Герой України Андрій Орлов: «Як же ми вас чекали!» – слова, які найчастіше чуємо на Херсонщині

«Всі розуміють, цю війну потрібно закінчити тут і зараз, не відкладати»

11 листопада Збройні сили України звільнили Херсон, який перебував в окупації 256 днів. Це місто було єдиним обласним центром, захопленим ворогом з початку повномасштабної війни. Російські війська, відчуваючи проблеми з логістикою, були змушені відійти з міста на лівий берег Дніпра і підірвали за собою міст. Українські військові і поліція побачили у звільненому обласному центрі знищені і заміновані об’єкти інфраструктури. Нині немає ані електрики, ані інтернету, потроху налагоджується мобільний зв’язок.

Уже 14 листопада до Херсона прибув президент Володимир Зеленський. Він вручив нагороди військовим, які брали участь у звільненні. У своєму  відеозверненні цього ж дня глава держави відзначив генералів, які командували операцією, а також назвав ім’я сержанта Андрія Орлова, якого нагородив Золотою зіркою Героя України. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», – сказав президент.

«У вересні у складі розвідувальної групи, військовослужбовець здійснював вдале коригування вогню артилерії та авіації по скупченню сил противника у районі населеного пункту Мала Сейдеминуха Херсонської області. Було знищено техніку та особовий склад ворога. Розвідувальна група також вела стрілецький бій із силами противника, що переважають. У результаті ворог відступив. Під час бою зазнав осколкового поранення вуха та шиї. 10 листопада у складі розвідувального загону Андрій Орлов брав участь у звільненні Снігурівки (Миколаївська область – «Главком») та особисто підняв прапор над будівлею районної адміністрації», – розповів глава держави.

Сержант 131-го окремого розвідувального батальйону Андрій Орлов став першим Героєм України, нагородженим за звільнення Херсона. Принаймні першим, про кого повідомив глава держави.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Андрій Орлов розповів, як вдалося відтіснити ворога за Дніпро, розказав прі поради, які давали іноземні військові, та спрогнозував, коли закінчиться віна.

«Я знав, що почнеться повномасштабна війна. Спорядження тримав з 2016 року»

Андрію, «Главком» вітає вас зі звільнянням Херсона і найвищим званням Героя України. Президент у своєму зверненні згадав саме вас і повідомив про нагороду. Розкажіть, чим саме ви відзначилися?

Дякую за привітання! Насамперед хочу сказати, що усі українці, які боронять свою землю, є героями. Те, що мене відзначив президент такою високою нагородою, стало для мене великим сюрпризом. Ми зі своїм розвідувальним підрозділом виконали багато місій. Були і стрілецькі бої на коротких дистанціях, були задачі і з наведення нашої артилерії. Траплялися і поранення і не лише у нашому підрозділі. Доводилося під вогнем поранених піхотинців витягати. Гадаю, це нагорода за сукупність дій, а не за якусь конкретну операцію. Це нагорода належить всьому нашому загону.

Багато доводилося чути, що на Херсонщині ворог зосередив найбільш боєздатні і професійні свої підрозділи. Чи це так? З чим вашому підрозділу довелося стикнутися?

Особливість і складність роботи нашої армії полягає у тому, що нинішня війна – переважно війна артилерії. А у ворога досі є перевага в артилерії, принаймні поки що. У нього у десятки разів більше набоїв для ствольної артилерії, зокрема для САУ (самохідна артилерійська установка), а також для танків. Протягом пів року ворог мав величезну перевагу в озброєнні.  

Якщо говорити про розвідку, то працюючи на південному напрямку ти маєш величезну проблему через те, що тут усуціль поля – не сховаєшся від російського квадрокоптера чи безпілотника «Орлан». Тож доводиться пересуватися між невеликими, тоненькими лісопосадками, які вщент розбомблені артилерією. Росія не підписала конвенцію проти використання протипіхотних мін (Оттавська конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництво і передачу протипіхотних мін та про їх знищення – міжнародна угода, спрямована на припинення використання протипіхотних мін – «Главком»). Агресор активно проти нас використовує не лише протитанкові міни, а й протипіхотні, розтяжки, міни-сюрпризи.

Коли для вас особисто розпочалася російсько-українська війна?

