Рембо з Великої Рублівки. Карколомна історія Героя України Івана Чорного

Зайшов у тил до ворога, знищив п’ятьох окупантів, чотирьох з них взяв у полон. Це не сценарій голлівудського бойовика, а реальна історія, яка сталася восени минулого року в Авдіївці. Роль Рембо у ній виконав старший солдат 116-ї бригади Тероборони, хлопець родом з Полтавщини, 25-річний Іван Чорний. 28 червня цього року його було нагороджено званням Героя України з врученням Золотої зірки.

До початку повномасштабного вторгнення Іван жив і працював у Вроцлаві. 24 лютого 2022 року, попри те, що ніколи не служив в армії, хлопець повернувся на Батьківщину і вступив до Збройних сил.

У січні 2023-го разом з побратимами вирушив на Донбас. Перший бойовий досвід здобув у селі Парасковіївка, північніше Бахмута. «Перший раз було страшно, але потім втягнувся, звик», – згадує воїн. Невдовзі Івана зарахували до розвідувальної тактичної групи. Під час однієї з розвідок йому вдалося пробратися у ворожий тил, захопити опорний пункт і знищити п’ятьох окупантів, ще п’ятьох узяти в полон.

В інтерв’ю «Главкому» Іван Чорний розповів про мотивацію на фронті, бої за Авдіївку, спілкування з місцевими і прийнятні для нього умови для завершення війни.

«Полонені росіяни наполягали, що вони – зеки»

Іван Чорний на Софійській площі в Києві після цеермоні наргородження демонструє свою Зірку Героя

фото надано Іваном Чорним

Іване, редакція «Главкома» вітає вас із званням Героя. Розкажіть, за який подвиг ви отримали найвищу нагороду держави?

У жовтні минулого року я брав участь в одній з найбільш масових битв за всю повномасштабну війну – ми відбивали штурм російською армією Авдіївки 19-20 жовтня.

Офіційно в поясненні до моєї нагороди сказано: «За знищення десантної групи і захоплення ворожих позицій». Впродовж декількох годин мені вдалося взяти в полон спочатку одного росіянина, а потім ще чотирьох. Все це відбувалося в Авдіївці, біля коксохімічного заводу.

Ви зуміли пробратися до ворожих позицій. Розкажіть, як це вдалося?

Я проявив ініціативу і по рації запропонував командиру запустити дрон в один бік, а сам заходив на ворожі позиції з іншого боку. Дрон запустили, ворог на нього зреагував, звернув увагу, а я в цей час забіг їм за спини і скочив до окопу. В окопі перечекав, діждався зручного моменту і забіг до них на позиції.

Знаю, що до цього були в інших груп спроби виконати цю задачу – подавити вогневу точку противника, але виконати її не вдавалося. Тож залишався практично тільки мій план, бо задачу потрібно було виконати будь-що, інакше ворожа важка техніка підійшла би до наших позицій. 

Справа в тім, що цю ділянку ми мінували раніше, але ворожа важка техніка ішла і підривалася, а ще російська артилерія підривала міни. Тобто таке от розмінування відбувалося. Нам потрібно було відновити мінне поле.

Найскладніше було те, що після штурмів дуже велика кількість ворожої піхоти поховалася або за розбитою технікою, або у воронках від снарядів, облаштували там собі позиції. І все це було дуже близько до наших позицій у посадці. Як виходиш на рівнину – одразу потрапляєш під ворожий вогонь зі стрілецької зброї з короткої дистанції. Найменша відстань до укріплень ворога – 20 метрів.

На позиції росіян, яку я захопив, було чотири окупанти. Після їхнього знищення виявилося, що одним з них був снайпером. На підтвердження я забрав у нього снайперську гвинтівку Драгунова. А п’ятьох росіян узяв у полон.

Іван Чорний під Авдіївкою

фото Івана Чорного

Вам вдалося ще й п’ятьох взяти у полон. Ви спілкувалися потім з ними? Що вони розповідали?

