Щоденник євроатлантиста. Про брак уяви

Після подій американського «чорного вівторка» дев’ять років тому в Америці хтось з американських оглядачів, пам’ятаю, написав, що катастрофа сталась не через брак розвідувальних даних. Вона стала можливою через банальний брак уяви у тих, хто приймав рішення в країні чи впливав на їх прийняття. Всі поважні стратеги знали, що Сполучені Штати є вразливими перед терористичною атакою, але ніхто не міг собі просто по-людськи уявити, що терористи зможуть так холоднокровно завдати удар в саму серцевину західного світу.

Після 11 вересня ми мали ще достатньо випадків у світовій практиці – як трагічних, так і цілком позитивних, котрі примушували нас виявляти один і той же брак уяви. Це і війна Росії в Грузії, про можливість якої не говорили лише ліниві, але в реальність якої вірили лише одиниці. А в можливість обрання президентом Сполучених Штатів темношкірого політика до останнього не вірили навіть його віддані прихильники з чиказького Хайд Парку. Просто бракувало уяви. І катастрофа під Смоленськом набула особливо трагічного забарвлення не в останню чергу тому, що будь-якій нормальній людині просто бракувало уяви для того, аби повірити: не може у мирний час таким безглуздим чином розбитись літак з президентом та елітою однієї з найважливіших країн Європи. Просто не може…

Те, що привело до українського «чорного вівторка», має подібні корені. Нам просто забракло уяви для того, аби уявити, що Янукович за такий короткий час виявиться НАСТІЛЬКИ вразливим перед Росією та тамтешнім керівництвом. Нам забракло уяви для того, щоб уявити, що Путін приставить українського президента до стінки вже тут і зараз. Нашою вічною проблемою взагалі було те, що у нас забракло уяви, аби побачити країну дійсно незалежною і здатною змінюватись на краще. Бракувало уяви, щоб уявити її успішною і заможною.

Тепер нам бракує уяви для того, щоб уявити, що Янукович може визнати Абхазію чи податись до Митного Союзу. І ще більше нам бракує уяви для того, щоб уявити те, що на вчорашній дискусії в Інституті світової політики Євген Марчук назвав обережним словом «дезінтеграція» країни. Чи те, що Україна перетвориться у безпомічного російського васала – нецікавого для світу й огидного для частини свого власного населення.

Я не закликаю підключати бурхливу фантазію і підігрувати тим російським стратегам, які пишуть про розпад України впродовж останніх двадцять років. Але зараз не той випадок, коли потрібно гримати дверима з категоричним «це неможливо». Навіть якщо це дійсно неможливо…

«Нації не помирають», - підбадьорюючи сказав мені вчора один акредитований в Україні посол. На жаль, не американський, де «нація» і «держава» вживаються як синоніми…