Щоденник євроатлантиста. Україна як європейський Казахстан?

Я не маю нічого проти Казахстану. Більше того, навіть захоплююсь тим, як Нурсултану Назарбаєву вдається вміло розрулювати ситуацію відразу з трьома геополітичними величинами – Росією, Заходом та Китаєм. Віктору Януковичу в цьому плані пощастило – він вимушений балансувати лише між двома першими.

Та й порівнювати його з Україною, очевидно, було б не дуже коректно з багатьох міркувань. Але перед самітом ОБСЄ в Астані мене, зізнаюсь, не один раз переслідувала одна паралель між Казахстаном та Україною. Після того, як Києву теж вручили право головувати в ОБСЄ в 2013 році, вона лише посилилась.

Паралель цю можна змалювати наступним чином: президент країни страждає на явні авторитарні замашки, але для того, щоб бути вхожим у західну політичну тусовку, фотографуватись на ганку Білого Дому та Єлісейського палацу, намагається замаскувати демократичні дефекти, винаймаючи світові піар-агентства та потужні лобістські структури, прагматично товаришуючи з західними чиновниками, проштовхуючи рекламні статті у світові медіа, прокручуючи ролики на світових каналах, розвішуючи лайт-бокси з обличчям себе коханого на вулицях світових столиць, головуючи у міжнародних організаціях західного, а не російського штибу. Одним словом, замість того, щоб прислухатись до порад колег із західного світу й виправити ситуацію з правами людини чи свободою слова, він починає ховати це все у гарну упаковку.

Звісно, Казахстан порівняно з Україною, просунувся в цьому плані набагато далі. Та й можливості, ні для кого не секрет, у нафтоносної центрально азійської країни значно більші, ніж у всерйоз пошкодженої фінансовою кризою України. Як, до речі, і мотиви: від явно нікудишнього іміджу президента Назарбаєва на Заході до фільму Саші Барона Коена (більш відомого як Бората), котрий виставив Казахстан та його президента на огляд західної публіки взагалі в принизливому світлі.

Роль українського Бората на Заході почав в останні роки свого президентства успішно грати ще Віктор Ющенко, привертаючи увагу до України як персонажа політично неврівноваженого, з явними шизофренічними процесами всередині. Віктор Янукович перехопив цю роль, підлікувавши персонажа в плані політичної неврівноваженості, але додавши йому нових, диктаторських й антидемократичних рис, які виявились не менш неприйнятними для поважної західної публіки. Тепер Януковичу нічого не залишається, як відбілювати свого ж персонажа різними піарівськими штучками замість того, щоб, наприклад, просто вгамувати свої владні апетити й позбутись кількох головних подразників демократичного світу (у тому числі й відомих представників владної обойми з найавторитетнішої в ПР бізнес-групи).

Депутати Європарламенту, коли приїжджають до Києва, на щастя не зникають у невідомому від столиці напрямку на кілька днів, як це, розповідають у Брюсселі, траплялось у Казахстані (очевидно, у казахських політиків виходить краще продемонструвати європейцям демократичні перетворення в країні у гарному заміському будинку). І біл-борди з портретом Віктора Федоровича, обрамлені прапорами країн-членів ОБСЄ, на щастя, не висять вздовж трас, як було із зображеннями його казахського колеги. Але вечері голови СБУ у Брюсселі, щедрі прийоми окремих євро чиновників на українській землі – перший крок до зовнішньої політики назарбаєвського зразка. Політики, яка, можливо, допомагає вирішувати деякі тактичні питання, але стратегічно не вирішує нічого.

Всі піарівські та лобістські зусилля, всі шалені кошти, потрачені Казахстаном на проект під назвою «головування Нурсултана Абішевіча в ОБСЄ», не допомогли казахській владі зробити так, аби світ не побачили доповіді на зразок «Нехтуючи свободою преси, Республіка Казахстан підриває позиції ОБСЄ», підготовленої Комітетом на захист журналістів у Нью-Йорку. Як і не змогли переконати президента США особисто відвідати Астану, незважаючи на те, що це перший за 11 років саміт ОБСЄ. Я вже не кажу про Ніколя Саркозі та Броніслава Коморовського, котрі теж вирішили утриматись від відвідин казахської столиці. Навіть більше – спровокували нові іміджеві проблеми. Ті казахські топ-політики, які на неформальному рівні погрожували Вашингтону проблемами для американських компаній, що працюють в Казахстані, якщо Обама не приїде до Астани, тепер сприймаються в адміністрації американського президента не інакше як дешеві шантажисти і потребують додаткової реабілітації. До речі, сподіваюсь, українські можновладці не додумаються щось подібне робити, аби «змусити» Обаму приїхати до Києва на вшанування 25-річчя Чорнобильської трагедії у квітні наступного року? Наскільки мені відомо з дипломатичних джерел, можливість відвідин Києва президентом США в цей час майже нульова.

Але ж Казахстан починав головування в ОБСЄ дуже навіть красиво: говорив про наслідування західних цінностей та стандартів. Навіть прийняв програму з претензійною назвою «Шлях до Європи», яка мала продемонструвати Заходу не лише відданість Казахстану рухатись до цих самих західних стандартів та цінностей, а й те, що Астана докладе максимум зусиль, аби інші країни Центральної Азії також йшли у цьому напрямку.

Віктору Януковичу однозначно варто зробити висновки з казахського промоушн-шоу світового масштабу. Президент України вже заявив в Астані на саміті ОБСЄ, що Україна розглядає своє майбутнє головування в цій організації як «стимул для подальшого самовдосконалення, продовження системних реформ і розвитку заможного демократичного суспільства». Чудово! Пропоную всім західним лідерам занотувати цю заяву на випадок, якщо «заможне демократичне суспільство» в Україні ніяк не будуватиметься до її головування в ОБСЄ.