Ситуація на Донеччині ускладнюється, тож обласна військова адміністрація 5 липня ухвалила рішення про примусову евакуацію із населених пунктів п’яти громад, які розташовані менш, ніж за 10 км від лінії фронту. 

До цього списку не входить Покровськ, але за останні два тижні з міста, на яке націлений удар росіян, виїхала майже половина мешканців. Чимало людей у Торецьку, Красногорівці не схотіли евакуюватися, а доїхати до них з гуманітарною допомогою фактично неможливо, розповідає «Главкому» начальник Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін. 

Та навіть у Часовому Ярі, де рік немає світла, води і їжі, де, здавалося б, не лишилося каменя на камені, бо бої точаться в передмісті, досі мешкають близько 500 осіб і виїздити не бажають.

На теренах Донеччини, що лишилася під контролем України, сьогодні живуть близько 460 тис. людей – вчетверо менше, ніж перед повномасштабною війною. Залишилися в області переважно літні люди. Як їм допомагає обласна влада, хто будує фортифікації в умовах катастрофічного дефіциту робочих рук та чи багато на Донеччині «ждунів»? Про ці та інші проблеми прифронтового регіону Вадим Філашкін розповів у інтерв’ю «Главкому». 

«Зуби дракона» у нас не лежать на складах»

Чи скрізь є фортифікаційні споруди, мова про ті, за побудову яких відповідає місцева влада? Наприклад, фортифікації біля Покровська?

Якби не було фортифікацій і ми б не будували їх з початку повномасштабної війни, мені важко навіть уявити, що було б сьогодні.

У нас на зведенні фортифікацій працює майже вся область – і підприємці, і комунальники. Вони допомагають нашим військовим. Працюють також робітники з Івано-Франківщини, Хмельниччини, Черкащини, Полтавщини – ці області нам допомагають у зведенні основної лінії фортифікацій. Роботи практично завершено.

На жаль, ворогу вдалося зруйнувати деякі укріплення. Але ми намагаємося якнайшвидше поновити зруйновані так, аби вони були придатні для наших захисників.

І це я кажу не тільки про напрямок Покровська. Працюємо на всіх напрямках. 

Дозвольте один приклад. Гродівська селищна військова адміністрація вирішила купити 7 тис. тетраедрів, «зубів дракона», за 12 млн грн. За документами, «зуби» мали розставити у стислі терміни – за п’ять днів. На Prozorro оголошення про проведення закупівель було розміщено 15 липня, а роботи, відповідно, мали бути завершені 20 липня. Чи встигли «зуби» встановити і чому цього не зробили раніше?

Ми купуємо їх зараз, купували і вчора, і позавчора. Ми говоримо про третю лінію оборони, яку готує кожна обласна військова адміністрація, і для цього все необхідне закуповує. Чому саме зараз така потреба? Бо ворог змінює напрямок прориву. І де виникає потреба, відповідно до документації, яка надходить до мене від командувача оперативно-стратегічного угруповання «Хортиця» щодо закупівлі матеріальних потреб, ми терміново закуповуємо «зуби».

Роботи з їх встановлення ведуться не тільки на Гродівському напрямку. Вони є також на Курахівському, на Лиманському, на Торецькому напрямках.

Так, а чому заздалегідь не провести тендери, не збудувати фортифікації чи «зуби дракона» встановити?

Ми пожежу не гасимо. З початку повномасштабної війни по цей час збудовано більше 600 взводних опорних пунктів. Це не враховуючи протитанкові рови та вогневі невеликі споруди. Будівництво відбувається постійно на всіх напрямках. І Міноборони закуповує матеріали для зведення фортифікацій, і область, і конкретні громади закуповують. Величезні кошти витрачено з обласного та місцевих бюджетів Донеччини – близько 2,6 млрд грн.

«Зуби» у нас не лежать на складах. Як тільки закуповуємо, так їх одразу і привозять. Дійсно, у деяких людей виникає питання щодо закупівель: мовляв, а чому така ціна, а не інша? Бо на одному підприємстві буде ціна нижчою, але те підприємство не хоче сюди привозити, не хоче працювати з Донецькою областю. Підприємців, охочих їхати до нас будувати фортифікації, дуже мало. Більше працюють з Сумською і Запорізькою областями.

