Олександр Павліченко: Бойовики випускали засуджених до довічного ув’язнення повоювати

Наприкінці травня російський і український омбудсмени Тетяна Москалькова і Валерія Лутковська обмінялися закидами. На словах обидві сторони хочуть, щоб українці, які утримуються в колоніях в окупованому Криму, повернулись до України. Але це лише на словах…

«Вони вчинили злочин як громадяни України на території раніше України. І сьогодні немає підстав утримувати їх на території іншої держави», - заявила Москалькова.  У відповідь Лутковська пояснила, на чому ґрунтується така «готовність» росіян: «Усі наші пропозиції були відхилені попередницею пані Москалькової, Еллою Памфіловою, або пропонувалося застосування неприйнятних норм міжнародного права, використання яких означало б визнання Україною юрисдикції Росії в Криму». Уповноважена Верховної Ради України з прав людини також зауважила, що проблема ускладнюється тим, що більшості осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі в окупованому Криму, було примусово надано громадянство Росії і в подальшому переміщено у віддалені регіони РФ.

Експерт Регіонального центру з прав людини та Гельсінської спілки адвокат Роман Мартиновський днями повідомив, що 2200 із близько 3000 кримських ув’язнених було переміщено з окупованого півострова на територію Росії. А на тих, хто залишився, окупанти чинять тиск. Так, 11 травня цього року Ельвіс Асанов, протестуючи проти спроби його засудження та подальшого етапування до Росії, безпосередньо в суді перерізав собі горло. Та дізнатися про всіх українців, засуджених у Криму, правозахисники наразі не можуть, як не знають і точну кількість таких громадян. В інтерв’ю «Главкому» Голова правління однієї з найавторитетніших правозахисних організацій  - «Українська Гельсінська спілка з прав людини» - Олександр Павліченко розповів, чому дотримання Європейської конвенції про передання засуджених осіб не зможе повернути українських в’язнів із тюрем на окупованій території, чому Мін’юст не зміг виконати Указ президента про негайне перевезення ув’язнених, які залишилися на окупованій території, а також про те, скільком засудженим українцям допоміг вийти на волю так званий «закон Савченко».

Росія нарікає на те, що Україна не хоче забирати із Криму своїх ув’язнених. Натомість Україна висловлює готовність це зробити, однак хоче це зробити так, аби не визнавати Крим територією Росії. Як вийти зі становища?

Щодо Криму маємо таку ситуацію, коли особи, які були засуджені на материковій Україні, опинилися й відбувають покарання в Криму. Є ситуації навпаки, коли засуджені особи, які з Криму, відбувають покарання на материковій Україні. Під час відвідування виправних колоній я неодноразово зустрічався з такими особами, які пов’язані з Кримом. І от нині стоїть питання, яким чином вони можуть бути передані відбувати покарання з однієї території на іншу. Коли ми говоримо про наявні правові механізми, можемо згадати, наприклад, Європейську конвенцію про передання засуджених осіб. Цей документ говорить про те, що особи, які були засуджені на території однієї держави, можуть бути передані на територію іншої держави на підставах, визначених у цьому документі.

Однак у цьому випадку, який ми маємо, ідеться про екстранеординарний розвиток подій. Тому що ці всі особи були засуджені на території України українським судом, які зараз відбувають покарання на окупованій території, яку РФ проголосила частиною своєї. Можливо, з боку України є побоювання, що ми (підписуючи з РФ документи про передання в’язнів) на якомусь етапі можемо визнати цю територію як таку, яка належить Росії. Разом із цим неповернення осіб, які повинні були би відбувати покарання на території України – це абсолютно неправильно і з політичної точки зору для держави, і з точки зору забезпечення прав тих осіб, які відбувають там покарання і хочуть повернутися на материкову частину України.

З одного боку, є право конкретної людини переїхати до континентальної частини нашої країни. З іншого боку, держава Україна має право не визнавати власний простір чужою територією. Яке з цих прав є пріоритетним?

Тих людей, які хотіли би повернутися на континентальну частину країни, близько 200-300 осіб. Ви ставите питання, чи держава має поступитися своїми принципами? Я думаю, що навіть про це не йдеться. Має бути визначений чіткий механізм щодо конкретної ситуації, яка є проблемною. Держава повинна домагатися її розв’язання. Наприклад, через чітке міждержавне погодження. Це може бути якась додаткова угода між РФ та Україною про передання засуджених осіб, які були засуджені українськими судами і вони опинилися на окупованій території. Хоча, звичайно, Росія не буде погоджуватися з терміном «окуповані». Якимсь чином слід це обійти, шукаючи компроміс. Я би підключив до цього посередника, наприклад, Міжнародний Червоний Хрест, можливо, ОБСЄ чи Управління Верховного комісара ООН із прав людини.

