Шлях із Одеси у космос. Інтерв’ю з астронавткою Ліною Бороздіною

26 січня одеситка Ліна Бороздіна полетіла у космос комерційним рейсом, як космотуристка. Суборбітальний політ організувала їй та трьом іншим космонавтам компанія Virgin Galactic. Аерокосмічний холдинг належить британцю Річарду Бренсону. До польоту на висоту 88 кілометрів українська американка готувалася з літа минулого року.

У розмові з «Главкомом» Бороздіна розказала про підготовку до своєї подорожі. Зізналася, що під час польоту прикипіла поглядом до ілюмінатора, хоча у цей час її попутники розважалися у невагомості. Про мандрівку за межі земної атмосфери уродженка Південної Пальміри мріяла з самого дитинства.

Пані Ліно, розкажіть, як почувалися після приземлення? Фізичний стан перш за все. Які процедури вас змусили пройти згідно з протоколом для космотуристів?

Вирішальний етап підготовки до польоту у нас тривав в останні три дні перед посадкою на борт космічного судна. У перший же день ми були всі у космічних костюмах. Ми одягали спеціальний парашут. 12 фунтів важив парашут (5,44 кг – «Главком»). Зав’язувати його треба під ногами, на поясі. Самовідкривний парашут. Це як запобіжний захід про всяк випадок. Нас почали тренувати на симуляторі у космічному порту. Повна копія того, як виглядає космоліт всередині.

Туди допускалися тільки майбутні астронавти, тренери та лікарі (тренерами були люди з попередніх груп космотуристів, які вже мають досвід польотів – «Главком»). Лікарі були спеціальні, авіаційні. Перевіряли нас повністю, щоб не було проблем. Годували здоровою їжею. Давали воду, чай. Алкоголю не дозволяли аж до після польотного періоду.

З самого ранку ми починали в симуляторі. Потім тренувалися правильно сідати в крісло для пасажира. Вчилися застібати і розстібати пояс безпеки. Треба пристібатися і відстібатися правильно.

«Ми перебували у космосі більше часу, ніж інші»

Ви викладали у своїх соцмережах фото з тренування.

Так, ми щодня мали це робити по 20 разів. Щоби м’язи це все запам’ятали. Аби коли долетиш до космосу, не панікувати, гадаючи, що ж робити. Тобто, вони нас тренували спочатку на кріслах. Наступного дня була теорія. Показували відео з попередніх польотів. Як правильно робити, а як – ні. На третій і останній день перед польотом ми зробили польоти на тренувальних літаках. Нам дали двох професіоналів своєї справи – Сіджея та Ніколо. Я летіла із Сіджеєм, а Робі, Ніл і Франц – із Ніколо.

Сіджей – астронавт високого класу й пілот. Чотири рази літав у космос, працював у НАСА. Дуже серйозна людина – ніколи не посміхався. Спокійно все мені пояснив, що буде відбуватися під час тренувального польоту. А я ж боюся літати, насправді. Це мій страх. Коли вийшла з кабіни літака, у мене була широка посмішка на обличчі. Запитала Сіджея, чи можу його обійняти. Всі довкола очманіли, бо він же ніколи не обіймається. Тож ми обійнялися. У Сіджея теж в той момент була широченна посмішка на обличчі.

Після тренувального польоту нас поклали спати на дві години. Бо після впливу нульової гравітації людський організм дуже втомлюється. Останнього дня перед польотом після того двогодинного сну ми знову тренувалися в симуляторі. Разів, напевно, вісім пройшли всю послідовність кроків: як ми повинні зайти в космічний корабель, як пристебнутися, як перевірити своє екіпірування. Потім ми ідемо відразу в політ, тобто release, коли космічне судно відривається від земної поверхні. От з того моменту все йде за звуком. Що буде відбуватися у кабіні, голоси пілотів, які сигнали нам даватимуть. Далі ми разом з пілотами зробили тренувальну евакуацію.

Як почувалися фізично по поверненню з космосу? Коли ви вийшли з літального апарата, вам потрібно було пройти ще якісь процедури?

