Командир відділення Тероборони Олексій Кравченко: Дехто з наших хоче дійти до Уралу

«Не потрібно зневажати «чмобіків»

«Поки нога піхотинця не стала на цю землю, вона не є нашою». Так говорять тероборонівці. Сили тероборони – найбільший за чисельністю рід військ у Збройних силах України. Його основа – добровольці, насамперед, піхота.

Підрозділи територіальної оборони Україна почали готувати незадовго до початку повномасштабної війни. Чимало бійців, які нині прийшли захищати нашу державу у лавах тероборони не мали раніше жодного бойового досвіду. Лише дехто мав досвід війни на Донбасі.  Серед них Олексій Кравченко, боєць 134-го батальйону територіальної оборони, колишній журналіст «Главкома». В інтерв’ю виданню він розповів про найбільші потреби тероборонівців на фронті, пояснив, чому не слід недооцінювати «чмобіків» та як віднайти мотивацію для новобранців.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

Олексію, «Главком» радо вітає тебе у Києві. Чи надовго у столиці?

Я приїхав у відпустку на тиждень. Скоро повертаюся на передову.

Де служиш зараз? Що входить до твоїх обов’язків?

Я служу у бригаді територіальної оборони, ми – легка піхота. У складі нашої роти ми з побратимами брали участь у бойових діях на Донбасі. Працювали у тому напрямку 4,5 місяця. Звільняли населені пункти, у тому числі штурмом. Основні завдання піхоти: або окопатися і тримати оборону, або іти у наступ, штурмувати позиції ворога. Або, наприклад, ми можемо виставити спостережні пости, запускати безпілотники, можемо долучатися до корегування вогню для артилерії, наших мінометів. У нас, піхотинців, кажуть: «Поки нога піхотинця не стала на цю землю, вона не є нашою».

«На Донбасі ворог використовував тактику вогневого валу»

Ти раніше брав участь в АТО, виконував завдання під час Операції об’єднаних сил. Чи легко було 24 лютого записатися до лав ЗСУ, адже у перші тижні охочих було більше, ніж можливостей у держави їх забезпечити усім необхідним?

У перші дні брали практично усіх, хто приходив. Задача підрозділів тероборони полягала у тому, щоби якнайшвидше укомплектуватися. Однак такий запал закінчився досить швидко. По-перше тому, що швидко набрали необхідну кількість. По-друге, вже під час оборони, у процесі служби, деякі з добровольців швидко почали відсіюватися. Хто за станом здоров‘я, хто через психологічні проблеми, через небажання виконувати накази. Проте не скажу, що таких було багато.  

Нам роздали зброю, записали до підрозділу. Перші задачі були – охороняти якесь перехрестя, якийсь блокпост виставити. Ми тримали оборону на північному заході Києва у перші дні повномасштабної війни. Вже на цьому етапі почали відсіюватися люди.

Деякі підрозділи нашого батальйону брали участь в активних бойових діях на Київщині. Інші займалися охороною інфраструктурних об‘єктів, зокрема мостів. Ми будували інженерні споруди, зводили укріплення неподалік Києва. Усі чекали, що буде наступ на столицю. Нас інструктували як поводитися з протитанковою зброєю. Певну кількість NLAW (шведсько-британські переносні протитанкові керовані ракети малої дальності – «Главком») ми мали вже у перші дні повномасштабного вторгнення. Також були вітчизняні РПГ. Вони, звичайно, не такі ефективні, як західна зброя, але вони все одно дозволяють протистояти ворожій бронетехніці.

Але саме у бойових діях ти почав брати участь не у столичному регіоні, а на Донбасі. Розкажи про цей період?

Наш підрозділ, зведена рота 134-го батальйону 114 бригади територіальної оборони, брала участь у Лиманській операції (операція зі звільнення Лиману, яка завершилася у вересні 2022 року – «Главком»). У взаємодії з іншими підрозділами звільняли населені пункти, захоплені ворогом раніше. Зокрема, ми першими зайшли і зрештою звільнили село Торське між Лиманом і Кремінною. Ми заходили з різних боків, разом зі ще кількома підрозділами, десантники його штурмували, зачищали, закріплювалися та протидіяли намаганням противника контратакувати. Ми витіснили ворога подалі у бік Кремінної.