Хто ж працює на спорудженні фортифікацій? 

Працюють і шахтарі, і місцеві підприємці. Є величезний внесок комунальників. Але взагалі людей мало залишилося, працездатного людського ресурсу дуже мало.  На початку повномасштабної війни у нас в області було 1,9 млн людей, а зараз 460 тис. залишилися, в основному жінки, люди похилого віку, діти.

Вздовж лінії фронту у нас проживають 63 тис. людей, з них 3 400 дітей. Але слід визнати: кожен день виїжджають, тому що лінія фронту просувається. 

Ми можемо зараз тетраедрами хоч всю область заставити, але накази дають наші військові. Вони знають, який напрямок перекрити потрібно, що краще зробити, що посилити. І ми працюємо тільки в злагодженій співпраці з ними. 

Які населені пункти області підлягають обов’язковій евакуації найближчим часом? 

5 серпня було прийнято рішення про евакуацію в примусовий спосіб дітей з їхніми батьками або законними представниками з окремих населених пунктів Селидівської, Гродівської, Курахівської, Мирноградської, Новогродівської та Іллінівської громади. Йдеться про населені пункти, наближені до лінії розмежування на 10 км.

Евакуацію проводимо броньованим транспортом силами поліції та ДСНС. Родини доправляємо до евакуаційного хабу, а звідти далі – до місць тимчасового проживання у Рівненській та Полтавській областях, а також в інших регіонах України. 

Ще два тижні тому у Торецьку перебували 5,5 тис. людей, зараз лишилося до трьох тисяч. Ворог кожного дня руйнує Торецьк авіабомбами КАБ-250, КАБ-500, величезну кількість цих бомб скидає на місто.

«До Торецька заїхати майже неможливо»

У яких громадах, населених пунктах найскладніша гуманітарна ситуація?

До міста Торецьк заїхати майже неможливо, в Очеретинську громаду – теж неможливо, до Красногорівки вже тижнів три неможливо завезти гуманітарну допомогу. До Вугледара керівництво міста разом з військовими один раз на тиждень намагається потрапити. Але вдається – залежно від безпекової ситуації, подій на лінії фронту. Є міста, які за останній час уже стали частково окупованими.

Тобто у Торецьку, Красногорівці люди голодують? 

Ті мешканці, які там залишаються, на 100% повинні виїжджати. Вони мають ухвалити для себе таке рішення. Але чомусь люди вирішують залишитися і сидіти у підвалі. Що я буду їсти? А в мене ж п’ять-сім ящиків тушонки, дві каністри води, якось протримаюся, а далі що буде – те й буде. Деякі люди, коли харчі закінчуються, виходять з підвалів назовні. І тоді ми просимо військових, які повинні нас захищати на полі бою, допомогти бабусі чи дідусю, бо цивільні до них дістатися не можуть. От хлопці на броні до них приїжджають і вивозять ту, чи іншу людину. Такі випадки непоодинокі.

Наприклад, у місті Часів Яр чистої води немає вже понад рік. Ані води, ані світла, ані газу, нічого немає. Просто мертве місто.

Скільки там людей залишилося? Як вони виживають?

До 500 людей там. Виживають на тих харчах, які накопичили із залишків гуманітарної допомоги. Звісно, коли у нас є можливість, ми до них приїжджаємо, привозимо гуманітарну допомогу. Коли краще їхати – радимося з військовими. Але наскільки того, що ми привозимо, людям вистачає, – питання. І попри це, не бачу, щоби вони рвалися виїжджати. Вони до всього адаптуються.

Нехай тушонка і прострочена, головне, вона є. А значить, не треба нікуди виїжджати. Така логіка. Сидять і чекають.

Очевидно, у Донецькій області є «ждуни». Як гадаєте, чи багато таких, хто чекає Росії?