Ми приземлилися, двері відчинилися, прийшов лікар. Нас усіх перевірили перед тим, як вийти. Лікар зробив усе. Глянув, чи ми у порядку, чи немає запаморочення ні у кого з нас. Опісля прийшла наша інструкторка з польотів. Була перевірка того, як працювали всі системи на кораблі під час польоту, як усе пройшло. Ми відстібнулися від парашутів, зняли з себе все непотрібне.

Були на посадковій смузі, звідки нас відтягнув спеціальний автомобіль до космопорту, доки ми ще були на борту корабля. Далі нас по одному випускали назовні.

На відео у вашому Instagram є момент з вашою промовою після виходу з корабля, так би мовити. Ви сказали, що цей політ має стати прикладом для молоді, яка мріє про щось.

Чесно кажучи, не знала, що сказати у промові. Нічого наперед не готувала. Коли приземлилася і вийшла назовні, я була останньою в черзі на промову. І я просто почала казати, що відчуваю. Після ми пішли на медобстеження у космопорт. Наступним у нас була зустріч із пілотами. Так званий postflight brief. Цей політ був найуспішнішим серед всіх. Ми ще й побили рекорд по підйому на найвищу точку. Піднялися на висоту 88 кілометрів.

Межа атмосфери перебуває на позначці у 80 кілометрів. Тобто, ніяких питань до мого статусу астронавта не буде. Ми більше за часом, ніж усі інші перебували у невагомості. Нам казали, що максимум до цього був 2,5 хвилини. Ми ж були цілих 3 хвилини. Все, що мене цікавило увесь цей час – це краєвид, що відкривався з ілюмінатора.

Краєвид, який зафіксувала астронавтка з ілюмінатора космічного корабля

фото: Instagram Ліни Бороздіної

Ви ще потім виклали фото з космосу, яке підписали: земля не пласка.

Коли ми вийшли із зони дії земної гравітації, у ракети від’єднався паливний модуль. Я сиділа, дивилася в ілюмінатор. Повертаю голову і бачу абсолютно чорне небо, чорну безодню. Це не назвеш небом, бо там все чорне. А Земля була під соплом ракети. З мого місця було видно, буквально, окраєць земної поверхні. Довкола цього окрайця була маленька блакитна смужка атмосфери, яка нас захищає. Поки я сиділа, заворожено дивлячись на космос, мої супутники розважалися по повній. Робили кульбіти у невагомості і таке інше.

Що відбувалося у процесі польоту? Якщо комусь із астронавтів погано, йому можна було надати медичну допомогу на борту космольота?

До того, як ми стартуємо з поверхні Землі, у нас починається зворотній відлік. У той момент кожен з нас дивиться одне на одного – я дивлюся на Ніла, Ніл на Франца, а Франц – на Робі. І ми перевіряємо самопочуття. Запитуємо, чи нікого з нас не нудить, чи не болить голова. Нам було сказано, що якщо на борту з кимось щось негаразд – натискаєш кнопку на комунікаторі й кажеш пілотам: Somebody, hold on release (хто-небудь, зачекайте із запуском).

У кишенях наших костюмів були протиблювотні засоби. Нам пропонували взяти ті таблетки із собою. Особисто я вирішила їх не брати, бо у мене немає схильності до нудоти через якийсь швидкий чи різкий рух. Іншим теж ця пігулка від нудоти не знадобилася. Хоч мої попутники мали її з собою. Також у кожного був санітарний мішечок на випадок блювання у кишені на лівій нозі. Пляшка з водою була у кишені на правій нозі. Крім того, до стінки, поряд із кожним сидінням, була пристебнута коробочка з іще одним мішечком, якщо тобі треба.

Наші авіаційні лікарі у четвер увечері (на п’ятницю, 26 січня вже було призначено політ – «Главком») сказали нам їсти нормально, але невеличку порцію. Той вечір ми провели з друзями. А в п’ятницю вранці треба було пити багато води. Вживання великої кількості води допомагає впоратися з тиском гравітаційних сил на тіло в кораблі під час польоту.

Так от, ми перевірили одне одного. Нікого не нудило, голова не паморочилась. Якщо робити все, як вчили на тренуванні, то не повинно бути ніяких проблем.

Ви народилися в Одесі за Радянського Союзу. У російсько-єврейській сім’ї. Вас не дискримінували тоді за єврейську кров?

