не втрачаючи лице – наприклад, імітуватиме обговорення кримського питання, насправді ведучи залаштункові торги щодо механізмів і процедури повернення.

Ви часто говорите про особливу ідентичність кримчан. У чому вона полягає?

Для її розуміння треба згадати історію Криму. Після депортації кримських татар туди заселяли людей із Росії та України. Тому до 1991 року Крим був здебільшого регіоном переселенців. У ньому змінилась культура хазяйнування та побут. Крім того, з’явилось дуже сильне острівне відчуття – у Криму добре відомий вислів «за Перекопом для нас землі немає».

У Криму не існувало українського наративу, там майже немає української історії. Є кримськотатарський пласт культури, сліди генуезьких, грецьких поселень, російський пласт двох останніх століть. Дифузія, вливання півострова в український проект після 1991 року відбувалась надзвичайно повільно. Ніхто не намагався вивести українську національну ідею за вузькі етнічні рамки, щоб кримчани могли її сприйняти. Адже Крим був єдиним регіоном у складі України, де людей, які називали себе під час перепису населення росіянами, а не українцями, було більше 50%. Але те, що багато кому здається проросійськістю, насправді є ностальгією за радянськими часами, за статусом «всесоюзной здравницы».

Ви вважаєте, що надання російській мові статусу державної могло би змінити ставлення кримського суспільства до України?

Після Майдану та втечі Януковича, перед початком вторгнення російських військ на територію Криму я вважав, що якби на той момент російській мові надали цей статус, це могло би згладити всі розмови про антиросійськість нової влади й заспокоїти південні та східні області. В Криму мовної проблеми насправді не існувало. Вона була надуманою і базувалась на страху ментально радянських людей перед неминучим відходом соціалістичного минулого. Тепер, зрозуміло, потреби у другій державній мові вже немає – події, що відбувалися в Криму, а зараз відбуваються на Донбасі, ініційовані не самими мешканцями регіонів, а зовнішнім втручанням Росії. Для якої жодні демонстративні жести української влади не мають значення.

Чого зараз сподіваються від Києва ті мешканці Криму, які вважають себе українцями?

Перш за все, щоб Крим був чіткіше артикульований в офіційних заявах. Адже зараз усе обмежується твердженням в інавгураційній промові Петра Порошенка, що Крим – це Україна. Мені здається, що в оточенні президента немає спеціалістів, компетентних у кримських питаннях. Потрібна чітка стратегія української влади щодо Криму. Багато моїх знайомих кримчан не розуміють, чого чекати від офіційного Києва й чому приймаються ті чи інші рішення. Наприклад, заборона автобусного сполучення позбавляє багатьох біженців можливості провідати своїх рідних. І це в той час, коли їздити легковими автомобілями нікому не забороняють, і будь-які диверсанти, під приводом боротьби з якими скасоване сполучення, можуть в’їхати в Херсонську область. Якщо корабель не знає, куди плисти, жоден вітер не буде для нього попутним.

Невизначеність щодо Криму – не єдине, за що критикують владу. Чи не призведуть її теперішні дії до третього Майдану?

Думаю, ні. Для того, щоб відбувся третій Майдан, українська влада повинна повернутись до стилю управління Януковича. До нього Україна була класичною корупційно-корпоративною державою, а за його часів деградувала до кримінальної. Майдан відіграв ситуацію на крок назад – держава знову стала корупційно-корпоративною. Люди, що прийшли до влади, сподівались, що можна буде жити далі так, як було до Януковича… Але трапився Крим, трапився Донбас, і політикам стало ясно, що жити по-старому просто немає можливості. Якщо їм удасться змінитись і адаптуватись до нової реальності, вони втримаються. Якщо ні, вони підуть, але спершу можуть завдати непоправної шкоди країні.

Ідея ж третього Майдану викликає в мене величезний скепсис. Думаю, це єдина стратегія Росії, яка могла би виявитись успішною: зробити ставку на третій Майдан. Щоб у державі зникла центральна влада, місцева перестала підпорядковуватись центру, почалась отаманщина. Москва в такому разі скаже Заходу: перепрошую, а кому нам Крим повертати? Це ж Сомалі! Давайте краще сядемо за стіл переговорів і подумаємо, що робити з хаосом і руїною в Україні.

І все ж ви бачите зміни в державі?

Так, поменшало примітивних дискусій. Наприклад, про те, чи є столицею України Київ чи Москва. Немає більше ілюзій щодо так званої багатовекторності країни. Прийняте закономірне рішення про відмову від позаблокового статусу. Ментальні шори, що існували у пострадянські роки, тепер зняті. Й найважливішим моментом є відчуття політичної нації. Нації, побудованої не на етнокультурному підґрунті, а на цінностях, де українцем є і Зураб Аласанія, і Арсен Аваков, і етнічні росіяни, і етнічні білоруси. Найголовнішим і дуже важливим досягненням є те, що змінився тип мислення українців: нам більше не цікаво сперечатися про минуле, ми живемо сьогоднішнім днем і будуємо плани на майбутнє.

