Україну заважають будувати внутрішні вороги

Загрози можуть виникнути у кожної держави: можна щось не поділити із сусідами, прийняти неправильне рішення. Але якщо брати Україну, сьогодні головна загроза, якраз, в нас самих. Ось читаю зараз мовний закон, працюю над ним на прохання Президента, і бачу, наскільки він кривий. Навіть тяжко уявити, наскільки він недолугий і наскільки він не узгоджується ані з Конституцією, ані з Європейською Хартією. Він просто суперечить законам.

Ніхто не прийшов до нас збоку і не казав: приймайте цей закон. Самі його готували, самі його прийняли. Значить, ворог, загроза – всередині. От поки у нас, українських людей різних національностей, будуть в середині розвиватися і зміцнюватися внутрішні вороги, доти нам буде важко будувати державу.

Вороги – депутати, які приймали цей закон. Вони – вороги України, вороги нації, народу. Вороги країни, яка має свою культуру, історію, цінності, менталітет, свої закони, традиції, свою мову. Це формувалось тисячоліттями. А вони беруть і руйнують.

Аби приймали цей закон для всієї України, він був би зовсім іншим. Я не кажу, що там не потрібно ввести параграфи ті для розвитку регіональних мов, для застосування цих мов. Треба. Але ж не за рахунок приниження державної мови це робити, тому що так принижується ціла нація. До такого розуміння ще треба дорости.

А автори цього закону писали його «на злобу дня». На вибори писали. Так не можна.

Та не можна говорити, що в Україні сьогодні все погано. Україна 21 рік існує як незалежна держава – із своїми складностями, своїми недоліками, прорахунками, але вона розвивається, вона живе. В нас не було крові, в нас не було внутрішніх війн, її. Ну є якісь непорозуміння, навіть серйозні. От мовний закон вважається серйозним непорозумінням. Але я вірю в те, що ми виправимо цю ситуацію.

Треба об’єднатись, коли мова йде про загально національні інтереси, треба йти на компроміси, на поступки – для того, щоб нація розвивалася, щоб люди відчули, що ті, кого вони обирають, думають про весь народ – і на Сході і на Заході.

-- Чи такою я уявляв собі Україну через двадцять один рік незалежності?

Уявляти - це наші мрії, але є ще наші можливості. Коли людина сидить і мріє, її можна назвати мрійником. А я все-таки реаліст. Я думав, передбачав, аналізував, мав надію, що країна через деякий час має бути демократичною, правовою, що в ній має діяти верховенство права, демократичні принципи, що тут буде демократичне самоврядування, демократична правова система. Цього поки не сталося! Але я не можу не наголосити на тому, що таким шляхом ми все-таки йдемо. А раз йдемо – то прийдемо.

Я хотів би бачити Україну демократичною і багатою, щоб у нас народжувалися здорові діти, щоб було таке медичне обслуговування, яке відповідає потребам людей, щоб наші фармацевтичні компанії не дерли шкуру з пенсіонерів. Ми купуємо продукти – наприклад, той самий сир чи сметану – вдвічі дорожче, ніж у Варшаві чи Кракові. Чому?

Тому що ті люди, які дорвалися до бізнесу, до влади, не хочуть бачити горе тих, хто сьогодні одержує тисячу двісті гривень. Вони, як вовки, кинулись грабувати! Аби людина мала високу культуру, вона б не дозволила собі такого. А вони обдурюють людей, і багато хто їм вірить.

Але люди змінюються. Згідно досліджень, що проводяться до Дня незалежності України, кількість людей, які вважають себе патріотами, збільшилась на 10%.

Та я хочу, щоб ми розуміли: неможна зараз говорити, скільки точно Україні потрібно часу, щоб все владналось. Я думаю, що не менше, ніж десять-п'ятнадцять років треба, щоб прийшло до влади нове покоління з іншими принципами.

На цих парламентських виборах Україна тест на демократію, думаю, ще не здасть. Ще рано.

Потрібен час.