Свобода – релігія українців

Промова з нагоди отримання Премії ім. Гайнріха Гайне в Дюссельдорфському театрі 10 грудня 2022 року.

У школі ми, траплялося, вчили Гайне напам’ять. Принаймні один його вірш – і ви з першого разу вгадаєте який. Так, ви вгадали – це він. Абсольвентів моєї школи «з розширеним вивченням німецької» я дотепер упізнаю за популярним серед них висловом «Ich weiss nicht, was soll es bedeuten». Його можна вживати за будь-якої нагоди або й без неї, й завжди доречно.

«З усіх німецьких поетів XIX віку, мабуть, найбільше пощастило на переклади українською мовою Гайнріхові Гайне», – зауважив український класик Іван Франко 1902 р. у своїй передмові до українського видання «Подорожі на Гарц». Виходить, що Гайне тогочасні українці перекладали й відповідно читали більше, ніж Ґете й Шіллера, не кажучи про Гельдерліна, Фонтане чи Улянда.

               Weiss ich nicht, was soll es bedeuten?

               Nein, ich weiss, was soll es bedeuten!

Однією з причин цього гайноцентризму українських класиків є, безумовно, революційність. Причому обопільна – його, Гайне, революційність і їхня, українців (а також українок, бо Леся Українка йшла попереду всіх).

Втім у Гайне бували й інші красиві вислови, про які нам навряд чи щось казали у школі. Наприклад, отакий: «Die Freiheit ist eine neue Religion, die Religion unserer Zeit». Я цитую за твором «Поет прийшов з-над Райну: Життя і страждання Гайнріха Гайне» і я не маю підстав не вірити авторові цієї відповідальної праці – Леву Копелеву. Навіть Вікіпедія знає, що він – «письменник, критик, германіст». Після крапки, окремим словом і реченням – вагоме доповнення: «Єврей». Я додав би – політеміґрант, уродженець Києва, мешканець Кельна, дисидент і правозахисник. Але не без темних плям на біографії, хоч навіть вони не дають підстав сумніватися, що Гайне Лев Копелев процитував сумлінно.

Тому приймімо цитату як вона є: «Свобода – це нова релігія, релігія нашого часу».  Закоханий до нестями у французькі революції, передусім у триденну липневу 1830 р. (Trois Glorieuses), Гайне заповів нам позачасову параболу єдино доречної релігійності.      

У Києві це знайшло мене – ну звісно, де б іще? – на Майдані Незалежності восени 2017-го.

Був пізній вечір, майже ніч, і нас було з пів десятка. Ми щойно відіграли наш перформенс у фоє Національного художнього музею на Грушевського, трохи вище за будівлею Кабміну, перед якою під час революції щетинилися в очепленні і в режимі 24 / 7 беркути, і там був вічний мордор, і рідкісна пляшка з молотовом долітала до їхніх зімкнутих лав, покликаних охороняти відносний комфорт диктатора. Тепер, у вільному місті, де ніяких беркутів уже не водилося, ми безперешкодно зійшли вниз, на Майдан, і я побачив, що колишній Будинок профспілок увесь щільно сповитий, а краще сказати запакований в обгортку – чи то тканинну, чи ще якусь шутчноволокнисту, ніби хтось на зразок місцевого Крісто всмак попрацював над цим дуже вартим його уваги велетенським об’єктом. І не просто так, а з месиджем: FREEDOM IS OUR RELIGION – писалося так само велетенськими літерами (до тієї міри гігантськими, що можна було прочитати з Космосу) на тій невідомій тканині понад зображенням ланцюга, вже, на щастя, розірваного.

Свобода – наша релігія.

Тепер я трохи означу контекст. Будинок профспілок як за часів першого, Помаранчевого, так і особливо ЄвроМайдану став не лише організаційним центром чи навіть генеральним штабом протесту. Він був і пресквартирою, і гуртожитком для прибулих із інших міст, і прихистком для особливо ретельно переслідуваних лідерів, і місцем збору та складання медикаментів, харчів, теплих речей, зрештою – імпровізованим польовим шпиталем. Він напевно мав безліч інших функцій, більшість із яких для мене, звичайного непосвяченого учасника, залишається дотепер таємницею. Влада тільки й робила, що мріяла його захопити. Якби їй це вдалося, то революції настав би кінець. Він був її, революції, мозком, а заодно й серцем, два в одному.