Чому цього не було зроблено досі?

Це питання політичної ініціативи України, тобто вона мала би цю ініціативу сформулювати й на кожному рівні на цьому наголошувати. Це питання постало не сьогодні. Воно порушується з 2014-го року. І ми, правозахисники, так само про це говорили. На жаль, тільки невелику кількість засуджених із Донецької області було перевезено за сприяння Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської.

Раніше голова управління ФСВП (Федеральної служби виконання покарань) Вадим Булгаков повідомляв, що загалом на півострові утримуються близько 3 тис. в'язнів. Валерія Лутковська казала про те, що більшість із цих людей насильно зробили російськими громадянами. Що відомо про їхню долю?

Ви пам’ятаєте, яким був процес роздавання або набуття громадянства у Криму. Людям після окупації фактично автоматично надавалося російське громадянство. Це стосувалося також людей, які відбували покарання. У людей на території окупованого Криму не було добровільного вибору. Усіх записали росіянами, така політика цієї держави. Інша справа, що засуджені взагалі не мають при собі документів. А громадянство підтверджується паспортом, виданим особі. А паспорт цей може бути видано особі тільки коли особа виходить на волю. Якщо керуватися законом, до цього часу стосовно цієї особи не може вчинятися жодних дій щодо належності її до того чи іншого громадянства. Ось це цікавий юридичний казус: як же відбувалася зміна громадянства  цих засуджених осіб, якщо їхні паспорти перебувають у матеріалах справи, а не на руках у в’язнів? Інколи ці матеріали могли перебувати в суді в Донецьку, у Маріуполі, в Одесі, у Києві, будь-де.

На основі чого тоді російська сторона вважає цих громадян росіянами?

Імовірно, на основі закону, яким усі особи, що перебували в Криму під час окупації, автоматично вважаються такими, які набули російське громадянство.

Як узагалі в умовах окупації ви отримуєте інформацію про кримських в’язнів?

Якщо ми можемо безперешкодно відвідувати заклади виконання покарань тут, на континентальній частині України, то там – ні. Ми не знаємо імен тих засуджених, які висловили бажання переїхати на континентальну частину України. Окрім того, що ці люди відбувають покарання, вони ще виявилися й заручниками Росії. Усе ж таки слід розуміти, що установи виконання покарань не є настільки ізольованими, що звідти не виходить інформація. Є рідні, з якими спілкуються засуджені. Рідні не обов’язково й не завжди проживають на тому півострові. Тобто, першоджерела інформації – це знайомі, рідні. Інколи у справах і адвокати працюють, також надають інформацію. Та загалом робота правозахисників у таких умовах є дуже ускладненою.

Пояснюючи причини переведення більшості засуджених із Криму до різних регіонів Росії, адвокат Роман Мартиновський наводить такий аргумент: у Криму відсутні жіночі колонії та колонії для неповнолітніх. Тобто виходить, що Росія покращує умови ув’язнених, дбаючи про права жінок і под. Чому ж не всі зголосилися на подібні покращення?

Перше пояснення: багатьох в’язнів багато що пов’язує з Україною. Тут їхні рідні, тут їхнє житло. Куди їм повертатися в життя після того як вийдуть на волю? Залишатися в Криму чи деінде в Росії, де немає ані житла, ані рідних? Щодо більшості, яка погодилася стати російськими громадянами, то скажу, що пропаганда свою роль відіграла. Ми бачимо, що робиться в Криму серед звичайного населення, у середовищі ув’язнених працює та сама пропаганда. Певний час ми мали справу з Бердичівською колонією №70, де в листопаді 2014-го року поширювали газету «Новороссия». Ми намагались порушити питання щодо необхідності розслідування цієї справи. На сьогоднішній день це розслідування не завершене. Тобто ні суд, який був у цій справі опісля, ні СБУ не визнали, що цей матеріал є таким, що підпадає під кримінальне переслідування. Засуджені тоді нам самі повідомили про такі факти розповсюдження пропаганди, про те, що адміністрація колонії поширювала газету. От вам і відповідь на запитання, який вплив на засуджених справляють пропаганда і адміністрація колонії. Можу навести ще один приклад. Два тижні тому ми відвідали одну з колоній і засуджений, який сам із Криму, мене під час розмови навіть виправив. Коли я сказав, що він з окупованої території, він заявив, що «нет, там не оккупированная территория». Тобто людина абсолютно по-іншому бачить ситуацію, він хоче туди повернутися, на батьківщину. Проте подібних випадків небагато.

