Китай «встає з колін», або Чому Обамі не до України

  • Роман Сирінський, для «Главкома»
  •  glavcom.ua
  • Розсилка
Китай «встає з колін», або Чому Обамі не до України

Близькі проблеми Далекого Сходу: Піднебесна уміло користається досвідом Росії в питаннях анексій

В Україні лунає багато закидів на адресу західних країн щодо недостатньої підтримки нашої боротьби з агресором. Доля Будапештського меморандума робить ці претензії достатньо виправданими і про взяті на себе зобов’язання його підписантам нагадувати варто. Проте доцільно також поцікавитись і проблемами, які стоять перед партнерами, адже вони серйозно допомагають Росії відволікати увагу від її дій в Україні. Активна та оперативна робота українських дипломатів (в тому числі і «народних») могла б не тільки відвернути переростання цього виклику у загрозу, а й посприяти використанню його у позитивному для України плані.

Про війну в Сирії та міграційну кризу в ЄС у нас пишуть достатньо багато. На відміну від дій на міжнародній арені КНР та її сателіта КНДР, які відволікають на себе основну увагу США. А тим часом китайці 17 квітня продемонстрували здатність аеродромів на «досипаних» ними спірних островах в Південно-Китайському морі приймати військові літаки. Щоправда вони продовжують наголошувати на виключно «мирному» характері будівництва, а посадку літака ВПС пояснюють необхідність евакуювати трьох робітників, що несподівано захворіли. Опоненти Піднебесної, очевидно, сприймають це як черговий прояв «повзучої» анексії спірних островів, так само як і появу в кінці березня «більше сотні човнів» в іншій частині архіпелагу, яку своєю вважає Малайзія (вона 25 березня заявила протест Китаю у зв’язку із цим інцидентом в її територіальних водах). Китайці пояснили цей і подібний випадок, що стався на п’ять днів раніше в індонезійських водах, початком риболовецького сезону і цілком законною роботою своїх траулерів в китайських водах. Інші претенденти на острови та їх союзники (в першу чергу США), вочевидь, не схильні вірити подібним «гібридним» поясненням, особливо спостерігаючи вже відкрите розміщення з лютого поточного року Піднебесною протиповітряних та протикорабельних ракет на інших спірних островах Південно-Китайського моря - Парасельських. Тому країни регіону активізують модернізацію своїх збройних сил і звертаються за допомогою до партнерів. А США продовжують демонструвати опонентам КНР підтримку свого флоту (на початку березня до ПКМ прибула авіаносна ударна група у складі авіаносця John C. Stennis, крейсерів Antietam і Mobile Bay, есмінців Joong Hoon і Stockdale, а також флагмана 7-го флоту ВМС США Blue Ridge), залучаючи також й інших союзників: 3 квітня японський підводний човен типу Oyashio і есмінці JS Ariake і JS Setogiri прибули в філіппінський порт Субік, розташований в 200 кілометрах від підконтрольних КНР островів в Південно-Китайському морі.

Однак в цьому контексті однією з найвагоміших подій, очевидно, варто вважати не чергові «дипломатичні дуелі» Китаю та його опонентів на чолі зі США навколо їх військової присутності в спірних водах біля Східної Азії, а самміт АСЕАН-США. Він відбувся 15-16 лютого у Каліфорнії. Ця подія має шанси стати не лише одним з пунктів підбиття підсумків заявленого Бараком Обамою в 2011 році «повороту до Азії», а й вагомим чинником, що вплине на розвиток економічних та політичних процесів і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, і у світі вцілому. І хоча текст «Спільної декларації США та АСЕАН» містить тільки натяки, але це натяки на спільне протистояння підписантів економічній та військово-політичній експансії Китаю в Східній Азії.

Один з таких натяків міститься у пунктах, в яких декларуються відданість сторін принципам мирного вирішення територіальних суперечок «відповідно до статуту ООН і Конвенції з морського права 1982 року» та «взаємної поваги суверенітету, територіальної цілісності, рівноправності і політичної незалежності всіх країн», а також зобов’язання «підтримувати мир, безпеку і стабільність в регіоні, забезпечуючи, зокрема, право на свободу судноплавства і польотів».