Так, спілкувалися. Спершу говорили, що вони зеки, що усі з тюрми приїхали. Виявилося, що лише двоє з п’яти дійсно були зеками, а інші троє добровільно мобілізовані, тобто контрактники з Самари і Чити. Зеки розповідали, що пішли воювати, бо за пів року їм пообіцяли амністію, зняття судимості і, звісно, зарплату. Тобто фактично запропонували через війну почати життя з чистого аркуша. Щодо мобілізованих добровольців, то їхня мотивація – це суто гроші. Одному з них був 21 рік. Розповів, що має дівчину, а вдома великих грошей не заробиш, тому поїхав захоплювати Україну.

Про які заробітки говорили полонені?

Говорили про близько 200 тисяч рублів на місяць (приблизно 70 тис. грн – «Главком»). Але були проблеми з виплатами цих коштів. Принаймні, полонені так казали. Розповіли, що воювали в Україні два місяці до того, як потрапили у полон, і за цей час їм нічого не заплатили. А коли ще були у Росії в розташуванні своїх частин, отримували по 30 тисяч рублів на місяць. Їм командири казали, що більші виплати будуть тільки тоді, коли  візьмуть Авдіївку.

А чому добровольці себе назвали зеками?

Вони пояснили це тим, що їм так радили говорити, якщо потраплять у полон. Мовляв до зеків не буде ніякого інтересу, ніхто чіпати не буде і в першу чергу ставитимуть на обмін.

Попри активні бойові дії, до останнього моменту в Авдіївці залишалося чимало місцевих мешканців. З ними була нагода поспілкуватися? Яких вони поглядів, чому не виїжджали?

Ми мешкали за 20 км від лінії зіткнення, і з людьми місцевими мали абсолютно нормальні, навіть прекрасні відносини. З деякими досі підтримуємо зв’язок. Вони мене чи не перші привітали з нагородою. Але у місцях, ближчих до Авдіївки, це Красногорівка, що під Мар’їнкою, дійсно дуже багато цивільних жило в 2023 році. От з ними дуже близько я не спілкувався, бо видно було, що вони, скажімо так, не сильно раді тому, що відбувається. Та взагалі будь-кому зі зброєю вони не раді. Не спілкувався, бо мав свої задачі, без цього було чим займатися.

Ви воювали і під Бахмутом, і у Мар’їнці, і в Авдіївці. Де було найскладніше?

В Авдіївці. Масштаб боїв у Авдіївці за кількістю задіяної техніки і людей, інтенсивністю обстрілів був удесятеро більшим, якщо порівнювати з Бахмутом чи Мар’їнкою.

Українські війська все ж потім вийшли з Авдіївки, в останні дні лютого 2024 року. На ваш погляд, чому відступили?

Багато про це говорилося: були проблеми з оборонними укріпленнями. У листопаді минулого року мене було поранено, і моя історія в Авдіївці завершилася. Так чи інакше, Авдіївка тривалий час була в напівоточенні. Велика кількість сил, техніки туди була підтягнута з обох сторін. Наші хлопці, враховуючи ситуацію, дуже довго тримали позиції в місті, супермолодці.

«Раніше служба в армії мені була нецікава»

Ви вирішили приєднатися до Збройних сил на початку повномасштабної війни, і для цього повернулися з-за кордону. Згадайте, як ухвалили це рішення, адже раніше не мали досвіду навіть служби в армії?

Так, я раніше не проходив строкову службу. Мені це було просто нецікаво. Мені моє життя бачилося без армії: жив у Польщі, працював на заводі з виготовлення картонної упаковки, займався футболом на аматорському рівні, все було чудово. А 24 лютого 2022 року о шостій ранку зателефонувала племінниця з України і сказала, що почалася війна. Я оперативно позакривав всі справи з роботою. Також думав, можливо, виїжджатиме з України сестра з дитиною, і потрібно їм найти житло, подбати, аби було за що жити найближчі кілька місяців. Тоді зібрав речі, поміняв гроші на гривні і поїхав на вокзал. До мене ще товариш приєднався, з яким ми разом у школі навчалися, і 25 лютого ми з ним на автобусі доїхали до Львівської області. З рідних у підсумку так ніхто за кордон і не виїхав, усі залишилися вдома, у Великій Рублівці на Полтавщині. 

Чому ви вступили саме до 116-ї бригади тероборони?