З одного боку, цей громадянин хоче поїхати відбувати покарання до Криму, з іншого, він є підданий України і вчинив злочин тут. Як має вчинити держава?

Ув’язнена особа сама не може визначати, де їй відбувати покарання. Звичайно, є певні обставини, які впливають на те, куди відправляють людину відбувати покарання. Особа має відбувати покарання в максимально сприятливому середовищі, мається на увазі у близькості до місця, де проживають її родичі, звідки ув’язнений походить тощо. Коли засуджену особу умисно переводять з одного місця в інше для того, щоби якимось чином вплинути на неї або покарати, то це вважається неприйнятним поводженням. Є окремі колонії, де тримають і надають лікування для осіб із різними захворюваннями, для неповноправних осіб.

Правники дорікають родичам ув’язнених, що ті самі не звертаються до органів влади України та Росії, самі не тиснуть на владу для розв’язання цих питань. Наскільки висока активність родичів засуджених?

Чим більше буде сигналів, що є така потреба, тим більше буде шансів досягти успіху.

Ми не отримуємо у великій кількості сигналів від родичів. Ми маємо інформацію про те, що є певна кількість осіб, яка бажає повернутися, але по іменах назвати цих осіб не можемо.

Чи допомагають кримським в’язням російські юристи, з яких організацій перш за все?

Звичайно, вони підключаються до роботи. Росіяни так само моніторять ситуацію щодо дотримання прав засуджених осіб у російських пенітенціарних закладах. Російські правозахисники й адвокати працюють в тому числі у Криму, незважаючи на те, що є певна двозначність у статусі при відвідуванні півострова. Є, наприклад, група «Меморіал», у якій працюють сотні правозахисників по всій Росії. Неформально там, в Криму, працюють і українські правозахисні організації, але не відкрито, не афішують своєї діяльності.

Якщо амністований Росією кримський ув’язнений вирішить поїхати на контрольовану Києвом територію, його буде затримано?

Ви говорите про досить абстрактну ситуацію. А потрібно говорити про конкретні прізвища, про конкретні випадки. Чому це сталося, на якій підставі була звільнена особа, яким чином. Той самий «закон Савченко», який застосований у нас, на тій території не діє. Думаю, десь 15% засуджених осіб, які перебувають на тій території, могли би вже бути звільнені за цим законом. Тобто, однією з підстав, чому сотні людей хочуть перевестися на контрольовану Україною територію, є можливість отримати дострокове звільнення.

За «законом Савченко» із 70 тисяч осіб на підконтрольній Україні території вийшло на волю близько 6 тисяч, тобто майже 10%. Але зауважте, що перерахунок терміну відбування покарання  здійснюється всім особам, які відбувають покарання.

Тобто всі в’язні, які залишаються у Криму чи вивезені до Росії, за цим законом могли б виграти?

Саме так. Бо усім їм зменшено термін відбування покарання. 

У листопаді 2014-го року президент України видав Указ, який прямо вказував, що Мін’юст має вжити негайних заходів для передання засуджених із непідконтрольної території Донбасу. Як можете оцінити виконання цього указу?

Я дуже добре пригадую ту ситуацію. Тоді йшлося про те, що Україна готувала цілу кампанію перевезення засуджених осіб. Відповідно, на підконтрольній Києву території українська сторона готувала умови і, відповідно, місця для прийняття та розміщення осіб, які б були переведені з непідконтрольної території.

Наприкінці 2014-го були, як мінімум, дві спроби масового вивезення людей з окупованого Донбасу. Але здійснювати супровід із нашого боку мала право тільки Національна гвардія. Тобто, йшла колона КамАЗів у супроводі Нацгвардії, але в якійсь момент із непідконтрольної території заборонили переміщуватися нашим. Мовляв, вони не пустять до себе військових. Цю операцію треба було робити не восени (14-го року), а ще влітку чи навесні. Вивозити осіб із різного типу соціальних закладів – дитячих, лікувальних, геронтологічних, і також пенітенціарних. Та тоді ніхто не знав, як розвиватиметься ситуація, ніхто про це не думав. Це по-перше. А по-друге, тоді не було ані ресурсів на ці операції, ані бачення, ані концепції, як цей процес має виглядати.

Тобто, виконання указу в замороженому стані й нових спроб з того часу не було?

Саме так. Були 3-4 точкових вивезення незначної кількості осіб (до 30 осіб).

А скільки людей нині перебувають у місцях позбавлення волі на окупованому Донбасі?

У 2014-му ця кількість за даними Пенітенціарної служби складала близько 17 тисяч осіб.

Якщо із Криму вдається отримувати інформацію про ув’язнених, то як з окупованого Донбасу, де, імовірно, ще  небезпечніше перебувати правозахисникам?