Ні в кого не виникає сумнівів, що адресатом цих мессиджів є КНР, яка оголосила «споконвічно» своїми острови Спратлі та води навколо них, тобто 80% акваторії Південно-Китайського моря. Мотивуються ці претензії тим, що китайські рибалки освоїли цей архіпелаг задовго до нашої ери, а його втрата була частиною багатьох несправедливих поступок, на які Піднебесна була вимушена піти, будучи в ослабленому стані. Проте, як показує карта наведена керівником Центру дослідження Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії Інституту сходознавства РАН Дмитром Мосяковим, острови розташовані набагато ближче до територій опонентів Китаю, відстань до якого від архіпелагу складає близько 1000 км.

Слабкі шанси довести, що острови є «ісконно китайськими» в Піднебесній, очевидно, цілком усвідомлюють. Тому Пекін завчасно заявив, що не братиме участі в розгляді Міжнародним арбітражним судом в Гаазі філіппінського позову з цього питання та не визнає рішення у цій справі (позов було подано в 2011 році після останньої спроби КНР захопити кілька островів на додачу до вже захоплених раніше). При цьому 13 березня поточного року, голова Верховного народного суду КНР Чжоу Цян заявив, що КНР має намір заснувати новий міжнародний морський судовий центр як країна, яка має найбільший флот. Тому опоненти КНР у територіальному спорі за архіпелаг (В'єтнам, Малайзія, Філіппіни і Бруней), очевидно, не мають певності, що нинішнє ігнорування норм міжнародного права Піднебесною не зміниться вимогами їх чіткого виконання, але вже на користь Китаю, коли він

- по-перше, зімітує визнання такого судового центру за допомогою своїх союзників (Росія, КНДР) так само як РФ імітувала «міжнародне визнання» незалежності Абхазії та Південної Осетії після нападу на Грузію в 2008 році;

- по-друге, не тільки розбудує на захоплених островах інфраструктуру, а й розширить їх площу.

Адже з 2014 року Пекін займається розширенням захоплених у 1988 році у В’єтнаму острівців та мілин, внаслідок чого в спірних водах вже наявні штучні китайські острови площею понад чотири квадратні кілометри, тоді як загальна площа всіх островів архіпелагу, до цього розширення була 5 (з періодично затоплюваними територіями – 10) квадратних кілометрів. Тим більше, що проведені роботи, які дозволяють розмістити тут аеродроми і повноцінну інфраструктуру для базування флоту, вже було оголошено Пекіном цілком законним розширенням своїх природних островів, а не створенням штучних (згідно міжнародного права, штучні острови, розташовані на мілинах, не створюють навколо себе територіальних вод та виключної економічної зони).

Іншим чинником, який, на думку експертів, доводить, що китайські дії є достатньо грубим порушенням міжнародного права, є намагання Пекіна уникнути не тільки інтернаціоналізації, а й регіоналізації конфлікту. Китайська активність останнім часом спрямована на запобігання спільного засудження його територіальних претензій усіма членами АСЕАН, до якої окрім претендентів на Спратлі входять також Індонезія, Сінгапур, Лаос, М'янма, Таїланд і Камбоджа (саме з цими діями КНР пов’язували січневий візит Держсекретаря США до Лаосу та Камбоджі, які вважаються досить залежними від Китаю, внаслідок чого блокують «антикитайські» резолюції самітів АСЕАН). І пов’язано це не тільки зі значними обсягами двосторонньої торгівлі КНР та країн АСЕАН (480 млрд дол у 2014 році) чи з намаганням запобігти посиленню на них політичного впливу США та їх союзників.

Саме на базі АСЕАН Піднебесна намагається реалізувати проект Всеосяжного регіонального економічного партнерства (ВРЕП) – нової зони вільної торгівлі, до якої окрім неї та членів організації мають увійти також Японія, Індія, Австралія, Нова Зеландія та Південна Корея (іноді це об’єднання ще називають АСЕАН+6). В цей же час у регіоні набирає сили інший проект ЗВТ: 4 лютого було підписано угоду про створення Транс-Тихоокеанського партнерства (ТТП) у складі США, Японії, Нової Зеландії, В'єтнаму, Канади, Австралії, Малайзії, Перу, Брунею, Сінгапуру, Чилі та Мексики, тобто країн, на які припадає 40 % світової економіки (до того ж про намір приєднатися до організації вже заявили представники Індонезії, Тайваню, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї). Переговори про її створення тривали з 2005 року і були досить важкими, оскільки проект передбачає не тільки ЗВТ з нульовими митами, а й узгодження санітарних і фітосанітарних заходів, правил захисту інтелектуальної власності, конкурентної політики, державних закупівель, екологічних норм, трудового законодавства, контролю при експорті та захисту іноземних інвесторів (останній пункт, який передбачає можливість розгляду позову інвестора до держави міжнародними органами, а не національними судами, противники угоди вже назвали передвісником абсолютного «всевладдя транснаціональних корпорацій» та США; їх опоненти заперечують, що навряд чи така велика кількість ще й досить різних країн погодилась би на подібну «десуверенізацію»).

