Як Росія краде у нас майбутнє

10 лютого 2022 року я мав деякі справи в Києві. Зокрема – зустріч із давнім приятелем-поетом.

Коли ми прощались, я постарався знайти кілька підбадьорливих слів.

– Та якби вони просто вбивали! – знову захвилювався мій приятель. – Біда ж у тому, що вони заберуть на тортури й будуть знущатися болем. Вони в цьому такі креативні. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.

І додав:

– Ми ж усі в їхніх списках. Такі, як ми з тобою, десь напевно в першій тисячі.

– Аж так високо? Я про себе скромнішої думки, – спробував я зажартувати.  

Подальші тижні засвідчили: щодо списків усе так і було. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала й нічого не вигадувала. Росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними. Навіть у момент розпаду СРСР вони їх оновлювали й доповнювали. Не кажучи про пізніші часи.

Окуповані терени українського Півдня – найочевидніший цьому доказ. Журналісти, блоґери, культурні активісти, митці. Ветерани «малої донбаської війни». Посадовці місцевого самоврядування. Члени політичних партій. Публічні особи різного штибу, відомі своїми стійкими проукраїнськими поглядами і вчинками. (До речі, а які ще погляди і вчинки можуть бути у громадян країни Україна?)

Всіх тих, хто не виїхав або надійно не сховався, окупанти доволі швидко познаходили. Адреси, контакти, маршрути пересування – все накопичувалося в російських базах даних. Значна частина цих людей досі серед пропалих безвісти. Значна – серед замордованих. Деяких тимчасово відпущено задля продовження гри в кота й мишку. Далеко не всі готові розповідати, що з ними відбувалося.

Чому саме вони? Навіщо взагалі ті списки?

Особливо цінний тип заручників? Інтелектуальний, ідейний, громадянський, лідерський?

Психологічна (через фізичну) обробка задля навернення в рускій мір «розкаяних грішників»?

Черговий акт – за Чеславом Мілошем – поневолення розуму?

Гадаю, що і перше, і друге, і третє. Найбільше третє, бо, крім загарбання територій, Росії завжди йдеться про загарбання мізків.

Для сякого-такого успіху цього третього завдання роспропмашині був потрібен певний базовий ідеологічний симулякр. Вона винайшла його ще напередодні Помаранчевої революції, себто десь улітку 2004-го, коли настирливо (й не без активної співучасті провладних українських медій) прив’язувала опозиційного кандидата у президенти до «фашизму» й «нацизму». На повну ж силу цей «дискурс» запрацював із 2014 року – з моменту втечі януковича і зміни влади.

В найкоротшій версії станом на сьогодні це виглядає так: Україна – державне утворення нацистів, і Росія зобов’язана з ним покінчити. А що все це не має нічого спільного з дійсністю, не біда. Тим гірше для дійсності.

Попри всю природну і слушну гидливість, гляньмо в одне із джерел.

3 квітня аґенція «РИА Новости» публікує програмову статтю одіозного російського політтехнолога «Что Россия должна сделать с Украиной». Цей опус мав би дуже знадобитися майбутньому міжнародному трибуналові. В ньому цілком відверто викладено план дій щодо знищення нашої країни як незалежної держави, а українців як нації. Прикметно, що стаття не лише геноцидо-, а й культуроцентрична. Ось тільки одна цитата: «Дальнейшая денацификация этой массы населения (йдеться про більшість українців, – Ю. А.) состоит в перевоспитании, которое достигается идеологическими репрессиями (подавлением) нацистских установок и жесткой цензурой: не только в политической сфере, но обязательно также в сфере культуры и образования. Именно через культуру и образование была подготовлена и осуществлена глубокая массовая нацификация населения».

Іншими словами, ключове для автора «перевиховання» тих українців, яких залишать живими, можливе тільки після знищення останніх слідів по українській культурі. Отак. Це вам навіть не сталін з його діалектичною турботою про «національне за формою, інтернаціональне за змістом».

На початку 1950-х уже згаданий Чеслав Мілош звертав увагу Заходу на сталінські культурні чистки в радянському союзі: «Якщо йдеться про більші нації, – писав він, – то процес боротьби з антиросійськістю розплановано на довготривалі етапи. В Україні можна спостерегти значні успіхи. Чимраз більше молодих українських письменників переїздить до Москви й пише російською. Українських поетів і критиків, які хотіли творити відрубну українську літературу, вже немає серед живих. Те саме й з акторами, які пишалися національним театром і просунулися надто далеко у прагненні змагатися на рівних із театром російським».

Насправді в цих рядках – відгомін репресій, яким українську культуру було піддано головно в 1930-ті, коли режим фізично винищив тисячі її творців, передусім літераторів. Цю безпрецедентну гекатомбу видавець Мілошевого «Поневоленого розуму» Єжи Ґедройць ще запропонує назвати Розстріляним Відродженням, і ця пропозиція виявиться не тільки назвою леґендарної антології, але й історично-культурознавчим терміном на означення цілої епохи з її вбивчим фіналом.

Працюючи над «Поневоленим розумом», Мілош зауважив те, що й сьогодні вписано до російських пріоритетів: жодної України!

Ця війна, ця спеціальна операція, вся з минулого. Це навіть не історична тяглість, а щось іще гірше – розвертання часу навспак.

Чому ми знову в тій самій смертоносній реальності, що й 70 років тому? Чому ні 1920-ті, ні 30-ті, ні 40-ві для нас знову не закінчуються? Хто зупиняє час? Хто не дає минулому стати минулим?

Запитання риторичні. Ну звичайно, це він – наш єдиний, наш заклятий ворог. Той, що загруз у злочинних комплексах та хворих уявленнях і прагне втопити нас у своїй трясовині. Вирватися з неї – для нас питання не смерті, а життя з його нарешті зрушеним уперед часоплином.