Любов, що проростає із війни

Спочатку війна викликає гостру ненависть до ворога. Напевно так спрацьовує інстинкт самозбереження. Потім, у кожного в свій час, приходить утома. Бо війна, яка неуникно несе з собою смерть, руїну та біль, випалює душу зсередини. Неприродно для людини жити серед слідів смерті...

І врешті-решт, коли розумієш, що сил залишилось обмаль, залишається сама любов. Жаринок у серці настільки мало, що ти не смієш їх марнувати на ненависть, образи, ревність, дурні суперечки – тільки на любов. Раптом євангельські слова «прости, Господи, тим, хто ненавидить і кривдить нас» набувають абсолютно конкретного звучання. Всім, чим ти рефлексуєш на кривди, яких завдають тобі скунси, що вчора прикидались побратимами, – це щире співчуття: «Пробач їм, Господи, бо не знають, що творять»...

В тобі замість пекучої спеки ненависті, залишається кілька теплих осінніх променів чистої любові. Любові до всіх, хто поруч. Хто залишився з тобою і хто зрадив. Хто ще з нами і кого вже нема.

Ти тішишся цим теплом, що випромінює твоє серце, – і розумієш, як недалекоглядно розплескувати людську енергію на чвари, підступи, інтриги, заздрість, образи. Її ледве вистачає на справжню ненависть і справжню любов. А іноді – не вистачає навіть на ненависть. І тоді рештки життєвої енергії концентруються навколо промінчика світла, який одночасно повʼязує тебе з небом і землею.

І нікому більше не заздриш, нікого не засуджуєш, ні з ким не сперечаєшся, нікому нічого не доводиш... Тільки любиш і співчуваш. Любиш і співчуваєш. Любиш і співчуваєш. Хоча все ще за звичкою тримаєш пальця на спусковому гачку. І тримаєшся за цей промінчик чистого світла, як за останню надію. Навіть коли сил більше немає.

І якоїсь миті з цього чистого світла народжується чистий голос, що словами Стуса ословлює музику любові:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.