Охоплення угодою такої кількості галузей та «глибина» прописування правил співпраці дозволили ряду експертів припусти, що з прогнозованим розширенням організації (зокрема із її об’єднанням чи принаймні з тісною координацією з Трансатлантичним торгівельним та інвестиційним партнерством, до якого увійдуть США та країни ЄС), вона може поступово замінити Світову організацію торгівлі. Китайська опозиційна газета «Велика епоха» йде далі і стверджує, що ініціатори ТТП намагаються уникнути повторення такої помилки, як прийняття Китаю до СОТ, правила якої він постійно порушує. І підтвердження ці припущення знаходять на найвищому рівні, адже звертаючись в квітні 2015 року до Конгресу Барак Обама прямо заявив: «Ми повинні переконатися, що США, а не країни на зразок Китаю пишуть правила для глобальної економіки в XXI столітті». Ці та схожі висловлювання вважаються доказом того, що саме ТТП має стати основним етапом обамівського «повороту до Азії», який нинішній глава Білого дому хоче завершити ще в цьому році ратифікацією угоди попри значний спротив у Конгресі.

Загалом, економічний ефект від створення організації для її членів прогнозується досить значним: експерти дослідницького інституту East-West Centre передбачають, що до 2025 року нова організація збільшить ВВП 12 країн-учасниць на 285 млрд доларів. Але левову частку цієї вигоди (за різними оцінками від $67,9 до $89,1 млрд), а також один з найбільших строків для відміни різних мит (18-20 років) отримає В’єтнам, який ще не так давно вважав США найлютішим ворогом. На друге місце серед отримувачів вигоди від входження до організації часто ставлять Малайзію, яка також недавно (за прем’єрства Махатхіра Мохамада) була одним з основних критиків зовнішньої політики США. Щоб привернути на свою сторону колишніх опонентів Білому дому довелося йти на серйозні поступки, за які його постійно критикують в Конгресі (до того ж однопартійці-демократи критикують Барака Обаму жорсткіше ніж республіканці). Зокрема, довелось погодитись (саме через позицію Малайзії, в першу чергу) на скорочення строків захисту патентів на фармацевтичну продукцію та на спрощення доступу на ринок США японських автомобілів (Токіо цього добивався років 25-30). Ці та інші поступки, на думку експертів, можуть призвести до переведення ряду виробництв в інші країни-члени об’єднання, які володіють дешевшими трудовими і природними ресурсами, тобто вплинути на зайнятість населення США (хоча вцілому, за даними вашингтонського Інституту міжнародної економіки, завдяки зростанню експорту в США можна буде створити 800 тис. робочих місць, просто в промисловості їх буде створено на 120 тис. менше, ніж без ТТП).