У мене було російське прізвище. У Одесі кажуть: б’ють не по паспорту, а по морді. Батько у мене росіянин, а мати – єврейка (матір Ліни Бороздіної померла 1982 року після важкої хвороби – «Главком»). Коли я була дитиною, ніколи не зіштовхувалася з дискримінацією. У мене були друзі різних національностей. Грузини, вірмени, євреї, росіяни. Одеса дуже мультинаціональна і мультикультурна. Виросла у стандартній комунальній одеській квартирі у центрі міста. Вісім сімей, один туалет, два рукомийники з холодною водою. Ми всі жили у двох кімнатах. Бабця з дідусем у вітальні, а тато з мамою і я – у спальні.

Тато переїхав до Одеси, коли познайомився з мамою – у 1968 році. А за рік народилася я. Батько був військовим, його покарали відправкою у Киргизстан за те, що виступив проти вторгнення до Афганістану (Радянський Союз вторгся до Афганістану 25 грудня 1979 року – «Главком»). Ми з мамою вирушили слідом. Жили там чотири роки. Там я пішла у школу, де провчилася перші три роки. Мешкали у військовому будинку. У нашому дворі були діти звідусіль. Лазили через паркан на сусідню військову базу, за нами ганялися. У мене було щасливе дитинство. Комунальна квартира з тарганами. Іншого я не знала у ті часи. Свою першу ляльку отримала у шість років. Плаття для неї я пошила, коли мені було 10 років. Взяла її з собою у космос, вона була у мене у спеціальній коробочці. Разом з лялькою полетів мій іграшковий гном. Постійний компаньйон при мені. Завжди і всюди складає мені товариство.

Сьогодні ви ідентифікуєте себе як українка. Розкажіть, як у часи вашого дитинства і юності жилося українцям в Одесі. Українська мова звучала? Хочеться спробувати спростувати російський міф про «Одессу-русский город».

Під час радянського панування російська мова була на перших ролях. У школі навчали українською мовою, це було обов’язково. Мене, як дочку військового, звільнили від занять українською, бо я лише в 10 років повернулася до міста. Наша класна керівничка була вчителькою української. Але мені було нудно нічого не робити. Тож сиділа на задній парті, робила уроки. Все одно чула, як вчителька проводить урок української. Зараз у мене вже багато років немає практики. Соромно, що я не так багато розмовляю мовою.

1991 року ви переїхали до США. І спочатку жили в тітки у Лос-Анджелесі. Як вам там було у перший час? Ви працювали за своєю освітою біохіміка, яку здобули в Одесі? (Ліна Бороздіна закінчила Одеський держуніверситет у 1991 році)

Приїхала у гості до тітки. Тітка тоді жила у Пасадені, пізніше у Лос-Анджелесі. У мене з собою була пара штанів, пара майок, пляшка коньяку для дядька, годинник привезла у подарунок сестрі й цукерки для тітки. З собою ще взяла одну туш, помаду й пару кросівок. Коли приземлилася в Алясці, щоб пройти співбесіду по роботі, куди мене перед тим з-за кордону запросили, знала, що їду до тітки на три місяці. Мене ледь не завернули на кордоні, бо не мала при собі великих валізи, як всі навколо.

З Аляски полетіла у Сан-Франциско. Там мене дядько з тіткою підібрали та відвезли до Пасадени. У той час якраз у Союзі невдовзі трапився путч. Узагалі, це була моя перша іноземна подорож. Переконала поїхати у США саме тітка. Каже: давай, подамо заявку на політичний притулок. Далі мені надали дозвіл на роботу, коли була вже на території США. Перед цим я ходила до місцевої бібліотеки, де у книжці «Хто є хто», або «Блакитна книга», як тут називають, шукала біотехнологічні компанії, в яких зможу працювати. Паралельно писала своє резюме. Зателефонували з однієї компанії у Сан-Дієго. Попросили приїхати на співбесіду.

Мене взяли робити розчини й мити хімічний посуд у лабораторії.

Тоді ви влаштувалися на свою першу роботу в компанію Genta?

До цієї компанії у мене була робота у Parmagen, там я мила посуд у лабораторії за $5 на годину. Робила це, доки чекала нових співбесід у компанії Genta. Там ти повинен був пройти кілька співбесід, перш ніж тебе остаточно візьмуть працювати.