Тоді наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, натомість набув досвіду безпосередніх бойових дій.

На Київщині та Херсонщині ЗСУ посунули ворога завдяки тактиці руйнування логістичних шляхів, на Харківщині – завдяки контратаці. А що відбувається на Донбасі, де українські війська принаймні поки не дозволяють ворогові просунутися?

Якраз коли ворог починав наступ по лінії зіткнення на Донбасі взимку, там оборону тримала бригада, у якій я раніше проходив службу. То вони багато що розповідали. Не все з цього можу переказати, але скажу, що ворог тоді використовував тактику вогневого валу (суцільна вогнева завіса). Це тривало аж до моменту, поки логістичні ланцюжки їхніх постачань не почали руйнуватися за допомогою нашого нового озброєння.

У росіян була необмежена, безлімітна, я би сказав, кількість боєприпасів і набагато більша, ніж у нас, кількість одиниць будь-яких артилерійських систем. Це дозволяло їм серйозно домінувати у перші місяці війни.

Коли ми приїхали на схід, займали рубежі на Донбасі, то командування нам одразу сказало: «Дуже глибоко вкопуйтеся, хлопці. Робіть окопи з накриттям». Також радили робити другу лінію окопів, аби було куди відходити у разі потреби.

Наскільки вистачає у вас людей, чи повністю укомплектований підрозділ і чи є ротації?

Людей завжди мало. Якщо десь хтось поїхав на перепочинок, значить у когось іншого більшає роботи, стає складніше на ділянці. Але завжди є військові і підрозділи, яким набагато важче, ніж тобі. Я впевнений у тому, що на будь-якій ділянці будь-який командир не відмовився би від ще 5-10 навчених людей. Щоби вони будували укріплення, ходили у наряди чи брали участь у наступальних діях.

«До тероборони більше не мобілізують»

Наскільки навчені зараз нові добровольці?

У нас вже давно не відбувалося поповнень. Наскільки мені відомо, до тероборони більше не мобілізують. Можливо, зараз нас поповнять.

Я знаю, що у тебе була контузія, а у твого брата, який також служить, поранення. Наскільки серйозних травм ви зазнали?

Дійсно, у мене була контузія, яку я отримав під час одного з обстрілів нашого спостережника. Брат був поранений у руку і ногу уламками від міни. На щастя, поранення легкі. Отримав він їх під час наступальних дій. Мій брат служить разом зі мною у підрозділі. Раніше військового досвіду він не мав.

Стан брата дозволяв йому допомагати іншим пораненим на полі бою. Втрати тоді були суттєві. Але загалом підрозділ зміг евакуювати усіх поранених. Того дня висунутися на нові рубежі нам не вдалося. Проте згодом цю задачу було виконано.

Ви, піхота, певно, найчастіше стикалися з ворогом. Як ти можеш охарактеризувати його професіоналізм, хто всі ці російські військові?

Нам протистоять не контрактники, а здебільшого мобілізовані. Вони не дуже гарно екіпіровані. Але тим не менше казати, що вони абсолютно не готові до війни, я би не став. Зневажати ворога, мовляв, «чмобікі» з автоматами бігають – не добре. Все одно це – військо. Якась підготовка у них є, і їх значна кількість. До того ж, фактор артилерійської підтримки ніхто не скасовував. Мінометів у них також досить багато. Саме ця зброя є причиною численних наших втрат, а не зіткнення з противником у ближньому бою. Тобто для піхотинця не такий страшний вогневий контакт безпосередньо із супротивником, як артобстріл. До того ж контактний стрілецький бій відбувається набагато рідше за артобстріли.

На початку війни до лав Збройних сил прийшли чимало людей, які не є професійними військовими. Як добровольці опановували військову справу з часом?