Проте і колишні опоненти пішли на серйозні поступки: В’єтнам, наприклад, погодився на створення незалежних профспілок та на полегшення доступу на його ринок новозеландських молочних товарів, що може призвести до «відмирання» його молочної галузі. І пішов він на цей крок, очевидно, не тільки через дуже сприятливі умови, створювані в ТТП для його текстильної галузі. А й через усвідомлення того, що протистояти китайському «вставанню з колін», яке може не обмежуватись територіальними претензіями на Спратлі, самостійно чи за підтримки партнерів по АСЕАН йому буде важко. І поворотним моментом в цьому питанні ряд експертів називають події 2011 року, тобто вторгнення китайських військових кораблів у спірні води з метою змусити в’єтнамців та філіппінців припинити бурильні роботи. Це сталося більш ніж через десять років після того, як китайські «рибалки» (очевидно, аналогічні донбаським «шахтарям та трактористам») востаннє намагались побудувати на островах «укриття», які потім, за словами представників Філіппін виявлялись військовими об’єктами. Протягом цього часу Піднебесна активно та плідно розвивала відносини з усіма країнами АСЕАН, висунувши в тому числі і проект спільного видобутку енергоресурсів в спірних територіальних водах. Але те, що даний проект врешті-решт перейшов кампаніям з КНР та відновлення силового тиску з боку Піднебесної, очевидно переконали не тільки Манілу, а і Ханой в тому, що затишшя було використане Пекіном не для налагодження партнерських відносин, а лише для збільшення економічного та політичного впливу в Південно-Східній Азії. В результаті В’єтнам був вимушений звернутись за підтримкою до Вашингтона, що навіть стало предметом критики дій своєї влади у досить цензурованій китайській пресі. Інші ж ЗМІ назвали цей «геостратегічний поворот» Ханоя, який і призвів до його вступу у ТТП «вибором на користь сили права, а не права сили», маючи на увазі, очевидно і те, що аналогічний китайський проект ВРЕП може врешті-решт примусити країни АСЕН грати за правилами вигідними лише Піднебесній.

Очевидно Вашингтон у своїй протидії Пекіну навряд чи зупиниться, перетягнувши в стан своїх союзників лише колишнього опонента – В’єтнам. І навряд чи обмежиться членами АСЕАН, які судячи із заяви глави МЗС Лаосу за результатами його зустрічі з колегами з країн-членів організації від 27 лютого, можуть-таки почати консолідацію об’єднання у питанні протистояння китайській експансії. Ряд експертів вважає, що близько 2020 року до ТТП може приєднатися й Індія, котра протягом кількох останніх років займає третє місце в світі за об’ємом ВВП, вийшовши в минулому році на перше місце за темпами його зростання. Американці та їх союзники докладають достатньо багато зусиль, щоб поглибити відносини з цим членом БРІКС, наприклад, серйозно тіснячи Росію у поставках Індії озброєнь та у проекті побудови нових ядерних реакторів. Тобто саме в тих двох галузях, двосторонні відносини у яких Делі та Москви (за словами навіть російських експертів) поки що залишаються на досить високому рівні. Цей рівень явно понизиться і завдяки Україні, яка на початку квітня перехопила у північного сусіда ряд індійських військово-технічних контрактів.

До того ж Пекін сам «допомагає» країнам Заходу зблизитись з Делі, озброюючи Пакистан та намагаючись збільшити свій вплив у сусідніх з Індією країнах (Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка). Окрім того, має і до цього сусіда територіальні претензії, через які країни вже двічі воювали (в 1962 році КНР захопила прикордонні індійські райони, але в 1967 Індія подібну спробу відбила), та влаштовує провокації на кордоні. Остання з них відбулась в 2013 році, що не могло не вплинути на результати зустрічі новообраного прем’єра Індії Нарендри Моді з керівником Піднебесної в наступному році. До того ж КНР продовжує тиснути на сусіда в цьому питанні: як свідчить «КоммерсантЪ», напередодні минулорічного візиту в Китай «Моді отримав з Пекіна чіткий сигнал – надалі не відвідувати спірні території в прикордонному штаті Аранучал-Прадеш, якщо він «хоче домогтися прориву у відносинах»».

В економічному плані між двома країнами також не без проблем: Індію турбує значне негативне сальдо у торгівлі з Китаєм (40,8 млрд дол при товарообігу 61,0 млрд) та більш сировинний характер її експорту проти значнішої частки готових виробів у китайському імпорті. А з приєднанням до ТТП індійська економіка могла б стати об’єктом вкладення інвестицій, які зараз активно виводяться з КНР (1 трлн дол за минулий рік) в тому числі і в сусідні країни Південної та Південно-Східної Азії. Маючи друге місце в світі за кількістю населення (яке до того ж набагато краще знає англійську мову, що спрощує навчання персоналу та налагодження виробництва), Індія в такому разі могла б претендувати на роль «світового складального цеху», яку нині виконує Китай. Як видно з того, що Барак Обама став єдиним американським президентом, який двічі за час своєї каденції відвідав Індію, він, очевидно, був би не проти записати подібний результат до здобутків свого «повороту до Азії».