Вибору насправді взагалі не було. Я приїхав додому, побачився з рідними і наступного дня поїхав до місцевого ТЦК. Оскільки у мене воєнного досвіду не було і зброї ніколи в руках не тримав, мене до війська не взяли, відправили додому і сказали чекати на дзвінок. Так пройшло тижнів зо два. У цей час ми з хлопцями їздили будувати фортифікації. Потім я дізнався, що у Полтаві бригада тероборони набирає людей, і ми з товаришем, з яким разом приїхали з Польщі, подалися записуватися в ТрО. Нас записали в роту охорони. І десь за пів року ми потрапили на фронт.

Наприкінці 2023-го під Авдіївкою я отримав поранення. Так сталося, що після поранення я багато місяців лікувався, перш ніж перейти до 10-ї бригади (10-а гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» – «Главком»). Після проходження ВЛК мене записали як обмежено придатний. Після такого висновку лікарів мене хотіли відправити проходити службу в ТЦК чи інших тилових частинах. Але я не хотів, бо не бачив себе у тилу, хотів повернутися до своїх хлопців.

«Я не прихильник говорити про втому від війни»

Є воїни, які майже без відпочинку з лютого 2022 року на передовій. Люди на фронті дуже втомилися. Як шукати сили і мотивацію, коли розумієш, що навряд тебе завтра замінять нові люди? Ви говорите про це з побратимами?

Про втому від війни говорять скрізь, це правда. І військові в соцмережах нерідко говорять. Звісно, мають бути ротації, бо є люди, які з 2014 року на війні, хоча таких дуже мало лишилося. Чесно кажучи, я не прихильник брати участь у балачках про втому. На мене ці розмови про відсутність демобілізацій чи відсутність ротацій взагалі не впливають. Мій вибір у 2022 році був – приєднатися до Збройних сил. Це був свідомий вибір, і дуже добре, що вдається вже понад два роки іти шляхом, який я сам вибрав.

Нещодавно мобілізаційний вік було знижено до 25 років. Наскільки ця планка оптимальна, на вашу думку?

Молодь – це завжди плюс на фронті. У молодих людей краща фізична форма, молоді легше сприймають нові технології, їм легше навчатися, розвиватися. Яскравий приклад – опанування безпілотників.

До прикладу, візьмемо Авдіївку. Як потрібно було заходити на позиції, то старшим чоловікам важко було навіть добратися до позицій, адже ти несеш на собі велику вагу – захист, зброю, боєкомплект. А йти ж було не один кілометр.

Який середній вік воїнів, серед яких ви служите?

Приблизно 35 років. Але врахуйте, що зараз я у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, у групі інженерного забезпечення. У ТрО були старші.

На початку повномасштабної війни до ЗСУ йшли багато мотивованих людей. Зараз же далеко не всі мобілізовані мають такий настрій. Чи є різниця в мотивації і ефективності в роботі мобілізованих і добровольців?

Звісно, буде різниця між тими, хто добровільно пішов, і тими, хто ухилявся, кого зловили і прислали на передову. Утім, як мобілізована людина, так і доброволець, виконує певну роботу. Більшість часу я на фронті був з тими хлопцями, з якими в 2022-му прийшов до ЗСУ, жодних проблем з мотивацією в них ніколи не було. Ніхто не скаржився, не бубнів. Ми просто виконуємо свою роботу, підтримуємо одне одного, жартуємо. Дуже хороша атмосфера в колективі.

Які зміни в українській армії ви бачите відтоді, як приєдналися до війська? Зокрема, чи покращилася підготовка бійців перед відправленням на передову?

Є велике покращення. Але до ідеалу ще дуже далеко. Ще має відбутися ряд змін, аби підхід до навчань змінився на сучасний. Знаю, що є приклади якісного навчання за кордоном, чого не було на початку повномасштабної війни. У 2022 році часу на тривалу підготовку не було. Людина приходила добровольцем, два тижні підготовки – і на передову, до зони виконання завдань.

Як я казав, я почав службу у роті охорони, ми в Полтаві і області охороняли об’єкти, і через те я мав більше часу на підготовку, на опанування різних видів зброї. Окрім того, дивився на відео товаришів, як вони працюють, перепитував у них. Словом, учився. Тож на момент, коли нас відправили до зони виконання завдань, навики якісь уже були. Довчався на ходу, самоосвіта.