Якраз звідти ми отримуємо інформацію. У в’язнів є мобільні телефони. Ми маємо контакти з колегами-правозахисниками, представниками неурядових організацій. Але використовувати цю інформацію слід дуже обережно, аби не припинити цей інформаційний потік.

Про що йдеться?

Наприклад, оприлюднення інформації про умови проживання, про те, де відбуваються розправи над засудженими, може нашкодити. Ми маємо інформацію з окремих колоній про те, що там бандитськими методами вбивали людей. Принцип, який використовується на тій території, – це ламання людини силою, диктатура на кожному рівні, у тому числі й у колоніях. Так звана влада приходить, визначає, хто з авторитетів сидить у в’язниці, і через них здійснюють тиск на інших. Було таке: наказали, щоб усі зібрали й повіддавали мобільні телефони. Якщо в когось знайдуть, то розстріляють десять людей. Знаючи це, народ просто все здає. Випадки вбивств через це вже були.

Хто має встановити, скільки з тих в’язнів хочуть повернутися на неокуповану територію, оскільки представників центральної влади навряд чи туди пустять?

Державна пенітенціарна служба. Не забувайте, що на тому боці залишилися працювати багато представників цієї Служби, які тривалий час продовжували отримувати зарплату від України. Найпростіше, звичайно, сказати, що немає можливостей контактувати. Є питання безпеки. «Завдяки» працівникам пенітенціарної служби не відбулося вчасне вивезення ув’язнених. Окрім того, є пенітенціарні заклади, які перебувають хоч і на проукраїнській території, але в небезпечній зоні в радіусі 100 км від лінії розмежування. Війна ж не закінчилася, можуть бути інші лінії демаркації. 

Державна пенітенціарна служба де-юре ліквідована. Її функції перебирає на себе Мін’юст. Як це позначиться на якості роботи в цьому напрямку, чи допоможе реформа повернути в’язнів на підконтрольну територію?

Наразі пенітенціарна служба де-факто не ліквідована. Вони продовжують працювати. Це величезний колектив адміністрації, яка забезпечує функціонування цієї системи. Просто так замінити адміністрацію не вийде. Давайте ми дамо оцінку цій реформи за якийсь час, скажімо, за рік.

Неодноразово у ЗМІ спливала інформація, що якась частина засуджених, які відбували покарання на окупованій території, вийшла на волю, і за це звільнення вони зобов’язалися ввійти до загонів бойовиків. Чи є такі факти?

Такі факти є. Але не можу сказати, що це часті випадки. Ми знаємо прізвища конкретних людей, які вступили до лав так званих армій «ЛНР» і «ДНР», це засуджені до довічного ув’язнення. Були випадки, що після того як ці люди повоювали якийсь час, їх повертали до в’язниць. Так, це важко підтвердити документально, але зі своїх джерел ми маємо інформацію про таких в’язнів.

Була історія, коли з Чорнухинської колонії вийшли на волю 380 засуджених, яких через бомбування випустили співробітники закладу. Їхня доля відома?

Колонія № 23 потрапила на лінію вогню під час боїв під Дебальцевим. Тоді 375 засуджених залишили колонію, вони намагались вийти в безпечне місце, однак їм не вдалось пройти через блокпости, і приблизно сто осіб повернулись на територію колонії.

Їхню долю важко відстежити. Розумієте, на тій території відсутні права взагалі. Там немає жодних механізмів, до яких можна вдатися, аби з’ясувати, чи порушено право конкретної людини.

Керівник Державної пенітенціарної служби Володимир Палагнюк вважає, що якщо засуджений самостійно прийшов на український блокпост із непідконтрольної території, то він заслуговує на умови дострокового звільнення. Яка ваша думка?

Амністія здійснюється не колективно, а в кожному конкретному випадку. Ми повинні бачити, хто ця особа, за що її було засуджено, який термін покарання вона відбула, можна чи не можна її амністувати. Якщо йдеться про засуджених за ст. 309, у якій ідеться про зберігання психотропних наркотичних засобів із метою власного споживання без мети збуту, то я вважаю, що засуджені за нею – просто хворі люди, яких потрібно лікувати, а не тримати в місцях позбавлення волі. Їх слід амністувати. Коли йдеться про насильницькі злочини, можливо, про довічників, засуджених за ст. 115 (умисне вбивство за обтяжливих обставин), то треба вивчати ситуацію окремо. У нас в країні ще не було випадків амністії осіб, засуджених до довічного покарання, на таких підставах зокрема. Тим не менш, якщо говорити в цілому, то амністувати треба, зокрема й тих, хто свідомо переходить на територію, підконтрольну Україні.