Для мене війна розпочалася у вересні 2014 року. Тоді я пішов до Нацгвардії, до другого резервного батальйону спецпризначення «Донбас». Пам’ятаю, ми тоді восени разом з батальйоном «Азов» воювали у селищі Широкине. Також ми і під Дебальцевим воювали. Після виведення з Широкиного ми були ще під Докучаєвськом, Новотроїцьким, Мар’їнкою. Це вже у 2015-2016 роках.

Очікували повномасштабного вторгнення: західні медіа попереджали, що от-от Росія вторгнеться, а наша влада заспокоювала населення?

Я давно думав про це і знав, що повномасштабна війна колись почнеться. Не знав хіба коли саме. Бо може саме цього разу Путін обмежиться черговими залякуваннями. Таки ні, повномасштабна агресія сталася взимку.

У мене ще з 2016 року залишалося усе спорядження. Каска, плитоноска, форма тощо.

Розкажіть про себе. Звідки ви, яким був ваш шлях до розвідки? Маєте професійну військову освіту?

Сам я з Полтави. У 2014 році я прийшов добровольцем до батальйону «Донбас» без військової підготовки. Прийшов з цивільного життя. Тоді вже «Донбас» був розпіареною структурою, його усі знали. Ми проходили вишколи у навчальних центрах Нацгвардії. Нами займалися інструктори, у тому числі іноземні. Мені усе подобалося, я досить швидко засвоював нові знання. Перші півтора року я був стрільцем, потім командиром відділення. А вже потім став заступником командира снайперського взводу, який працював окремо від «Донбасу».

«Якщо ми не зупинимо їх зараз, мій син потім піде воювати»

То ви снайпер, а не розвідник?

Першим завданням для снайпера у доктрині снайпера є не вразити ворога влучним пострілом, а спостереження і збір інформації. Тобто я і снайпер, і розвідник.

А яким критеріям треба відповідати, аби стати розвідником?

Найперше, потрібно бути достатньо впевненим у собі і здатним подолати страх через те, що ти ідеш першим на невідомій раніше ділянці. Найбільша проблема для розвідника – це мінування. Нас можуть чекати так звані секрети, авангардні пости супротивника. Можна нарватися на них. Секрет – це прихована точка спостереження, яка виноситься перед першою лінією оборони. У секретній точці зазвичай перебувають декілька військових, їх дуже важко виявити.

Щодо інших критеріїв, це гарна фізична підготовка і вміння поводитися зі зброєю. Але на момент початку повномасштабного вторгнення, у лютому і березні, ніхто ці критерії не перевіряв. Ми з товаришем просто прийшли удвох до розвідувального батальйону Нацгвардії. У ньому був ще один наш товариш, який порекомендував там залишитися, сказав, що будемо займатися серйозними речами. Так я потрапив до розвідки, у якійсь мірі навіть випадково.

Як ваша родина сприймає вашу небезпечну службу, те, що зв'язок із вами  дуже обмежений?

Намагаюся з ними виходити на зв’язок якомога частіше, зокрема із сином. Мати вже звикла до того, що я військовий. Вона орієнтується за моєю присутністю онлайн. Якщо бачить у мережі, значить, все нормально.

Чи відмовляли ваші рідні вас від служби?

Зараз ні, але раніше були такі розмови – у 2016-му. Тоді я пішов з Національної гвардії. Як показав час, тимчасово, бо повернувся 24 лютого цього року. Нині розмов про те, що мені не треба служити, вже немає. Всі розуміють, що це потрібно закінчити тут і зараз, якомога швидше, щоби це не була відкладена війна.

Я підтримую думку, що з ворогом немає про що домовлятися. Потрібна тільки перемога військовими методами. Бо якщо домовлятимемося з ними щодо територій, іти на якісь поступки, це буде війна, відкладена у часі. Якщо ми не зупинимо їх зараз, за якийсь час мій син також візьме до рук зброю і піде воювати. Я цього не хочу.

На фотографії з нагородження ви стоїте з відкритим обличчям. Розвіднику можна світитися?

Немає ніяких обмежень. І я не бачу нічого поганого у цьому. По-перше, мої ім’я і прізвище назвали, вони вже відомі. По-друге, купа моїх друзів у соцмережах опублікували привітання на мою адресу, супроводжуючи фотографією зі мною. Вирахувати мене, якщо поставити собі за мету, не зможе лише ледача людина. Ну що робити? У нас зараз іде повномасштабна війна, це не той час, коли потрібно ховатися.

