Мовне питання: Янукович наздоганяє Лукашенка

«Ну, Вы слушали, что объявляли? Ну, так что вы от меня хотите? Цы-ыыы», - така відповідь разом із гарячим повітрям навколо перегрітих вагонів полетіла в бік Василя Яковенко від провідниці потягу «Київ-Мінськ». Білоруський письменник, автор історичного роману «Пакутны век», відомий громадський діяч, людина авторитетна й досвідчена повертався додому. Вітер вітчизни наздоганяв під вагонами уславленого своєю чистотою потягу, що курсує в країну Бацьки. Одна в одну провідниці корчили гнівні гримаси літній людині, яка намагалась щось у них з’ясувати. Чистота чистотою, а хамство й нуль комунікативних навичок працівниць найчистіших нічних потягів у світі – окремо. Цілий київський вечір перед тим білоруський письменник міг розмовляти рідною білоруською мовою, якою пише свої книжки. Але під потягом «Київ-Мінськ» все закінчилося.

Сьогодні дехто порівнює український сценарій розігрування карти двомовності з білоруським. Попри всю радянську спорідненість та тисячу й одну причину побоюватися білорусизації в Україні, країни різні, а отже, і з мовними сценаріями не все так просто. Але спільне є, і справа не в кількості російськомовних громадян.

У 1995-му Лукашенко не міг просто так винести на референдум питання про надання російській мові державного статусу. Для цього йому довелося наплювати відкрито на Конституцію, де чорним по білому було написано, що державна мова в країні одна – білоруська, а будь-які дії, які б применшили її статус чи сферу вживання, заборонялися; руками людей у камуфляжі поколошматити депутатів парламенту Білорусі, які голодували в її стінах на знак протесту; закрутити всі можливі гайки Конституційному Суду, щоб той, як робот, відповідав на всі запити депутатів і громадян про конституційність ініціативи Лукашенки в стилі «нічого не знаємо, нічого не чули, це не до нас».

А потім був референдум, де більшість громадян Білорусі, за офіційними даними, добродушно підтримали двомовність. Чому «добродушно»? Події розгортались швидко. Уже в навчальному році 1995-1996 білоруськомовні школи почали масово переходити на російську як мову викладання всіх предметів. Дехто відкрито посилався на «недорозвиненість білоруської» як причину вибору між двома державними мовами саме російської як мови навчання.

Суди так само зорієнтувалися без зволікань у мовному питанні. І що відбулося: коли білоруськомовним білорусам доводилося мати справу з судом, де вони просили вести засідання й всі документи білоруською, вони чули у відповідь приблизно таке: ні, російська мова така сама державна, яка різниця. Якщо білоруськомовні білоруси хотіли, щоб їхні діти навчались білоруською, їхня думка нічого не важила, коли вся школа переходила на російську. Білоруськомовним дітям залишалося відповідати на уроках своєю рідною за мовчазного консенсусу педагогів «ну, пусть».

«Яка різниця? Російська така сама державна, ми будемо російською все робити», - це стало білоруською формулою русифікації. А потім рік за роком кількість тих, хто взагалі ставив питання про використання білоруської, державної мови, меншала й меншала. Тих, хто й сьогодні на суді вимагає переходити на білоруську, сприймають як диваків, міських божевільних, навіжених опозиціонерів, зациклених націоналістів. Цієї мови не потрібно знати, щоб працювати на режим. Життя в гетто має свої закони – вони пишуться не білоруською мовою.

Білоруський приклад вчить того, що у постсовковій країні без верховенства права й реальної поваги до прав людини будь-яка форма офіційної двомовності за формулою «дві державні» чи «державна плюс російська регіональна», навіть будучи грамотно виписаною юридично, чого нема в Україні, ніколи не запрацює. Вона перетворюється на право сильного й можновладного. Того, хто все й усіх тримає в кулаку. До того ж у бідних, корумпованих, як Україна, чи монополізованих, як Білорусь, країнах ніколи не буває ресурсів для документального, суто паперового забезпечення функціональної двомовності на рівні державному чи регіональному, й немає відповідної чиновницької культури. Тому все тим паче закінчується правом сильного.

Сьогодні білоруси, небайдужі до мовного питання, з жахом спостерігають те, що відбувається в Україні, яка для них правила донедавна за взірець. Цей хронічний жах ще раніше їм вселила власна Система, з якою вони не можуть на рівних розмовляти насправді жодною мовою.

І варто нагадати, що остання зустріч Аляксандра Лукашенка та Віктора Януковича відбулася якраз напередодні мовного шулерства в українському парламенті. Вони зустрілися в одній ложі на фінальному матчі Євро 2012. Перший міг дати колезі дружну пораду, як гнути свою лінію, щоб країну через коліно перегнути. І причому тут права людини, російськомовних громадян? Люди з їхніми мовними правами в цій грі нічого не значать.