У цьому сенсі моєму підрозділу трохи пощастило, бо ми не одразу поїхали на передову. З того моменту, як ворог відступив з Київщини, у нас було трохи часу на бойову підготовку. З іншого боку, підготовка до боїв у міській місцевості і на вільному просторі відрізняються. Ніколи не знаєш, які навички знадобляться, адже не знаєш, на яку ділянку тебе відправлять. А підготуватися до усіх умов ведення бою за короткий час неможливо.

Так чи інакше, особисто я рівнем підготовки нашого підрозділу задоволений. Нас досить непогано навчили тактичній медицині, що неодноразово рятувало нам життя, опановували ми і основи тактики, займалися інженерною підготовкою. Хотів би висловити подяку тим підрозділам тероборони, яким не так пощастило, і які одразу відправили на передову без підготовки. Вони мусили набувати важливі навички одразу у бою, а не на тренуванні. За це бійці заплатили дуже високу ціну. Мій товариш з іншого підрозділу так і казав: «Ми зараз для вас виграємо час. Тому, будь ласка, намагайтеся його використати доцільно. Адже потім ви будете на нашому місці».

Розкажи свою історію читачам «Главкома». Адже війну ти побачив на власні очі набагато раніше, ніж більшість українців.

Я родом з Луганська. Після здобуття філологічної освіти працював у Луганську журналістом у місцевих виданнях. Військової освіти не маю. Коли у 2014-му році почалася революція на Майдані, я її підтримав. Перебував у лавах громадського сектору Луганського Євромайдану. Ми з однодумцями виходили на акції протесту. Спочатку нас було небагато, потім все більше і більше. Ми намагалися проводити заходи регулярно у 2014-му. Потім відбулося захоплення адміністративних будівель проросійськими активістами, як їх тоді називали. Для нас, людей, які більш-менш розумілися на тому, що відбувалося, було очевидним, що ті події були інспіровані російськими спецслужбами. Участь у цих акціях брали пенсіонери та люди, які передивилися російського телевізора...

Що стало для тебе поворотним моментом, який спонукав стати до лав ЗСУ?

Це було непросте рішення, чесно кажучи. Навесні 2014-го я приїхав до Києва, коли перебувати у Луганську вже не було можливості, була реальна фізична небезпека насамперед для активістів. Мої деякі товариші пішли одразу у військо. Натомість я продовжував займатися журналістикою, громадською діяльністю з однодумцями, переселенцями з Криму і Донбасу. Аж поки не прийшло розуміння, що рано чи пізно відбудеться повномасштабне вторгнення Росії, що вона не залишить нашу країну у спокої. Тоді і вирішив, що, можливо, на цьому етапі мого життя я буду корисніший, якщо піду служити і здобуду навички військової справи.

З 2016-го прослужив кілька років за контрактом у 24-й механізованій бригаді. Згодом, якщо чесно, трохи втомився і у 2019-му вирішив, що потрібно зробити паузу, повернувся до журналістики. Тоді тільки почалася розбудова всієї системи територіальної оборони. Були думки туди піти, аби не віддалятися від армії. Потім почався локдаун, не до цього було. На щастя, я підтримував зв‘язки з військовими і завдяки цьому мені вдалося швидко стати у стрій, коли почалось повномасштабне вторгнення.

Була у мене цікава історія, яка трапилася на другий день вторгнення. Я зв’язався з товаришем, який брав участь саме у формуванні підрозділів, аби з’ясувати, де вони перебувають, куди слід іти. Потрібно було добратися до місця їхньої дислокації на околиці Києва. Виявилося, що це у 10 км від мене і треба було пройти через ліс. На той момент громадський транспорт уже не ходив. Тому я вирішив іти не трасою, де можуть бути вороги, а саме лісом. Трохи заблукав, було від цього моторошно, до того ж бачив сліди бронетехніки. А коли дійшов до міської житлової забудови, мене здалеку взяли на приціл представники місцевої тероборони.

Потім тероборонівці розповіли, що мене давно вже вели, передавали інформацію про мене одне одному, бо вигляд мали мої переміщення дещо підозрілий. Перевірили мої документи, я показав вміст свого тактичного рюкзака і пояснив, що хочу приєднатися до них. Ще з війни на Донбасі багато військового приладдя я пороздавав, але залишилася форма ще з 2016 року, то згодилася.