Розвідка використовує дрони. Які саме, чи у достатній вони кількості? Якої ще техніки потребуєте?

Волонтери нам дуже допомагають з дронами, саме їх використовує наш розвідувальний загін. У нас є дрони «Лелека». Також використовуємо дрон Mavic 3. Дуже зручна машина з гарною камерою і збільшенням зображення.

Наскільки глибоко у тил ворога вам вдавалося розвідувати?

По-різному. Коли ворог відходив на лівий берег Дніпра, у них не працювали станції радіоелектронної безпеки (РЕБ). Тобто вони не глушили дрони. На 5 км до їхніх позицій наш дрон тоді залетів.

Ще був випадок. Нас дуже затримувало мінування дороги, а потрібно було просунутися вперед на 5-7 км. То ми з наближенням до чергового селища на Херсонщині підняли у небо дрон, аби дізнатися, чи є у ньому вороги.

Як я сказав, на 5 км вглиб він залітає. Але тільки тоді, коли не працює ворожа станція РЕБ. Бо інакше ми його зможемо підняти не далі ніж над собою, на 100-200 м від пілота, а далі зв’язок з ним буде втрачено. Але ж працює не тільки ворог, «спускає» наші дрони. Ми також їхні «Орлани» знищуємо. Зауважу, що на Херсонщині вони відступали з хорошим від нас відривом, понад 10 км. Ми за ними гналися, намагалися цю відстань скоротити. Але заміновані дороги нас стримували. Окрім того, під час наближення до того чи іншого населеного пункту у нас не було чіткого розуміння, чи ворог його покинув. Тому ми просувалися повільно. Просто розвідці потрібен час на роботу. Доганяти ворога у повний зріст також було би помилкою. Наше завдання – зберегти свій особовий склад, ми ж не росіяни.  

Розкажіть про ваших побратимів-розвідників. Це професійні військові, чи всі добровольці? Наскільки усі були підготовлені до задач, які виконує ваш загін?

Люди у нашому загоні дійсно різні, але усі з досвідом служби в армії. Більшість з них брали участь в АТО/ООС. Це мотивовані люди. Ми займаємося, у нас відбуваються заняття з тактики, інженерної, стрілецької підготовки. Ми запускаємо дрони, моделюємо різні ситуації у роботі, відпрацьовуємо навички тактичної медицини. У нас у загоні немає професійних військових за освітою. Є двоє контрактників, один з яких – медик.

Бойовий досвід з кожним днем все більше і більше стає у нагоді хлопцям. Може і можна було би назвати їх випадковими людьми у розвідці. Але нині вони стрімко підвищують свій професіоналізм.

Навчання закордоном проходили? Чи є у ньому потреба?

Ні, не проходили. Навчання ніколи зайвим не буває. Моя би воля, я би відправив когось із наших.

З одного боку, якщо чесно, ні у кого у країнах НАТО не було досвіду війни з Росією. У них були кампанії у країнах Близького Сходу, операції в Африці. Тобто у країнах, де противник має гіршу зброю і не підготовлений тактично. З іншого боку, військові країн НАТО мають досвід, який, часом, вимірюється не одним десятком років і вони також навчаються, вдосконалюються з його врахуванням. Ми би могли обмінятися досвідом.

Наприклад, у нас у підрозділі були добровольці з інших країн. Троє хлопців з Англії було, два шведи, фін, хлопці з Угорщини, Румунії, США. Нас навчали секретам розмінування.

Яка мотивація в іноземців приїхати на війну в Україну і захищати нашу державу, що вони розповідали?

Вони кажуть, що потрібно зупинити ворога тут. Бо якщо він піде далі, то самим європейцям доведеться стикнутися з ним. Тобто Європі буде непереливки. Думаю, у кожного з них є своя особиста мотивація, бо майже усі вони – колишні військові і прийшли за дозою адреналіну. Багато хто залишився і далі воювати, але вже не у нашому підрозділі, а в Іноземному легіоні.

До початку повномасштабної війни чим ви займалися?

Я працював менеджером у головному офісі «Нестле Україна». Відповідав за аудит технічного стану і роботи кавових апаратів.

Чи бували раніше на Херсонщині?

Знаєте, по роботі, у мирному житті, я був у всіх обласних центрах України, окрім Миколаєва і Херсона. А от зараз випало побувати і у Миколаєві, і у Херсоні.

