IQ сурків, або Діалектика кремлівської думки

Хоч і назви «сурок» найстрогіші зі словників цілком не відкидають. Але якщо цю назву тварини писати з великої (Сурок), то матимемо на увазі передусім Владислава Суркова, помічника президента РФ.

Так от – у нас новини. Сурок заговорив.

Почалося з вівторка, коли він ще не заговорив, а тільки забубонів не надто охайними, в сенсі мовлення, вустами очільника денеер Захарченка. Проголошена в тому виступі нова держава Малоросія парадоксальним чином насмішила всерйоз. Попри всі заклики деяких поважаних українських діячів не піддаватися на провокацію та іґнорувати, малахольна новина стала до вівторкового вечора ледь не темою номер один не лише українських медій. Тут хочеться принагідно зауважити: самі собі винні. Ініціативи зі створення сенсацій у часи інформаційних воєн ворогові не дарують. Наприклад, уже давно можна було би пригрозити Москві визнанням ДНР та ЛНР як незалежних республік – і порадіти, який «хайп» з того приводу зчиниться.

Але назад до наших сурків. Із самого початку не було майже жодних сумнівів, що Захарченко аж ніяк не автор, сказати б, ідеї, а всього тільки рупор, технічно, до того ж, не надто справний і доволі деренчливий. У пошуках автора я подумки приєднався до тих, які за спиною в Захарченка запідозрили Захара. Прілєпіна, звичайно. Письменника-воїна. Про силу і масштабність його впливу на нестійку Захарченкову психіку можна тільки здогадуватися. Тож ніхто й не здивувався, коли Прілєпін (не просто ще того ж дня, а вмить) малоросійську ідею палко підтримав, а громадян нової держави Малоросії відповідально запевнив у збереженні безвізу. Внаслідок цієї письменницької інтервенції найчастіше повторюваним у мережах став рефрен: «Вони там хоч коли-небудь тверезіють?». А науково-аналітичні терміни «стекломой» та «боярышник» знову пробилися на провідні гештеґові позиції.

До щирого письменницького прагнення заснувати нову державність і націю, стати її отцем та духовним провідником слід, однак, поставитися не тільки зі знущанням, а й з розумінням. І якщо в Росії «поэт больше, чем поэт», то в Малоросії – в силу її малості у порівнянні з Росією – він «больше» й поготів. Згадаймо зрештою, з кого вся та авантюра почалася, – з письменника Гіркіна, фентезійника. Тепер, на новому етапі, фентезійника замінив реаліст. Про обох письменників – Захара Прілєпіна й Ігоря Гіркіна – знаємо з переказів, що вони – цвіт і гордість сучасної російської літератури, втілення її найвищих на сьогодні досягнень.

І з цією думкою вівторкову тему можна було б назавжди закривати, якби не настала середа. Й от у середу виявилося, що ні, що за всім отим «малоросійським синдромом» навіть не Прілєпін. Від чого мимоволі накотило з пам’яті класичне «Нет, не Прилепин я – другой…». Чи принаймні не тільки Прілєпін.

Хоч і цього разу Сурок говорив не власними вустами, та все ж не розпізнати його блискучого авторства було вже неможливо. Бо талант же, як і постмодерну відв’язність, навіть у помічниках президента РФ не змарнуєш, не проп’єш. Уживаючи регулярно навіть «стекломой» чи «боярышник».

Середа таким чином стала днем Сурка. А це, погодьтеся, дещо серйозніше, ніж Захарченко і Захар узяті разом. Якщо враховувати, що Сурок, наприклад, курував лютневі 2014 року розстріли на Майдані (боюся, що не тільки їх і не тільки 2014-го), то варто ще раз пунктирно прокреслити, як кажуть, історію питання. Від цього стане зрозуміліше, де нині перебуває Кремль і чого від нього можна очікувати надалі.   

План перший втілювався протягом весни – осені 2014 року. Територіальне розчленування і демонтаж української державності як мінімум по всьому «Юго-Востоку» шляхом «народних повстань» with a little help of Russian friends. Провалився всюди за винятком «окремих районів», на теренах яких закріпилися (знову ж with a little help) такі собі денеер та ленеер. Але у зв’язку з Мінськом наступальну динаміку було втрачено, ситуація поволі стабілізувалася, виникла лінія розмежування, розширювати «Новоросію» стало нікуди.

План другий втілювався з осені 2014-го до фактично останнього часу. Намагання вживити денеер та ленеер у політичне тіло України, леґітимізувати їх і втюхати нам назад такими, як вони є – з усіма притаманними їм захарченками, яких обов’язково провести до нових рад включно з Верховною на чергових дострокових виборах. Повернути контроль над Україною та продовжувати її демонтаж за допомогою особливого статусу «окремих районів». Цей план, своєю чергою, провалився з огляду не так на незговірливість української влади, як на тверде несприйняття громадянського суспільства, якому, виявилося, вже будь-чого не втюхати.

План третій починає втілюватися на наших очах і напевно стартував бубонінням про «Малоросію». Початок вийшов анекдотичний, але тим тривожніше. Громадянська війна залишається провідним мотивом Суркової креативності. Приділімо цьому нюансові трохи більше уваги.