«Найбільше у дефіциті броньована техніка»

Від військових часто чути, що нинішня війна і АТО/ООС дуже між собою відрізняються інтенсивністю. Яку ще різницю ти помічаєш?

Найгарячіші бойові дії 2014-го року я не застав, прийшов вже пізніше служити. Але війна, яка була, скажімо, у 2016-му абсолютно відрізняється від нинішньої саме інтенсивністю, видами засобів ураження. Також суттєво відрізняється масштабами, кількістю задіяної артилерії. Тоді, у 2016-му, лінія фронту стабілізувалася. Наступальні, контрнаступальні дії мали лише тактичний характер.

Також, після підписання Мінських домовленостей, були заборонені певні види озброєнь. Тому, наприклад, далекобійна артилерія, здатна уражати цілі глибоко у тилу противника, використовувалася набагато менше і нами, і ворогом. Авіацію взагалі тоді практично не використовували.

Зараз вона вже використовується, хоча не так інтенсивно, як на початку повномасштабної війни. Авіація, відповідно, тягне за собою необхідність використання ППО. Під час нинішньої війни дуже багато переміщень військових. От коли лінія фронту стала більш-менш стабільною, тоді так, це вже окопна війна. Налагоджуються ланцюги постачань, система тилового забезпечення.

Зараз інтенсивність вогню з боку росіян знизилася порівняно з першими місяцями повномасштабної війни. Це з причини закінчення боєприпасів у ворога, чи тому, що українці знайшли чим відповідати?

По-перше, наші війська вчаться протидіяти ворогу, виявляють вразливості. По-друге, значну роль, якщо не визначальну, зіграла західна високоточна зброя, яку нам надають партнери і яка допомагає руйнувати логістику ворога. З літа ми відчули, що ворог має певні проблеми із постачанням, зокрема, боєприпасів. Хоча вони продовжували щільно обстрілювати нашу територію.

Нині волонтери розповідають, що пересічні українці стали менше допомагати, порівняно з першими місяцями повномасштабної війни. Наскільки ця допомога відчутна для вас, підрозділу тероборони? Чого ви найбільше потребуєте і чим допомагають волонтери зараз?

Щодо того, чи є зменшення, я не можу судити об‘єктивно, але допомога і була і є зараз. Основні проблеми – це логістика, тобто важко доставити нам потрібні речі, і зв’язок.

Завжди також потрібні транспортні засоби. Завжди не вистачає радіостанцій, до того ж, вони мають бути неабиякими, оскільки, ворог теж має засоби радіоелектронної боротьби, має змогу зламувати. Ми користуємося радіостанціями, які нашому підрозділу надали волонтери. Автомобілі, значну кількість, придбали самі військовослужбовці або також за допомогою волонтерів. Часто родичі військових волонтерять. Допомагають з доставкою, фарбують, ремонтують автівки.

Якого озброєння бракує найбільше?

Всього і завжди бракуватиме. Враховуючи довжину лінії фронту та кількість військ у нашій армії. Автомати, кулемети – це все є. А от броньована техніка, особливо та, що потрібна у наступі, завжди у дефіциті. Транспорту не вистачає завжди. Він ламається, може підірватися. Щодо екіпірування, то все є. Але, звичайно, з часом все зношується, виходить з ладу. Тому потреба в усьому є.

Ми всі бачили, як на Херсонщині люди радіють деокупації. Які настрої у місцевого населення на Донбасі?

Варто зазначити, що населені пункти, які ми звільняли, були окуповані вже після 24-го лютого. Тобто вони були в окупації всього кілька місяців. Але навіть за такий короткий час ворогу вдалося людей залякати.

Тому місцеві до українських військ поставилися насторожено. Це при тому, що на момент нашого заходу, найактивніші колаборанти втекли. Залишилися абсолютно мирні люди. Частина з них відкрито нам раділи, частина – сприймали спочатку насторожено.

Але ми з усіма спілкувалися і зрозуміли, що усі адекватні.