Влада раз у раз атакувала. Наймасивнішу атаку довелося відбивати всім Майданом у ніч із 10 на 11 грудня.

Зачекайте. Коли?

Сьогодні теж 10 грудня. Це означає, що найближчої ночі виповниться рівно 9 років і тому штурму, і його злагодженому відбиттю. Це було в’язке масове відстоювання – і в дослівному сенсі також. Треба було стояти і від-стояти. Треба було вистояти. Якби вони розігнали Майдан тої ночі, мене б нині тут не було.

Тому я тої ночі був там. І дзвони Михайлівського монастиря невгамовно били над містом, закликаючи вибігати з домів, з тепла, із зони захищеності і – наражатися, долучатися, вставати і повставати, боронити й відстоювати. Тодішні блоґери писали: «Дзвóни, як у середні віки, коли до Києва проривався ворог».

Тож і я опинився там, у тій людській зосередженій і готовій до всього масі, якої невпинно прибувало і яка, попри холод, мряку й ожеледицю, стояла-трималася. Аж десь о сьомій чи й восьмій ранку, коли засіріло й розвиднілося, стало зрозуміло: нопасаран. Принаймні цього разу, а це вже багато. Пригадую той смак (чи запах?) абсолютної перемоги – втім, вельми передчасний. До неї лишалося добрих днів 70, а скільки втрат, крові, смертей – досьогодні остаточно не полічити.

Сенс події мені розкривається щойно тепер, коли я пишу ці рядки: виявляється, в такий спосіб ми вітали Гайне з днем народження! В його системі координат ми на Майдані стали французами, бо відмовилися ставати німцями.

Що маю на увазі, я поясню двома цитатами.

Перша (відразу додам – неприємна) про німців: «Німець нагадує раба, що піддався хазяїну без пута чи нагайки, скорившися самому лишень слову, ба навіть погляду. Лакизтво притаманне йому та його душі; гіршою за рабськість матеріальну є духовна. Німців треба звільняти зісередини, ззовні не вийде нічого».

Друга (відчуйте різницю!) про французів: «Французи ж є обраним народом нової релігії, це їхньою мовою прописано перші Євангелії та догми, Париж – це новий Єрусалим, а Райн – Йордан, який ділить Країну Свободи від країни філістерів²».

Райн, до речі, той самий, що тут, у Дюссельдорфі. Але він уже давно не Йордан і нічого від нічого не відмежовує. Й таке враження, що філістери вже по обидва його боки. А де ж тоді Land der Freiheit?

Була і ще одна ніч Майдану (було їх насправді 91, але тільки деякі були вирішальні). Ця – з 18-го на 19 лютого, коли здавалося, що отепер усе й закінчиться. І то було пекло, а головним актором ночі – вогонь. Прокравшися дахами, вони його, той Будинок профспілок, підпалили в кількох місцях ізсередини. Чорт забирай, там же загинули люди! Ми вже й забуваємо, що таке насправді трапилося, тобто згоріли люди й деякі згоріли живцем. Скільки? Хіба це досліджено? Про них і тоді висловлювались обережно: пропали безвісти. А що вже казати нині, коли спалених так багато, що не охопити жодним холодним розумом?

Фактично то був початок війни, цієї ж, російсько-української. В якій ми перебуваємо досьогодні, от уже дев’ятий рік. Початок, який прийшов не 24 лютого, ні. 24 лютого – день, коли приховуване стало неприхованим. Тобто великою тотальною інвазією. Натомість сама ця війна, тоді ще приховувана й така, що її багатьом із вас не дуже й хотілося бачити, тож і приховувала її Росія абияк, почалася навіть не з анексії Криму й тим більше не з донбаських «заколотів» у квітні 2014-го.

Росія збройно напала на Україну в центрі Києва, під час ЄвроМайдану. В його вирішальні хвилини і дні. Спалені в ніч на 19 лютого Профспілки і розстріл Небесної сотні 20 лютого – ось перші воєнні дії, вчинені росією проти українського вільного народу.

Тоді, в лютому 2014-го (як і, зрештою, в попередні революційні місяці, як і тепер), українцям ішлося про те ж, про що і французам Гайне: про відмову коритися.

