Тут навіть звичайні сільські хати з характером
Одне із найзагадковіших і маловідомих місць сили в Україні
Бушу, що на Вінниччині, складно кваліфікувати як туристичну Terra Incognita. Cеред любителів мандрувати українською глибинкою вона досить широко відома. Однак, зарахувати це село до розкручених центрів вітчизняного туризму теж було би проявом нестримного оптимізму. Найліпше ситуацію описує вираз: «Широко відоме в вузьких колах»…
У Буші є чимало принад, – але ім’я їй зробив давній наскельний барельєф, а ще більше – абсолютна його міфологізація.
Як придумали «дохристиянський храм»
«Бушанський скельний храм» – чи не найбільш міфологізована історична пам’ятка України. В путівниках та популярних краєзнавчих публікаціях його, зазвичай, зараховують до давніх дохристиянських часів. Ба! З посиланням на «контактерів» та інших екстрасенсів, авторство барельєфу часом приписують навіть легендарним атлантам. Зокрема є версії, що вирізані на скелях «телевізори» – то замасковані пристрої давніх цивілізацій, через які прокачуються незримі енергії та інші «торсіонні поля»™.Історики в своїх висновках набагато стриманіші та раціональніші, але кого цікавлять нудні думки мудрагелів-фахівців?
За пам’ятку маємо дякувати місцевому шляхтичу Ромуальду Остою Овсяному, який 1824 року наказав усе це розкопати. Не позбавлений марнославства він одразу ж увічнив свій внесок відповідними написом, видряпавши на скелі «Ta Jaskinia odkryta pszez W Romualda Ostoja. Owsianego. R. 1824.» (Ця печера відкрита Ромуальдом Остоя Овсяним 1824 р.). Свого він досяг. Хто там вже пам’ятає, які шляхтичі жили колись на Ямпільщині, а про пана Ромуальда згадують і через два століття.
Відомий історик Володимир Антонович, який побував у Буші 1883 році, в праці «О скальных пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии» (Труды VI археологического съезда, т.1, Одесса, 1886), занотував деякі подробиці про особу першовідкривача:
«…Около 1820-1830 годов в Буше жил помещик Ромуальд Овсяный, отличавшийся крутым и эксцентрическим нравом; отношение его к крестьянам сложилось довольно недружелюбно, и характер этих сношений Овсяный считал поводом частых пожаров, жертвою которых несколько раз сделался его дом…»
Останній підпал, у якому за димом пішло чи не все улюблене майно шляхтича, кардинально позначився на психічному здоров’ї пана Овсяного. Побоюючись паліїв, він облаштував під житло розкопану «скинію». Для чого ущелину перекрили балками та засипали зверху землею (таку споруду підпалити практично неможливо).
Зауважимо, що для встановлення дерев’яних конструкцій перекриття Овсяний використав вже існуючі пази, бозна-коли прорізані в скелі (на фото).
У своєму похмурому схроні пан Ромуальд усамітнено прожив кілька років. Вірогідно, що постійне перебування в прикрашеній незрозумілим барельєфом печері остаточно знищило його психіку. Близько 1831 року Овсяний прив’язав мотузку до однієї із балок та накинув зашморг собі на шию…
Таке прикре самогубство додало зловісної слави й без того специфічному місцю. Відповідно місцеві селяни намагалися оминали його стороною.
Станом на 1883 рік, коли Бушу відвідав відомий історик Володимир Антонович, встановлені Овсяним перекриття давно обвалилися й скеля з барельєфом знову опинилася назовні.
Тут маємо ще одну загадку. Виходячи з записів вченого, в барельєфі він побачив чимало неіснуючих деталей (зокрема жінку з чашею) і, навпаки, – не помітив добре видимі елементи, які засадничо важливі для розуміння сюжету та віку зображення. Завдяки цьому з’явилася версія, що бушанський барельєф – не просто дохристиянський, а ще й надзвичайно давній.
