«Окупанти вибачалися за вбиту дитину: «Це ваші спровокували…»
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ініціатива центру громадянських свобод «Трибунал для Путіна» Української Гельсінської спілки з прав людини зафіксувала понад 24 тисячі епізодів звірств окупантів.
Співробітник ініціативи Святослав Рубан, який документує злочини росіян розповідає, що часто люди навіть не розуміють, що відносно них було скоєно воєнний злочин, особливо коли йдеться про привласнення їхнього майна, або використання населення як живого щита. Водночас юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки Олена Куваєва пояснює, що насправді не всі злочини, скоєні Росією, можна буде довести до Європейського суду з прав людини.
«Росія вийшла з Ради Європи і вважає, що правила і конвенції на неї більше не розповсюджуються. Частково це так, але всі порушення, які сталися до 15 вересня 2022 року, тобто до її виходу з Ради Європи, охоплюються Європейською Конвенцією з прав людини. Тому ми можемо звертатися до суду. Вже він своєю чергою буде зобов’язувати Росію детально розслідувати усі злочини. Чи робитиме це РФ – інше питання. Але якщо ми зберемо всі докази злочинів, існує вірогідність, що нам вдасться отримати компенсацію від Росії за скоєне», – пояснює Олена Куваєва.
Однак не всі втрати, завдані росіянами, можна компенсувати. Росія вбила понад 7 тис. цивільних українців, у тому числі – щонайменше 430 дітей.
«Главком» розповідає історії двох мам, одна з яких втратила дитину через російські обстріли, а друга сама ледь не загинула на очах у дітей. Обидві постраждалі вже дали свідчення юристам Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки. Надалі їхні позови будуть передані до Європейського суду з прав людини.
«Донька подивилася на мене і зробила останній подих. Я закричала…»
Любов Столюк та дві її доньки: 11-річна і 22-річна, жили у селі Шибене на Київщині. 24 лютого вони прокинулися від вибухів.
«Старша не зрозуміла, що почалася війна, у неї аутизм, але так-сяк я їй пояснила. Весь день дівчатка від мене не відходили, нам було дуже страшно. Наш будинок розташований за 50 метрів від дороги, ми бачили, як повз нас їхали танки, хата тряслася, – згадує Любов Столюк. – Невдовзі ми перебралися жити до мого брата на сусідню вулицю і прожили у нього до березня. 1 березня о шостій вечора ми почули звуки, ніби хтось грався із петардами, і побачили у вікно вогники. Брат одразу скомандував усім лягати. Молодша донька побігла вперед, під стінку…».
За кілька хвилин родина почула дуже страшний свист і за мить у їхній будинок влетів російський снаряд.
«Я затулила вуха, а старша донька кричала щодуху. Потім я побачила, що брат поранений у голову, він сам намацав рушника і притиснув його до рани. Сказав, щоби ми усі тікали у погріб. Старша донька не могла зрушити з місця, від жаху її наче паралізувало і нам довелося удвох волочити її по склу і уламках цегли. Аж раптом я зрозуміла, що моя меншенька не рухається. Я пролізла до неї, торкнулася руки, кажу: «Настю, Настю»… Вона на мене подивилася і зробила останній подих. Я одразу закричала: «Настю вбили!». А рашисти у цей час ходили вулицями і розстрілювали людей з автоматів», – крізь сльози розповідає Любов Столюк.
Коли постріли та вибухи припинилися, брат Любові сказав, що їм більше не можна залишатися у будинку, оскільки навколо вирують пожежі. Вони переклали Настю на ліжко та пішли до знайомих.
Рашисти ходили вулицями і розстрілювали людей
«Ми йшли, хати навколо горіли. Я боялася, що і моя Настя згорить, і я навіть не зможу її поховати. А о другій ночі брат зі своїм сином принесли Настю до мене. Сказали, що треба її поховати десь неподалік, адже на кладовищі купа російської техніки. Ми поховали її біля ліска. А через два дні до мене прийшли рашисти. Просили вибачення, казали: «ми цього не хотіли, так вийшло, ваші нас спровокували, ми вас взагалі прийшли визволяти, – розповідає Любов Столюк. За кілька днів вона пішла до комендатури окупантів і попросила дозволу перепоховати дитину на цвинтарі. – 18 березня я отримала цей дозвіл. Рашисти нас скрізь супроводжували: і у церкву, і на кладовище ми йшли під дулом автоматів. А втретє я ховала Настю після ексгумації тіла. Тобто я свою доньку тричі хоронила. Зараз старша не розуміє, що Насті немає, питає, чого вона не йде додому. Постійно питає: «А Настя прийде?». А Насті вже нема».
«Я молилася, щоби не померти на очах у дітей»
Фельдшерка Донецької «швидкої» Оксана Корнєва та її доньки 11 та 13 років ледь не загинули під обстрілами. Оксана Корнєва отримала серйозне поранення.
