Поки Росія провокує голод у світі, «колективний Захід» діє нерішуче

Сягаючи по останні новини, я віднедавна почав звертати увагу на те, що зазвичай пропускав. От я, наприклад, читаю, що сівбу зернових культур провели всього лише на 75 відсотків від минулорічного показника. Це не означає, що в нас буде голод, пояснюють мені, але це суттєво скоротить наш експорт.

Далі мені трапляється виступ Зеленського, в якому він зокрема стверджує, що Росія заблокувала в українських портах 22 мільйони тонн їжі. Цифра здається мені неохопною.

Непряму відповідь я знаходжу в іншій новині, де цитують іншого посадовця: 1,6 мільярда людей можуть відтепер недоїдати через брак харчів. Сотні мільйонів опиняться за межею бідності з огляду на зростання цін.

І нарешті дещо приємніше: телерепортаж про щасливе прибуття до Відня потяга з українською кукурудзою. Зважаючи на те, що Тернопіль, звідки кукурудзяний експрес рушав у дорогу, розташований на східних теренах колишньої Австрійської монархії, історична алюзія виникає сама собою: Габсбурґи повертаються?

Інша алюзія – кінематографічна, хоч і вона з минулого. Але з трохи ближчого до нас, ніж габсбурґівське.

Ідеологічною метою цієї загалом несмішної й силувано життєрадісної комедії було продемонструвати, як багато щастя й добра селянам українського Півдня принесла колгоспна система.

Героїнею фільму є передова бригадирка тракторної бригади. Героєм – щойно демобілізований з лав червоної армії танкіст, який майстерно втілює здобуті у війську технічні навики тепер уже на цивільному фронті – тракторному. Мар’яна і Клим, звичайно, закохаються один в одного, а фінальною сценою стане їхнє весілля, де сотні людей одночасно піднімуть келихи за здоров’я Сталіна на портреті.

Фільм звучить винятково російською, але те, що йдеться саме про Україну, засвідчено іменами та прізвищами: вони всі українські. Як на мене, то навіть підкреслено українські. Зауважу: місця, в яких відбувалися зйомки, нині розташовані обабіч південної лінії фронту на Миколаївщині.

Танк і трактор постали двома сталевими втіленнями сталінської могутності – відповідно на полі битви й на полі мирної праці. Панорама українського степу з десятками тракторів до самого обрію мала справляти враження величі й нездоланності.

Проте фільм «Трактористи» виконував і третє, приховане завдання: затінити, затерти тему Голодомору, перекрити її, заглушити піснями й реготом. Подумати тільки, що пік цього масового злочину (літо 1933-го, коли, за словами Володимира В’ятровича, щохвилини вмирали 24 українці), був на той час ще зовсім поруч, на відстані якихось п’яти років від моменту зйомок!

Зламати хребет українству, примусово позбавивши чогось базового, на чому трималось його буття, смертельно вразити генетичний код, принизити масовою голодною смертю мільйони життів.

Але не менш цинічно виглядає й «культурна післямова» до мегазлочину – бравурна комедійка про щастя, кохання і звитяжну працю на щедрій благодатній землі українського Півдня. Танці з гармошками на кістках як прелюдія до цілковитого забуття.

Сьогоднішня ставка Росії на зерновий шантаж знову про те саме. Житниця, кажете, Європи? Тепер уже світу? Тоді от вам блокада!

Кожен черговий день цієї війни поглиблює кризовість і збільшує катастрофічність. Час не на боці світового співтовариства. Невже «колективний Захід» так і не зрозуміє, що вигідніше, раціональніше і, зрештою, просто людяніше покласти край цій в’язкій агресії найочевиднішим шляхом – застосувавши власні збройні сили?

Що «задушення» Росії санкціями фактично не діє, а з огляду на властиву економічним стосункам багатозначність уся дотеперішня напівсанкційна політика ще цілком може обернутися «самозадушенням» Заходу?

Тут би просто флот. Бодай невеличкий, але британський. Якому не вперше топити в Чорному морі військові кораблі росіян. А нащадки мирних «трактористів» охоче підтримали б таку ініціативу залпами протикорабельної зброї, що її, хочеться вірити, дочекаються.