В тій же праці «О скальных пещерах на берегу Днестра» Антонович, зокрема, занотував:
«О древности происхождения рельефа свидетельствует то обстоятельство, что гранитная скала, на которой он изсечен, выветрилась после изсечения неравномерно, и на поверхности ее образовались глубокие продольные борозды, которые пресекают равно гладкую поверхность скалы и высеченные на ней фигуры.
В ближайшей окрестности пещеры найдено много кремневых осколков и в том числе несколько экземпляров совершенно явственных отбивных кремневых орудий».
Тобто, за Антоновичем виходило, що зображення взагалі належить до кам’яної доби! Значною мірою цей висновок базувався на хибній тезі про гранітну скелю. Адже аби гранітне зображення хоч трішечки вивітрилося потрібні тисячоліття. Насправді ж бушанські скелі складаються з досить м’якого пісковика, що легко піддається, як обробці, так і ерозії.
Ще одна версія щодо часу виникнення скельного комплексу пов’язана з полономовним написом «Pamięci 1524 R: d. 3 Junii». Деякі історики трактують його, як вказівку на приналежність скельного комплексу римо-католицькому ордену театинів, створеного саме цього року.
Противники «театинської» версії звертають увагу, що стиль шрифту, яким виконано напис «Pamięci 1524…», ідентичний літерам тексту, зробленому за наказом Ромуальда Овсяного. Тобто, найвірогідніше, написи – одночасні.
Згадана дата, можливо, прив’язана до нападу татарського загону на містечко. На це, мовляв, вказує інший напис «W Antopolu pozostała (ocalała) jedynie Basia» (В Антополі зосталася одна Бася).
Тут варто зазначити, що на початку ХІХ ст. краєзнавці-аматори у своїх дослідженнях активно прив’язували топонім Антопіль до «старої» Буші. Пан Ромуальд, вірогідно, це чув чи читав. Як і чув легенду про Басю, від якої, нібито, й виникла назва Буша.
Український радянський історик Валентин Даниленко теж відносив бушанський скельний комплекс до дохристиянських часів. Саму пам’ятку він датував VI-VII ст., а барельєф – кінцем ІХ – початком X ст. Він же, дослідив світлини барельєфу, зроблені одеським фотографом Раулем в 1884 р. та «прочитав» текст на прямокутній таблиці. Зокрема він «побачив» таке: «Аз єсмь Міробог жрець Ольгов».
Що там написано насправді – вже ніхто й не розбере, але шанувальники язичницької версії вважають, що там йдеться саме про жреця на ім’я Миробог. Як це корелюється з суто християнським «Аз єсмь» – второпати важко.
Сучасний російський історик Олександр Асов в книжці «Атлантида и древняя Русь» (ні, ну, а шо?!) теж розшифровує сюжет барельєфа (даємо мовою оригіналу):
«...Надпись в рамке расшифровывалась В. Н. Даниленко как «Аз есмь Миробог жрец Ольгов». Но я бы не стал утверждать, что в этой надписи… стоит имя Олега Вещего, либо, например, княгини Ольги...
По преданиям «Веды славян», Богумир возносился к Вышнему на три года, справлял службы, и за это Вышний даровал ему «Ясну-книгу». Этот сюжет мы и видим на данном изображении. Здесь Богумир стоит коленопреклонённым пред Мировым Древом с Птицею Сва (Посланцем Вышня), а за ним стоит Олень, священное животное Вышня Дажьбога и Страж Ирийских Врат.»
Насправді скельний комплекс в Буші відносно молодий і набагато пізніший часів язичників. Це підтверджено результатами масштабних археологічних досліджень, проведених в вісімдесятих роках ХХ ст. Виявилося, що найдавніші зі знайдених археологами артефактів, датуються щойно кінцем XVI, початком XVII ст. ст.
На думку істориків, найвірогідніше, що від початку серед скель виникла оселя християнського відлюдника, який оселився тут не пізніше кінця XVI ст. Саме у цей час на Поділлі, Брацлавщині та Галичині масово поширилася відповідна духовна практика. Згодом на місці відлюдницьких печер виникали монастирі. Можливо, що невеликий монастир (найшвидше василіянський) був й біля бушанських скель. На думку істориків, він діяв десь до сімдесятих років XVIIІ ст.