До Херсона ви звільнили Снігурівку на Миколаївщині, там підняли прапор. Розкажіть, як це було?

Наш підрозділ першим зайшов до цього міста. Ми бачили, що під Снігурівкою було скупчення нашої піхоти, але вони не заходили, бо не мали точної інформації, чи є там ворог. Саме тому розвідники вирушили вперед, аби перевірити.

Ваші перші враження від побаченого?

Коли люди бачать військові машини і українську символіку, вони вибігають на вулиці і їхні емоції зашкалюють. Вони до нас з прапорами бігли. І ти розумієш, заради чого воюєш, кладеш своє здоров’я і життя. Якось же вони ці прапори зберігали...

І таку картину спостерігали абсолютно у всіх населених пунктах. Ви не забувайте, що Херсонщина була в окупації вісім місяців, а якась частина області ще продовжує бути в окупації.

Які історії ви чули від людей?

Перш за все вони говорять, що у нас вірили, чекали і дочекалися. «Як ми вас чекали! Як ми вас чекали!», – весь час повторювали люди. Ця фраза найбільш розповсюджена у мешканців звільнених територій. Розповідали, що окупанти ходили по будинках, вибивали двері. Люди від них ховали закрутки: помідори, огірки… Просто щоби все не позабирали.

Розповідали, як військові кидали їх до підвалу. Про ночі, коли вони взагалі не спали, бо чули, що заїхав до населеного пункту якийсь новий ворожий підрозділ. Мовляв, зараз будуть «нові» ходити по хатах, щось шукати.

Розповідали і кумедні речі. Ті ж буряти щиро дивуються наявністю асфальту у селах, дивуються, що у дворі у людей «дві хати». Люди ж їм намагалися пояснити, що це житловий будинок, а це літня кухня. Але окупанти всього цього не розуміють і кажуть: мовляв, дуже заможно живете.

Хочу ще додати, що люди нас годували так, що ми думали, що з-за столу встати не зможемо (посміхається). Кожен хотів якось віддячити. В одному із сіл нам каструлю борщу зварили! Годують і розповідають, що від ворога вони ховали абсолютно усе, що могли.

Під Києвом ворог заходив колонами, українці знищили їхні логістичні ланцюжки, що врешті змусило росіян відійти. На Харківщині ЗСУ здійснили швидку контратаку. А чим характерне звільнення Херсонщини?  

Пам’ятаєте відео, на якому легковик з кулеметом вривається на ворожі позиції і нищить ворожу техніку?

Це відео швидко стало вірусним і насправді зіграло з багатьма військовими злий жарт. Бо вони вирішили, що саме так легко можна штурмувати позиції ворога і лишитися живими. Так, я бачив на власні очі, що хлопці подібним чином залітали, але підривалися на мінах, або по них були прямі влучання.

Особливість війни на Херсонському напрямку у тому, що ми поступово перебивали їм логістику, усі зв’язки з лівим берегом Дніпра. Все це відбувалося поступово. Так, у нас були спроби різко усе взяти, все для цього добре спланували, але противник на цьому напрямку дуже сильно укріпився. Тому не вдалося. І ще деталь: російські військові не хотіли здаватися у полон. Принаймні у тих випадках, свідками яких я був. Тобто людина поранена, не може рухатися, але звідкись дістає гранату і підриває себе. Звісно, з ними вели переговори. Мовляв, відкинь від себе зброю, якщо маєш, встроми назад у гранату чеку і здавайся.

Я намагався переконати їх, що нам потрібен полонений. Для нас це найкращий варіант задля того, щоби здобути інформацію. Уявіть, поранений їхній військовий, він демотивований, може, і у командуванні своєму розчарувався, бо подумав, що кинули. От спеціальні люди з такими розмовляють, переконують здатися. Але це здебільшого не вдавалося, вони не хочуть здаватися. У мене є припущення, що їх налаштували, що ми їх ніби катуємо тут.

Полонені, яких вдавалося взяти, що розповідають, як пояснюють цю війну?

Вони не можуть сказати: «я сам вирішив вбивати українців». Один пояснював участь тим, що його просто мобілізували два місяці тому, і він не зміг нічого зробити. І це ще до оголошення так званої мобілізації у самій Росії. Інший, старшого віку, розповів, що воював у Чечні. Ще один, мінометник, розповідав мені, що стріляв тільки освітлювальними мінами. Знаєте, коли спілкуєшся з їхніми полоненими, складається враження, що ми воюємо або з медичними військами, або з інженерними, бо вони розповідають, що ніколи не стріляли, всі лише стояли на блокпостах, де їх і затримали.