Чи спрацює децентралізація влади в Україні?

Усі кроки в напрямку децентралізації мають бути інструментальними. Ми маємо розуміти, чого хочемо досягти. Федералізація може бути як частиною стратегії збереження єдності країни, так і стратегією, спрямованою проти цієї єдності. Наприклад, федеративна Німеччина почувається дуже добре, але федеративна Україна почувалась би, навпаки, дуже погано.

Чи є сенс боротись за Донбас?

Маємо розуміти, що цим хлопцям потрібна не «Донецька» чи «Луганська» республіки, а Новоросія. Якщо припустити, - хоча мені особисто важко це уявити, - що Україна віддасть їм ці території, немає жодних гарантій, що вони на цьому зупиняться. Вони підуть до Одеси, Миколаєва, Запоріжжя й пропагуватимуть там свої ідеї. Ми також повинні розуміти: зараз на Донбасі ллється кров. І майбутнім поколінням місцевих мешканців буде важлива не ідеологія тієї чи іншої «народної республіки», а те, що їхні батьки померли в бою за неї. Таким чином так звана «ДНР» від смішного та нежиттєздатного явища перетвориться на щось важливе й значуще у свідомості багатьох людей. Але українська армія воює зараз на Донбасі не лише за те, щоб він залишився українським, а за те, щоб ціла Україна не стала суцільним Донбасом.

Щодо Донбасу можна провести історичні аналогії, наприклад, із боснійськими сербами. У 90-х Слободан Мілошевич підтримував їх, постачав їм зброю через кордон, а боснійські серби наводили жах на Боснію. Ратко Младич, Радаван Караджич – це персонажі на зразок Плотницького і Мотороли. Ми пам’ятаємо, чим закінчилась політика Мілошевича для регіону і для нього самого.

На Путіна чекає доля Мілошевича? А на Росію?

Від початку його правління в Росії існував негласний соціальний договір між елітою й суспільством: ви відмовляєтесь від частини своїх політичних свобод в обмін на зростання ваших доходів. Зараз цей договір зруйнований, бо лише за два місяці доходи російських домогосподарств у доларовому еквіваленті опустились до рівня 2004 року через падіння курсу рубля. Відбувається скорочення бюджету. Коли їжі мало, а голодних багато, посилюється конкуренція. Ніякого «водяного перемир’я», за Кіплінгом, уже не буде. Крім того, можуть початись конфлікти між регіонами-донорами й дотаційними регіонами-реципієнтами. Татарстан, Башкортостан, Ярославль рано чи пізно скажуть: досить годувати Москву. Через те, що відбувається з російською економікою та фінансами, порядок денний суспільства змінюється: з ура-патріотичного, «кримнашівського», він стає соціальним. Яка різниця, чий Крим, якщо тобі немає за що купити ліки чи відремонтувати дах?

Ми спостерігатимемо, як Москва вимагатиме від регіонів, щоб вони самі вирішували свої проблеми, але при цьому боятиметься сильних регіональних еліт і лідерів. Частина російських еліт і сьогодні вважає, що держава рухається в неправильному напрямку, а ціна кримської авантюри занадто висока. Але це нічого не означає, адже мотивація російських еліт найрізноманітніша. Хтось не згоден із тим, що робить Путін, бо це шкодить його особистому бізнесу. Хтось боїться Заходу – арешту майна, того, що відбулось із Дмитром Фірташем в Австрії, абощо, - бо не відчуває себе частиною легального світового капіталу.

Чи може Росія під тиском санкцій стати ще більш закритою країною, такою собі Північною Кореєю?

Північна Корея закрилась 1953 року, й відтоді все, що відбувалось поза її межами, населенню відомо не було. Виросло кілька поколінь корейців, які репродукували рабство. І якщо північному корейцю відкрити світ, він не видихне з полегшенням. Як людині, що вийшла з тюрми, йому доведеться довго соціалізуватись. Росія, натомість, не була закритою державою, її громадяни мали змогу користуватися благами цивілізації та звикли до певного рівня побутових свобод. Їхній запит до влади – насамперед на добробут, а на другому місці – на причини пишатися своєю нацією. Російське суспільство дуже гедоністичне.

У сучасному світі держава може розвиватись і досягати успіху лише за умов конвергентності, взаємопроникнення ринків й відкритості. Китай став теперішнім після Мао Цзедуна, за Ден Сяопіна. Він сказав: не важливо, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей. У світі немає сильних сучасних держав, економіка яких не була б відкритою і доступною для світового «Макдональдса». Якщо у вашій країні немає «Макдональдса», у вас немає шансів. Росію від хвороби не врятує ніяка духовність; не існує й антиамериканського союзу держав, яку вона могла б очолити в рамках біполярного світу. Росія не зможе вижити й розвиватись, якщо закриється.