Тепер повернімося до знаменитого барельєфа.
Покровителем відлюдників здавна був Св. Онуфрій Великий, який жив у IV ст. н.е. Він прославився тим, що усамітнився посеред пустелі де й прожив 60 років.
Зображення головного християнського пустельника можна побачити у багатьох місцях, де жили анахорети, які прагнули повторити його духовний подвиг. Святого традиційно зображували укляклого на колінах з молитовно зведеними руками. Саме таку фігуру ми й бачимо в Буші. Більш за те – добре видно довжелезну бороду та довге волосся у які згаданий святий загортався замість одягу. Для порівняння – барельєф зі Св. Онуфрієм в с. Касперівці, Тернопільщина (фото Василя Дворського).
Противники «онуфрієвської» версії, зазвичай, вказують на оленя, мовляв, – а ця тварина тут до чого?
Тут варто згадати апокриф, що стосується дитинства преподобного.
Вважається, що Св. Онуфрій Великий був сином перського царя. Одразу після народження первістка до монарха завітав янгол і передав наказ Господа – негайно віддати малюка у віддалений пустельний монастир.
Тим часом ченці не могли взяти в монастир жінку-годувальницю, аби та годувати немовля. Проблему вирішила сім’я оленів, які божественними провидінням кілька років поспіль щодня приходили до обителі, аби монахи могли взяти в олениці молоко для дитини. Відповідно олені стали традиційною, хоча й не надто поширеною, деталлю іконографії цього святого.
На теренах Поділля відомо принаймні ще два випадки зображення Св. Онуфрія разом з оленем (оленицею).
Зокрема, таку фігуру можна побачити біля печерного монастиря в с. Маліївці (Хмельницької обл.). Наразі скеля з печерами перетворена на штучний водоспад. Первісно фігура Св. Онуфрія стояла в нижньому гроті, але пізніше, з ряду поважних причин, опинилася назовні.
Ще одна, практично ідентична малієвецькій, фігура колись стояла в місті Бар (Вінничина).
Маліївецький та барські фігури Св. Онуфрія датуються XVIII cт. Бушанський барельєф практично їх ровесник й створений десь на проміжку другої половини XVII – початку XVIII ст.ст.
Півень, який сидить на дереві, теж не казкова «Матір-Сва-Гамаюн», а суто християнський символ. В християнській традиції цей птах символізує воскресіння - крик півня пробуджує від сну, а пробудження повинно нагадувати віруючим про Страшний суд і загальне воскресіння мертвих. У народних віруваннях, нагадаємо, саме третій крик півня проганяє усю нечисть, що повилазила вночі.
Цікаво, що на протилежному кінці Поділля маємо аналогічний скельно-печерний сакральний комплекс. На відміну від бушанського про нього майже ніхто не знає, а туристи тут взагалі не з’являються.
Нагадаємо, що ущелина, в якій виник бушанський комплекс, утворилася внаслідок того, що від основного скельного масиву відкололося кілька брил, що потім трохи посунулися по схилу.
Аналогічну ситуацію маємо серед скель що ховаються в лісі біля села Демківці (Хмельницька обл). Хіба що основна скеля, як і її відкол там набагато масштабніші. В утвореній такими чином ущелині теж колись була капличка.
Як і в Буші там теж є продовбані в скелі пази для кріплення дерев’яних конструкцій перекриття. Правда, якщо в першому випадку капличку прикрашав барельєф, то в другому – скульптура. Остання, на жаль, не уціліла - маємо лише специфічну нішу для неї. Не виключено що від початку тут теж стояла фігура Св. Онуфрія Великого.
У Демківецькій скелі маємо й кілька печер. Одна – в основі (нині засипана), інша – в найвищій її точці. Про останню є версія, що то не стільки печера, скільки рукотворний давній дольмен.
Але повернімося на Вінниччину.
Замкова вежа, парк скульптур та «козацькі хрести»
Зупинимося й на інших родзинках, на які варто подивитися в Буші.