Потім я наймала помешкання за 300 доларів на місяць. Мені відвели одну маленьку кімнатку у будинку на районі Міра Меса у Сан-Дієго. До цього жила вдома у своєї подруги Дебі, доки не дали першу зарплату у Parmagen.

У мережі є інформація, що до початку роботи за спеціальністю ви працювали моделлю в магазині одягу. Це правда?

Мій колишній чоловік був фотографом. Наші друзі домовилися з ним, що я позуватиму в одязі магазину, який вони відкрили. За це отримаю одяг бартером. Ніколи у житті не була моделлю до того моменту.

Ви розповідали, що любов до космосу вам привив батько у дитинстві своїми розповідями. Політ був реалізацією дитячої мрії, так? Чи все-таки чимось трохи більшим?

Так, це була дитяча мрія. Коли мене маленьку батько вкладав спати, він розповідав про космос. Після польоту змогла з ним зв’язатися. Сказала йому, що моя мрія нарешті збулася. Кажу, ми з тобою у космос літали. Ти у мене був у кишені.

«Тато мене завжди в усьому підтримував»

Як батько відреагував, коли ви тільки придбали квиток у космос у 2005 році?

Тато мене завжди в усьому підтримував. І цей випадок винятком не став. Він сказав: якщо це те, чого я хочу – я маю це робити. От за це його й поважаю. Завжди давав мені право вибору. Постійно підтримував мої рішення.

За одними джерелами, ціна польоту на той час складала $200 тис., за іншими – ви купили право на політ за $450 тис.

Заклала під заставу свій дім. Купила цей квиток за $200 тис. За цю заставу купила квиток. З кожної зарплати потроху виплачувала цю заставу. Заробляла у той час 36 $тис. на рік. Науковцям багато не платять, скажу вам зразу. Тут таксисти іноді більше заробляють. Я працюю зараз із ДНК. Синтетична хімія ДНК. Вже 33 роки у цій біохімічній сфері працюю.

Пішла зі своєї минулої компанії Johnson&Johnson, яка працює у сфері фармакології.

Що входило у цю ціну?

Найперше, ми заплатили свої гроші за початок кампанії з підготовки до польоту. Спочатку планували летіти 2007 року, потім 2009, 2010... Дати постійно переносилися через різні обставини.

Ви чекали своєї черги 18 років. Чому так довго?

Я постійно активна. Займаюся спортом. Увесь цей час була у гарному фізичному стані. 18 років довелося чекати, бо спершу все треба було владнати в юридичній площині. Потім затягувався процес перебудови борту під комерційні цілі. Були невдалі випробування, коли вибухала ракета, руйнувався вже перебудований Spaceship-1.

Потім побудували другий корабель з нуля. Опісля знову була підготовка юридичної бази під польоти Федеральним управлінням цивільної авіації США (FAA). Це ж уперше приватна компанія збиралася відправити цивільних у космос. Перед «ковідом» почалися тестування нового корабля Unity. Пандемія знову все загальмувала. Річард Бренсон полетів у космос на цьому кораблі першим три роки тому. Я там (у Spaceport America)  була 11 липня 2021 року. Під час його польоту загорілася якась червона лампочка. Співробітники компанії були зобов’язані це показати FAA. Як наслідок, все знову затрималося на рік. Доки не виправили ситуацію.

Мали відремонтувати поломку?

Не кажу, що це була поломка. Там щось пішло не за планом. Потім був експериментальний політ з одним пасажиром. Ним була працівниця НАСА, на ім'я Бет. Нині вона інструктор з польотів. Тренувала нас і була першим пасажиром. Ще до Річарда Бренсона, насправді (Бет Мозес полетіла у космос 22 лютого 2019 року – «Главком»).

Коли почалася безпосередня підготовка до вашого польоту? Розкажіть, як все відбувалося крок за кроком.

Я до минулого травня просто підтримувала належну фізичну форму. Тренувала м’язи ніг, рук, плечі. У травні, на жаль, захворіла на коронавірус. Опинилася у лікарні через це. Всі мої тренування та все інше припинилися. Хвороба дуже сильно зашкодила серцю. І все літо минулого року працювала з кардіологом над відновленням. Хотіла пройти всі тести. Щоб мене допустили до польоту.

Які це саме тести? Розкажіть.