Так чи інакше, Херсон вдалося звільнити без боїв за місто. У чому феномен, що змусило ворога накривати п’ятами з обласного центру?

Як я вже казав, насамперед через руйнування їхньої логістики. Жоден воїн не зможе воювати без зброї, їжі і води. Вирішальним моментом була робота (прицільні обстріли – «Главком») по складах боєприпасів противника, по Антонівському мосту, по скупченню живої сили і техніки.

Нам дійсно дуже допомогли наші західні партнери з, наприклад, боєприпасами M982 Excalibur (високоточний артилерійський снаряд калібру 155 мм), а також SMArt155. Завдяки ним ми били точно у ціль. Все це тиснуло, у тому числі, морально на росіян. Вони засвоїли, що будь-яка їхня казарма чи скупчення техніки – ціль для нас.

 «На одного загиблого українського солдата припадає 3-5 окупантів»

Наскільки наш ворог сьогодні відрізняється від того, яким він був на Донбасі у 2014-2015 роках?

На Донбасі була трошки інша війна. Це як Перша та Друга світові. Ви знаєте, що Перша світова була окопною війною. Відбувався такий собі пінг-понг обстрілів з окопів.

Зараз – повномасштабний конфлікт. Ворог намагається контратакувати. Так, їм це дуже погано вдається, але вони не припиняють спроби. Важливо те, що у них поки зберігається велика перевага у артилерії та іншій техніці. Так, ідуть їм якісь старі танки, старі гармати. Але це все одно зброя, до якої у них вдосталь набоїв.

Чим ми їм можемо протистояти?

Хорошими точковими ударами, що ми і робимо, чому наших військових і навчають західні партнери. Цим ми потихеньку-помаленьку демілітаризуємо так звану другу армію світу.

А як у ворога з мотивацією?

Вона є, але у кожного своя. Хтось хоче заробити грошей, хтось просто заради того, щоби почуватися воїном. Тобто люди вирішили, що у Росії дійсно друга армія світу і вони усіх переможуть, з думкою «можем повторить».

ЗМІ чимало розповідають, що у росіян іржаві автомати, брак бронежилетів, стара техніка, яка неточно стріляє і часто ламається. Чи все у них настільки погано?

Україна воює з професійною, величезною за кількістю людей армією, хто би що не казав. Ми, українці, дуже добре вміємо робити меми з тих чи інших ситуацій, висміювати мінуси ворога. Це дуже добре психологічно працює для цивільних, заспокоює. Нехай для цивільних так далі і буде.

Але якщо росіяни мають 300 тис. мобілізованих людей з автоматами, то це 300 тис. людей з автоматами. Якщо вони будуть навіть кудись не прицільно стріляти, це все одно серйозна сила, нормальна така стіна вогню. Це по-перше. По-друге, давайте казати чесно, дивлячись одне-одному в очі: якщо би Росія напала на будь-яку країну Європи, яка не була би членом НАТО, як би довго ця країна протрималася? Я не думаю, що дуже довго. Україна мала вісім років на підготовку до цієї війни. Вона більш-менш підготувалася, хоч можна було і краще.

Я погоджуюся, що цивільне населення потрібно заспокоювати. Але з іншого боку казати, що ворог – «чмобікі», які нічого не вміють, – це приниження честі і гідності українського бійця. А нам дійсно дуже складно працювати.

За вашими спостереженнями, якими є втрати українських військ, якщо порівнювати з ворогом?

Гадаю на одного загиблого українського солдата припадає троє чи п’ятеро окупантів. Це суто мої спостереження на моїй ділянці фронту – півдні України.

На ваш погляд, як надовго може затягнутися війна і якою ви бачите перемогу України?

Можу висловити лише свої суб’єктивні міркування. Думаю, бойові дії активізуються навесні і до кінця літа наступного року все закінчиться звільненням усіх наших територій. Потрібен час, аби нормально санкції подіяли. Окрім того, взимку через погодний фактор активність бойових дій, можливо, знизиться. Спостерігатимемо поодинокі, локальні наступи.

Михайло Глуховський, «Главком»