«Я народилася і виросла на Донеччині, у місті Сіверськ. За професією – фельдшер швидкої допомоги, 22 роки пропрацювала у Донецькому центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Коли почалася війна, я якраз була на чергуванні. На світанку у нас була так звана «хвилинка затишшя», коли ми могли присісти, прикрити очі і трохи відпочити. Але раптом у всіх почали дзвонити телефони. Усім телефонували родичі з різних міст і казали, що чують вибухи, що почалася війна, – згадує Оксана Корнєва. – Було близько п'ятої ранку, ми з колегами вийшли на вулицю. Вибухи вже було добре чути. Земля під ногами стогнала і трусилася. Я пам’ятаю, як заступала на чергування у «швидкій» наступна зміна, усім було дуже страшно, але трималися. Далі я ходила на роботу, чоловік був у «простої» (він працював на донецькій філії «Укрзалізниці»), діти у школу більше не ходили. Так ми жили кілька місяців. Наші речі вже стояли зібрані, але ми лишалися у Сіверську: у мене ж робота, медики мають підтримувати життя у громаді».
У травні приїхав батько Оксани з села Верхньокам'янського, розташованого між Лисичанськом і Сіверськом (на той момент – прифронтова зона), і попросив доньку та її чоловіка допомогти насаджати картоплі. Пояснив, що це обов’язково треба зробити, аби було що їсти навесні. Тож родина поїхала до нього у село.
«У Верхньокам'янському постійно було чутно вибухи. Але ми знали, що це стріляють наші хлопці, тому було якось відносно безпечно. Але вибух за вибухом – і ми бачимо, що наш Сіверськ вже у диму. Тоді ми вирішили остаточно, що треба виїжджати кудись на більш безпечну територію. У ніч з 5 на 6 травня був перший приліт у Верхньокам’янське, о четвертій ранку. Коли влучило у наш будинок, я спала з дітьми. Впала стіна, впало вікно. Діти спали під підвіконням, а я – ближче до середини кімнати, скраю ліжка. І ми з чоловіком впевнені, що дітей врятувало лише те, що вони були накриті ковдрою з головою. Тому вони відбулися сильним переляком і контузією, але постраждала я. Чоловік ні, бо він спав у сусідній кімнаті», – розповідає Оксана Корнєва.
Жінка пригадує, що одразу після прильоту зірвалася на рівні ноги і відчула, що у неї у шиї щось «булькає». Одразу почалася масивна кровотеча.
«Четверта ранку, дим, пил, будівельні уламки. Світанок лише починається. Я відчула, що по мені тече кров. Зробила пальцеве притискання і це мене, мабуть, врятувало, бо кровотеча була дуже масивна… Заводжу пальці у рану справа під щелепою і відчуваю, як під одним з пальців пульсує сонна артерія. Я чітко її відчуваю. І розумію: якщо вона перебита, жити мені лишилося кілька секунд», – пригадує Оксана Корнєва.
Після такого поранення не можна не вірити у Бога
Коли Анатолій, чоловік Оксани, забіг у кімнату, вона ще стояла посеред неї, притискаючи пальці до рани. Оксана дозволила чоловіку і дітям відвести її в іншу кімнату і вже там зомліла.
«Чоловік з доньками затампонували мені рану, обробили її перекисом, зверху наклали пов’язку. Вони вирішили, що шию мені порізало уламком скла, але не розуміли, наскільки все серйозно. І вже коли я прийшла до тями і побачила, що кров з рани сочиться рожева, зрозуміла – це венозна, а не артеріальна, отже, житиму. Хоча для мене на той момент головним було принаймні не померти при дітях, бо ж це така психотравма для них. Я молилася, щоби не померти на очах у дітей», – розповідає Оксана Корнєва.
Поранену жінку Анатолій, під обстрілами, повіз у лікарню. Потім він згадуватиме, як оглядав потрощену з усіх боків машину і не розумітиме, як вона взагалі їх довезла.
«Ми приїхали у Бахмут якраз коли туди привезли поранених військових із Попасної. Зрозуміло, що усім було не до мене, сказали чекати. Вже після рентгенографії я дізналася, що мене поранило не склом, а металевим уламком касетної бомби. Він пройшов по діагоналі усю шию, зайшовши під щелепою справа, красиво обійшов сонну артерію на відстані 2 мм, не зачепив гортань, щитовидну залозу і трахею, і заякорився у третьому шийному хребці. Його розміри – 11 на 7 мм, це як людський ніготь. І там, у хребці, він досі лишається. Єдине, що серйозно постраждало через уламок – це лицевий нерв, підщелепна гілочка, тому зараз мені важко говорити», – пояснює Оксана Корнєва.
Коли Оксану Корнєву санавіація доставила у Дніпро, у лікарню Мечнікова, там їй сказали, що після такого поранення не можна не вірити у Бога. Вона ж найбільше радіє, що більше ніхто з родини не постраждав.
Аліна Євич, для «Главкома»
Коментарі — 0