Мусять бути мотивація і бажання учитися. Якщо цього не буде, тобі ніхто не допоможе, не навчить. Це не тільки про армію, це про усе в житті. Чим більше знань, тим більше шансів на збереження життя і здоров’я.

«Росіяни працюють над своїми помилками»

А якщо говорити про ворога, наскільки змінилася російська армія за час повномасштабного вторгнення? Що у них з мотивацією, як вам здається?

Вони також змінюються. Вони виконують роботу над своїми помилками, покращують свою армію, покращують озброєння і навіть екіпірування. У Бахмуті були представники «Вагнера», в Авдіївці вони ж, тільки переназвані, «Шторм Z». Фактично це ті самі підрозділи, але вже краще одягнені, з кращими зразками стрілецької зброї. До того ж їх змішували з досить серйозними професійними бригадами. Їх краще підтримувала артилерія перед штурмами, набагато краще, ніж підтримувала артилерія «вагнерів» під Бахмутом. 

Росіяни покращують озброєння? А як же інформація про те, що вони розконсервовують свою техніку ледь не 40-х років минулого століття через брак сучасної?

Мова про стрілецьку зброю і про окремі ділянки фронту, на які вони зробили ставку і де зараз найзапекліше протистояння. З минулого року росіяни постачають кращу зброю для проведення масованих штурмів на Донбасі, на це зараз роблять ставку, не на важку техніку. Їхня ціль не змінювалася, вони хочуть посилити лінію фронту, аби продавлювати нашу оборону. Як пам’ятаєте, у нас були проблеми з виділенням пакетів допомоги від США, і росіяни цим користувалися.

Думаю, з часом і дуже скоро інтенсивність їхніх штурмів впаде. Це лише мій прогноз, заснований на тому, що я сам бачу. Інтенсивність бойових дій, втрата великої кількості важкої техніки, великі втрати особового складу – це не може не позначатися на мотивації, необхідній для того, щоб продовжувати потужний наступ по всій лінії фронту. Росіяни концентруватимуться на дедалі менших ділянках фронту, наприклад, на Покровську чи інших напрямках.

Чого зараз найбільше бракує нашій армії?

Людей не вистачає. Про це говорять всі, і це правда. Озброєння також замало. Замало тієї кількості, яка є, для успішного ведення бойових дій і для того, щоби давати потужну відповідь ворогу й переходити до наступу та на якихось ділянках вибити ворога. Це і снарядів стосується, і далекобійної зброї. Сам я здебільшого працюю зі стрілецькою зброєю. Зараз на полі бою найбільше втрат ворогу завдають наші дрони. Тому наша армія через брак боєприпасів робить ставку на FPV-дрони, шукає способи протидії ворожій техніці і піхоті.

Але дрони – це, напевно, вимушене рішення за відсутності хоча би паритету з ворогом в артилерії.

Дійсно, це вимушений крок, і дуже добре, що ми знайшли вихід у FPV-дронах. Бо якби не дрони, то зараз ситуація була б набагато гіршою. Можливо, навіть трагічною для нас. А так дронами можемо завдавати серйозного ураження ворожій піхоті і техніці під час їхніх штурмів, навіть їхні розвідувальні безпілотними можемо своїми дронами знищувати. Якоюсь мірою саме дрони рятують ситуацію на лінії фронту.

Що для вас буде перемогою?

Перемогою те, що станеться, чесно кажучи, мені буде важко назвати, бо стільки людей загинуло, і друзів моїх зокрема. Це буде просто завершення війни, коли перестануть гинути люди, тварини, перестане страждати довкілля.

Які умови миру будуть прийнятними для вас особисто?

Повне припинення вогню і вихід ворога з усіх окупованих територій, абсолютно з усіх. Я розумію, багато хто може сказати, що у нас немає сил, щоб відвоювати зараз ті території, засобів і ресурсів немає. Це так. Тому працювати потрібно і військовим шляхом, і дипломатичним. Це наша територія, і віддавати їм своє ніяк не можна. Якщо буде припинення вогню навіть на п’ять чи 10 років, росіяни проведуть роботу над помилками, виготовлять ще більше техніки, підготуються, і буде нове вторгнення. Вони не заспокояться.

Михайло Глуховський, «Главком»