Знаєте, слово «ждун» погане, я його намагаюся уникати. Так, на жаль, є люди, які чекають на Росію. СБУ і поліція їх знаходять. Зокрема, це корегувальники, люди, які чимось ворогу допомагають. 

Та більшість – все ж талановиті, працьовиті і патріотичні люди. 

Залишилося у Бахмуті під час окупації більше 700 людей. В Авдіївці під час окупації – більше 500 людей. А у Торецькій громаді, яку ворог постійно зараз знищує, проживають сьогодні до трьох тисяч людей. Людей багато ще лишилося, хоч багато і виїхали. Але ми ж не можемо їх насильно вивозити. Для тих, хто в Торецьку залишився, ми привозимо гуманітарну допомогу, питну воду, намагаємося їх просто підтримати.

На початку повномасштабної війни чимало людей, які виїхали з Донеччини, скоро повернулися додому, мовляв, не можуть влаштуватися на новому місці, не прийнятні умови проживання, немає роботи. Невже і зараз хтось повертається?

І зараз є такі випадки, що люди повертаються навіть на лінію фронту і привозять з собою дітей. Тому я ухвалив рішення заборонити на блокпостах пропускати батьків з дітьми у найгарячіші міста вздовж лінії фронту. Якщо хоче батько приїхати, забрати якісь речі з хати – будь ласка, але без дітей приїжджайте.

Частина людей, які виїжджали, влітку повернулися, бо мають власне господарство і хочуть працювати на своїх ділянках. І якщо тихо три-п’ять днів, то кличуть сусідів повертатися. Ті повертаються, а за кілька днів стає гучно – прилітає і балістика, і ствольна артилерія гатить. Тоді люди знову виїжджають, а невдовзі знову повертаються. І так постійно.

Допомагаєте вивозити домашню худобу, корів, свиней?

Не може зараз держава, коли йде повномасштабна війна, коли дуже багато зруйновано і об'єктів критичної, комунальної інфраструктури, і приватних будинків, допомогти в усьому.

Після завершення війни відбудовуватимуться міста, модернізуватимуться. Але зараз це такий складний час, коли потрібно всім згуртуватися.

Так, корову дуже шкода, тому що це домашня улюблениця. Не можуть влада і міжнародні наші партнери-донори задовольнити всі потреби людини. Хоч би як про це важко було говорити, це нереально зараз.

Скільки мирних мешканців області загинули за час повномасштабної війни?

Можу назвати цифри без урахування Маріуполя і Волновахи. Всього з початку повномасштабного вторгнення загинуло 2122 осіб, поранення отримали 5572. Стосовно зниклих безвісти, за даними управління Нацполіції Донецької області, станом на зараз це 25 147 осіб.

Ми спілкуємося постійно з родинами, які шукають своїх захисників, своїх рідних. Мова як про військових, так і про цивільних. І ми як керівництво області також долучаємося до пошуку людей. Ми спілкуємося з командирами бригад щодо зниклих людей. Коли офіційні листи їм надсилаємо, коли через особисте спілкування з’ясовуємо долю людей. 

«На клумби у Покровську жодної державної копійки не витрачено»

Які підприємства працюють в області?

Усі великі підприємства зруйновані. Зараз велика кількість малого і середнього бізнесу працює – переважно аграрії і торгівля. Також працюють шахтарі. Середня заробітна плата у шахтарів – до 40 тис. гривень на місяць. 

Обласна влада підставляє плече малому бізнесу. Наприклад, Святогірськ. Коли місто було деокуповане (Святогірськ звільнений від російських окупантів 12 вересня 2022 року, у ході Слобожанського контрнаступу ЗСУ у Харківській області – «Главком»), його потрібно було терміново розміновувати, відновлювати електроживлення, газо- й водопостачання. Коли ми (представники Донецької ОВА – «Главком») приїхали, виявилося, що там працює одна пекарня. Підприємець з власної ініціативи, власними зусиллями організував пекарню. Як йому не допомогти? Усім, що йому було потрібно для роботи, ми допомогли. Потроху він розширює свій бізнес і нині допомагає хлібом Лиманській громаді. 