Ядро історичної Буші знаходиться на верхівці чималого пагорба оточеного глибокими долинами річок Мурафи та її притоки Бушанки. Зручність місця, до того ж захищеного рельєфом, люди оцінили здавна. Зокрема тут колись знаходилося чимале трипільське поселення. Над одним із розкопаних археологами трипільських будинків зведено спеціальний павільйон. Він має вигляд давнього трипільського храму. Принаймні так вважають його творці. Туристична атракція досить цікава і, головне, незвична. Знаменитий трипільський посуд можна побачити в багатьох музеях, а от розкопаний будинок (і посуд теж), – лише в Буші.
На початок XVII ст. тут було чимале місто. В 1629 в містечку Буші нараховувалося 360 «димів» – тобто житлових будинків та сім храмів. Що й на наші часи – нівроку. Тоді ж дідич містечка Ян Замойський поставив тут замок, що мав 6 башт.
Замок і містечко знищили під час повстання під проводом Богдана Хмельницького. Ще в 1648 р. козаки взяли під свій контроль Бушу та перетворили її на одну з головних своїх баз. У листопаді 1654 року бушанський замок взяли в облогу війська Станіслава «Ревери» Потоцького і Стефана Чарнецького. Сили були нерівні і врешті коронні війська захопили твердиню. За легендою Олена, вдова вбитого козацького сотника Завісного, підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря замок з чималою кількістю супротивників.
Зі іншою легендою той вибух поховав у замкових льохах ще й чималі скарби, награбовані козаками в окрузі.
Від усіх укріплень залишилася лише одна сторожова вежа та ледь помітні рештки валів. Вежу однак «покращили» і тепер вона більше нагадує частину дешевого придорожнього ресторану зведеного в псевдоісторичному стилі.
Крім того, замчище спотворене величезною та позбавленою щонайменшого художнього смаку церквою Московського патріархату. Кажуть свого часу Державний Історико-культурний заповідник «Буша» довго судився з церковниками, але тих, буцімто, взяв під опіку тодішній президент Янукович і з того нічого не вийшло. Можливо автор й упереджений, але «покращена» башта, як і сусідня з нею велика та неоковирна церква, жодних позитивних емоцій не викликає.
На друге ж місце після барельєфа з Миробогом-Онуфрієм в рейтингу привабливості варто поставити парк скульптур – найбільший в Україні та один із найбільших у Європі. Наразі в Буші маємо понад дві сотні скульптур! І щороку їх кількість збільшується.
Нагадаємо, що від 1986 року тут проходить щорічний кількатижневий пленер скульпторів «Подільський Оберіг», під час якого вітчизняні та закордонні майстри витесують скульптури. При чому кожного року тематика скульптур різна. Скульптури виготовляють з того самого м’якого пісковика з якого виготовлено й знаменитий барельєф.
Досить цікавим є старий цвинтар. Заради туристичної привабливості в усіх путівниках його називають «козачим». Хоча це, насправді, просте сільське кладовище, а надгробки тут датуються ХІХ ст. Визначення «звичайне», однак, вживати не будемо. Воно хоч й не «козацьке», але й не «звичайне». Тут маємо кілька типів досить рідкісних архаїчних кам’яних хрестів. Деякі взагалі унікальні і більш ніде не зустрічаються. Місце красиве, романтичне, цікаве і, як всі старі цвинтарі, спонукає на філософські роздуми. 
Цікавими є й туристичні садиби та місцеві музейчики з унікальними колекціями. Автору найбільше запам’ятався музей ткацтва та чудова лапідарна колекція кам’яних виробів ХІХ та початку ХХ століть.
Не можна не згадати природу. Дуже красивим є «Гайдамацький яр» – долина річечки Бушанки з мальовничими виходами пісковику, що в результаті ерозії набули найхимерніших форм.
В цілому Буша – яскравий приклад того, як потрібно розвивати туризм у глибинці. Навіть у будні тут приймають кілька автобусів щодня, не кажучи про індивідуальних туристів на авто. На вихідних – взагалі ажіотаж. Це не рахуючи гостей, які відпочивають в чисельних зелених садибах.
Коментарі — 0