Був ще цікавий момент. Коли зайшли до одного щойно звільненого села, там не було світла, але працював магазин. Ймовірно, продавці знали, що заходять військові, тож розраховували на виторг. Я забіг до того магазину, поцікавився, який є лимонад. Мені продавчиня відповіла, що «Живчик». Я далі питаю: «У вас же ж, мабуть, «Живчик» з «ДНР»?». Я  знав, що на окупованих територіях також лимонад з такою назвою розливають. У продавчині почалася істерика: почала кричати, що іншого тут вже давно не було. Мені довелось її заспокоювати. Я таки купив той «Живчик», він виявився з окупованої Луганщини і набагато гіршим за наш, оригінальний.

Потім ця продавчиня почала з іншою обговорювати, що от, посварили два народи якісь політики, що ділять мільйони тощо. Звичайно, неприємно було це чути, бо ж люди не праві.

А які настрої на окупованій Луганщині? У тебе залишилися там друзі і знайомі?

Контакти з людьми, які перебувають на тих територіях, я мало підтримую. Було у мене кілька знайомих, які там лишалися. Вони зараз практично не йдуть на контакт, бояться. А це більш-менш адекватні люди, вони виступали проти повномасштабної війни, скажімо так. На другий чи на третій місяць після її початку мені писали з питанням, коли це все закінчиться? Писали так, ніби я військовий експерт. Але зараз ці люди не відповідають – дуже бояться. Мені відомо, що декого з них примусово мобілізували до лав окупантів. Загалом, настрої там панічні, оптимізму немає. Зрозуміло, що з ними там дуже добре пропрацювала російська пропаганда. У місцевих уявлення викривлене взагалі про все, що відбувається.

Яким ви з побратимами бачите закінчення війни?

Переважна більшість, як би не було важко, воліють просуватися вперед. Так, це нелегко, буває страшнувато, але потрібно викидати ворога за межі наших кордонів, встановлених у 1991 році. Тільки після цього можна буде зупинитися. Що далі? Дехто з наших міркує, що треба будувати стіну на кордоні з Росією, інші висловлюють екзотичні думки. Кажуть, що потрібно дійти до Москви і Уралу.

«Шанс отримати повістку має бути однаковий у всіх»

Як ти ставишся до того, що людям вручають повістки на вулицях, або як покарання за порушення комендантської години?

Я не стикався з тими, кого мобілізували за якісь правопорушення. Але, на мою думку, шанс отримати повістку має бути однаковий у всіх. І від того, що людина з якихось причин порушила комендатську годину, нічого не змінюється.

Але навіщо армії немотивовані люди, яких призвали примусово?

Далеко не всі мобілізовані є вмотивованими, це факт. Отримуючи повістку, людина змушена залишати свій дім, родину. Якщо нормальний підрозділ, нормальний колектив, то з мотивацією цієї людини можна попрацювати, підготувати її. Пояснити, що окрім обов‘язків військового, кожен повинен захищати та прикривати один одного.

Яким чином цивільні найбільш ефективно можуть допомогти армії, що би ти порадив?

Брати участь у цільових зборах коштів: на дрон, на транспорт – це дуже важливо. Потреб завжди дуже багато, основні – це транспорт та зв’язок. Також важливо збільшувати економічну активність у країні, аби люди працювали і мали гроші, а не лише отримувати західну допомогу. Потрібне зростання економіки.

Я чув різні думки з приводу того, як люди можуть сидіти у кафе чи ходити на концерти під час війни у країні. Але я от приїхав у відпустку і мені дуже було приємно і на концерт сходити, і у кафе посидіти. Тому все це має залишатися, життя повинне продовжуватись у будь-якому разі.

Проте також варто пам’ятати, що на фронті є втрати, тому слід бути готовими отримати повістку і замінити в окопі тих, хто вибув. Щоби бути більш-менш готовими до такого повороту, варто слідкувати за своїм здоров’ям та, за можливості, вдосконалювати рівень фізичної підготовки. Я наприклад, опинившись на війні, пошкодував про кожний свій зайвий кілограм, якого не встиг позбутися. Тож, раджу займатися спортом, постійно тренуватися.

Михайло Глуховський, «Главком»