Наша війна є тим самим – відмовою коритися.

От лиш один із епізодів цієї війни.

Відступаючи і втікаючи з українських територій, росіяни залишають після себе випалену землю і незліченні місця злочинів проти людяності. Але не тільки. У визволеному від окупантів Ізюмі на Харківщині знайдено купу покинутих ними при втечі документів, переважно таємних. Серед них і «материалы к совещанию по вопросам поддержки и развития систем образования». Це доволі лиховісний план дій. Згідно з ним, українській освіті мав настати кінець. Російську шкільну програму на захоплених територіях мали втілювати вчителі, спеціально завезені з росії. Особливий акцент – на «істориках і літераторах». Саме вони мали стати провідниками «патріотичного виховання».

Зверніть увагу на цих «істориків-літераторів», на цих «гуманітаріїв». На це «патріотичне виховання». Насправді – перевиховання.

Ця війна передусім за культурну ідентичність.

3 квітня московська аґенція «РИА Новости» публікує програмну (і погромну) статтю одіозного кремлівського політтехнолога – увага, назва! – «Что Россия должна сделать с Украиной». Далі – тільки одна цитата з цього жахливого геноцидального тексту, який мав би дуже знадобитися майбутньому міжнародному трибуналові: «Дальнейшая денацификация этой массы населения (йдеться про українців, – Ю. А.) состоит в перевоспитании, которое достигается идеологическими репрессиями и жесткой цензурой: не только в политической сфере, но обязательно также в сфере культуры и образования»³.

Загарбання ідентичності – от про що йдеться аґресорові в цій війні. Все інше – території, міста, поля, зерно, промислові зони, природні багатства, інфраструктура, технології, приватне майно включно з лаптопами, пральними машинами й унітазами – все це тільки додається окремим бонусом до головної здобичі.

Так, це замах на само життя – від його біологічних першооснов і до найрафінованіших високих проявів, одним із яких є, наприклад, поезія. Наприклад, поезія Гайне.

Однак це ще й замах на остаточний сенс цього життя – на самореалізацію у свободі. Здобути свободу, щоб самореалізуватись – от про що ішлось українцям і триста, і двісті, і сто років тому, і в часи Гайне, і після них, і на обох Майданах.

І саме за це їх сьогодні вбиває Росія.

Цей тотальний замах українці запекло зривають, тобто чинять йому затятий опір. У трактуванні його західним світом відбулася ціла (р)еволюція – й вона триває. Цей опір бачився неможливим, намарним, приреченим на швидку поразку, безнадійним. Відтак його було визнано неочікувано впертим, ще згодом – відважним, героїчним, ефективним, умілим, успішним.

Українці бачать його перш за все переможним.

Тим самим вони на одну невичерпно тривалу історичну мить опиняються поруч із улюбленими й, мабуть, уявними французами Гайне. З тою різницею, що вони – не французи. І не уявні. Вони справжні – і життя, які в них відбирає росія, справжні також.

З усіх релігій цього сумнівного світу лише свобода лишається безсумнівною і донині зберігає свій винятковий сенс на тлі невпинно авансованого пристосуванства, технологічного релятивізму та фейкування дійсності.

Мені пощастило: я пишу мовою цієї свободи.

Мені пощастило вдруге: перекладачка Сабіна Штер уможливлює бездоганну міґрацію слів моєї мови в мову Гайне, німецьку мову.

Мені пощастило втретє: редакторка Катаріна Раабе виявляє щодо моїх писань і просто слів довіру, якої світ не бачив, і підтримує мої писання ідеями, до яких сам я ніколи б не доріс.

Мені пощастило вчетверте: цей великий видавничий дім леґенд, Зуркамп, відчинив навстіж двері, щоб я ввійшов. І дотепер гостинно тримає їх відчиненими.

Я дякую всім, завдяки кому мені пощастило і далі щастить.

Дякую й тобі, дорогий Крістіане Йогане Гайнріху Гайне, – звісно, за вогняну суміш романтизму й іронії, тонкості та їдкості, за вміння бути одночасно й ножем, і ніжністю, але передусім – за сформульовану наче спеціально для нас, українців, заповідь непокори й опору.

Слава Україні! Слава героям свободи!