Спочатку ти 24 години носиш монітор. Робиться ультразвукова кардіограма. Після цього я робила радіоактивний стрес-тест: ти бігаєш на тренажері, тобі колють ізотоп. І дають різні навантаження, щоб перевірити, як працює серце. Мені зробили КТ серця, там було маленьке ушкодження. Воно не могло впливати на мій загальний стан. Ще нас вчили робити антигравітаційний маневр. Тобто, ти стискаєш свої ноги, весь напружуєшся так сильно, щоб кров почала сильніше циркулювати в напрямку мозку. Якщо недостатньо напружитися, то під дією гравітаційних сил можна втратити свідомість. Треба починати робити цей маневр на останніх 5 секундах відліку до початку польоту.

І от, я чула: «5, 4, 3», коли була у ракеті. На три зробила цей маневр. При цьому дихати дуже й дуже складно. Уявіть, що до вас підійшов слон і сів на груди. Таке відчуття триває 30 секунд на початку польоту. Увесь цей час ви повинні дихати. Не можна затримувати дихання так довго.

І ці всі процедури ви пройшли, починаючи з літа минулого року?

Так. Бо хотіла бути на 100% впевнена, що здоров’я дозволить полетіти у космос.

За кілька днів до польоту, коли приїхала у космопорт, у мене боліла спина. Бігаючи три дні перед відльотом з 12 фунтами на спині, роблячи всі вправи, я відновилася майже повністю.

А якщо людина, яка отримала право летіти, не проходить всі ці тести? Що тоді?

Передпольотну підготовку ми, взагалі-то, мали проходити принаймні за місяць до у супроводі спеціального лікаря від FAA. Якщо людина не пройшла випробування, це вже справа між нею і компанією, яка надає послуги. Не можу нічого з цього приводу сказати.

Відбір охочих відбувається за принципом лотереї?

Не було лотереї. 2005 року Річарду Бренсону надійшло 13 тисяч запитів від потенційних астротуристів. У підсумку відібрали сотню тих, які не лише хотіли полетіти тут і зараз, а й бачили у космотуризмі майбутнє. Крім того, ці люди, до яких зарахували й мене, дуже різні: від першої мешканки Пакистану, яка полетіла у космос, до знаменитого рекламника. У нашій сотні, яку прозвали «засновниками» був навіть перший гей-космонавт.

У кожного з нас є якась своя особливість. Один з моїх компаньйонів – Робі займається альпінізмом, був на Евересті. Франц був на всіх семи континентах Землі. Ніл – пілот зі стажем 40 років. Був ще з Джоном Гленном у дружніх стосунках. Більш того, Ніл родом з Огайо, де народилися більшість американських астронавтів. Ми заплатили 100% вартості квитка, а дві наступні групи астронавтів 50% та 25%.

Уявимо, що хтось хоче купити собі квиток у космос. Що треба знати перед тим, як його придбати? Окрім величезної вартості.

По-перше, щодо дороговизни. Розумію, люди гадають, що це дорого-багато і виключно для задоволення заможних. Коли Річард почав цю програму у 2005 році, це також була його дитяча мрія. Він був мільярдером. Вирішив розпочати цю справу, щоб зробити космос доступним для нормальних людей. Вся ідея була у цьому. За 10 років у вас вийде злітати у космос не за всі гроші світу. З’явиться більше компаній, які пропонуватимуть комерційні рейси. Це сприятиме зниженню ціни до рівня польоту пасажирським літаком.

Щодо того, що потрібно знати людині, окрім ціни. Треба бути у хорошій фізичній формі. Якщо будеш занадто повним – не залізеш в отвір входу на корабель. Можна підібрати крісла різних параметрів, але... Чим важчі люди у кабіні, тим важче буде кораблю піднятися у повітря і летіти далі.

Далі треба бути готовим ментально до впливу гравітаційних сил, до перебування у невагомості.

Ви б хотіли повернутися в Україну, чи бачите себе лише в Америці?

Ще до війни моя біохімічна компанія встановила в Україні апарат для синтезу ДНК. Лише скажу, що це була хімічна компанія. Після початку вторгнення Росії ця компанія евакуювалася у Фінляндію.

Мені до пенсії залишилося трошки. Хотіла б після настання пенсійного віку приїжджати в Україну частіше.

Богдан Боднарук, для «Главкома»