Перед Україною дані процеси ставлять достатньо вагомі виклики. В економічному плані Києву, очевидно, варто буде докласти серйозних зусиль, щоб відповідати глобальним змінам у правилах світової торгівлі, які формуватимуться Транс-Тихоокеанським партнерством та Трансатлантичним торгівельним та інвестиційним партнерством, а вічне знаходження «на старті реформ» цьому не сприятиме. Необхідне наближення нашої правової системи до європейської у тих пунктах, де Європа пішла вперед після парафування Угоди про асоціацію з Україною в 2012 році. Зокрема і в питаннях прозорості державних закупівель, які є вагомими складовими обох трансокеанських угод.

Не допомагатиме, звичайно ж, Україні і відволікання країн Заходу та їх союзників на «борюкання» з Китаєм, проте тут у українських дипломатів є шанси використати цей виклик на користь нашій країні. Зокрема, вони можуть нагадати партнерам, що черговий виток протистояння (а саме розширення територій захоплених раніше островів) Піднебесна розпочала навесні 2014 року. Тобто в той час, коли не тільки увага провідних світових потуг була відвернена на російську агресію в Україні, а й реакція на неї була ще достатньо слабкою, і цілковито вірогідним виглядало, що Кремлю «все зійде з рук» як і після агресії в Грузії у 2008 році.

Можна припустити у розмовах з партнерами і те, що на «досипання» територій Китай надихнув приклад російської епопеї навколо дамби до Коси-Тузла, а також звернути увагу на велику схожість риторики вічно «встаючої з колін» та Піднебесної, яка була вимушена йти на поступки через ослаблення протягом останніх 250 років (в російській риториці менше всього на нулик з кінця). Як і на переважно військове будівництво на захоплених обома країнами територіях (включаючи Південні Курили, де Кремль також нещодавно вирішив будувати військову базу).

Можливо нашим дипломатам і не варто відкрито критикувати такого вагомого економічного партнера як Китай. Але дуже бажаним є донесення цієї позиції до делегацій Малайзії та Японії в ООН, які будучи нині як і Україна непостійними членами Ради Безпеки, мають територіальні суперечки з Піднебесною (Країна Сонця, що сходить, окрім усього є одним із найбільших донорів нашої економіки за останні два роки). А також до В'єтнаму, оскільки російські експерти вже «смакують» перспективи того, як їх бізнес опосередковано може скористатися перевагами ТТП, наприклад, організувавши виробництво у цій країні. Адже у країн підконтрольного Кремлю Євразійського економічного союзу є угода про вільну торгівлю з В’єтнамом. Тим більше, що нещодавнє азіатське турне Лаврова відзначилось не лише його «недипломатичною», м’яко кажучи, появою в джинсах на монгольській килимовій доріжці, а й інтерв’ю, в якому він підтримав в основному китайську позицію щодо конфлікту в Південно-Китайському морі.

Також можна нагадати і про північно-корейські «ядерні амбції»: адже анексувавши український Крим та розв’язавши конфлікт на Донбасі Росія знехтувала своїм підписом під Будапештським меморандумом, чим завдала серйозної шкоди ядерному нерозповсюдженню. Від чого найбільшу користь отримав Китай. Пекін, маючи змогу впливати на КНДР через обмеження поставок енергоресурсів, натомість використовує дане питання для політичного торгу з Заходом, як РФ використовує підконтрольні їй країни СНД, а також Донбас, Крим, Придністров’я, Абхазію, Нагірний Карабах та Південну Осетію.

Врешті, дії нашого МЗС і зокрема представництва України в ООН можуть стати тестуванням не тільки того, як українська дипломатія вміє та бажає використовувати всі сприятливі обставини у протистоянні з РФ, а й того, чи були виправданими звинувачення нового голови цього дипломатичного підрозділу Володимира Єльченка у промосковській позиції, які поширювалися в ЗМІ після появи інформації про його призначення на цю посаду.

І дуже бажаною є також активізація у даному питанні тих представників української громадськості, які мають змогу представляти Україну за кордоном – бізнесменів, науковців, діячів культури. Активне донесення ними положень про негативний вплив дій Кремля до своїх колег та партнерів у зарубіжних країнах може вплинути і на ставлення керівництва цих країн до російської агресії проти України.


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Китай «встає з колін», або Чому Обамі не до України