Не так давно соцмережі облетіло відео з Покровська, зняте військовим, на якому комунальники висаджують квіти. Скажіть, чия це була ініціатива: обласної влади, чи влади Покровська? 

А вам неприємно, коли квіти цвітуть? От якби ви залишилися в області, у Покровську, хіба вам не було би приємно, коли цвітуть квіти, коли комунальники налагоджують нормальне життя, коли приводять дороги до ладу? 

Критика стосується питання доцільності використання грошей, які бажано б направити на оборону...

Я бачив цей ролик цього військового. Але наступного ранку після виходу ролика заступник командира його бригади мені телефонував, перепрошував. Розумієте, є серед військових такі собі блогери, от вони знімають, їм потрібен резонанс, треба розбурхати Донецьку область, понабирати негативу, переконувати оточуючих, що влада погана, що фортифікації не робить, нічого не робить. Ну є така категорія людей, які лише критикують. 

Що стосується цих квітів, то на їх висаджування жодної копійки державних коштів витрачено не було. Це Покровське міське комунальне підприємство  займається вирощуванням. І ці квіти не куплені десь, а наші, тому їх і висаджують.

«Ми нікому не віддамо нашу область»

Путін неодноразово заявляв, що готовий припинити бойові дії, якщо Україна віддасть Росії чотири області Сходу, зокрема, повністю Донецьку та Луганську. Як на це мешканці вашої області реагують? Чи немає очікувань, що Україна як компроміс на ймовірних переговорах може таки поступитися територіями на Донбасі?

Як реагують? Та люди просто працюють. Ті, які залишаються в містах, зайняті роботою. А наша мета – їх підтримувати, намагатись їм зробити більш-менш комфортні умови для роботи і життя. Ми не віддамо ворогу нашу землю. Якби комунальники не хотіли працювати на будівництві фортифікаційних споруд, вони б не працювали. А так – вони беруть лопати і після свого робочого дня йдуть будувати фортифікації, допомагають нам, військовим. Усі згуртувалися. Те саме стосується і шахтарів.

Місто (Краматорськ, де розташована обласна військова адміністрація, – «Главком») живе. Не шукайте негативу якогось. Я у місті перебуваю, всі керівники перебувають на місці, ми працюємо для нашої рідної Донеччини, робитимемо це й надалі, хто б що не говорив.

Ми нікому не віддамо нашу область. Ми висаджуватимемо квіти, відновлюватимемо будинки, ремонтуватимемо дороги. 

Я чекав, що ви мене про дороги розпитаєте, чому ми їх будуємо під час війни. Для декого і ямковий ремонт, і будівництво нової дороги, все, що робить влада, – це розкрадання коштів. От про це деякі блогери пишуть. Але є певний напрямок, певна дорога, яка визначена як евакуаційна. Ми проводимо ямковий ремонт, ніхто не каже, що треба геть нову зводити, потрібно її просто привести до належного стану, щоби можна було людину з поля бою вивезти. Є ролики з критикою і нашого будівництва, тобто ремонту доріг, що це розкрадання грошей. То мусимо відповідати на такі закиди. 

За час вашої роботи очільником області чи намагалися окупанти з вами зв’язатися, перетягнути на свій бік?

На самому початку повномасштабної війни, коли я працював заступником голови облдержадміністрації, були постійні дзвінки. 

Дзвонили з ФСБ? 

Та всі дзвонили. Причому дзвонили усім, хто займав керівні посади у громадах Донеччини. Пропонували перейти на їхній бік, казали, що з Росією у нас буде краще, ніж є зараз. Я потім всіх заблокував на телефоні. Послав у напрямку російського корабля і заблокував. Зараз уже ані до мене, ані до колег ніхто з такими пропозиціями не звертається. Майже всі керівники, які керують населеними пунктами на лінії фронту, – це правоохоронці, зокрема представники Служби безпеки. Я все життя пропрацював у правоохоронному блоці, тому точно знаю, що зараз таких дзвінків від окупантів, сигналів якихось від них немає. 

Вони знають нашу позицію і тому перестали дзвонити.

Михайло Глуховський, «Главком»