Пітьма накрила ненавидиме Прокуратором місто

Ранок в фірмовому потязі «Львів - Київ».

Провідник будить сонних киян і попереджає що туалет закривається. Хто не встиг - я не винен.

Ніби залишок сну – вулична кав'ярня, кава у філіжанці, вишневий штрудель і бабуся Цоня у середньовічному вікні навпроти, як розказує нам про те, що раніше тут жили теслі, а потім була римарня, а за совітів не було ніц, а зараз всі «кур'ять і кур'ять».

Ніби не було вчорашньої площі Ринок, лагідних і «домашніх» трамвайчиків, прекрасних шпилів барокових соборів, кривенької затишної Вірменської вулички, привітних і гонорових львів'ян, які принципово нікуди не поспішають і ретельно підбирають із своєї улюбленої бруківки кізячки своїх улюблених песиків в пакетики.

Тільки спогад про місто для людей. Таке затишне, чомусь дитяче і «своє».

Пролітають за вікном останні соснові ліси.

Сходить Сонце.

З тяжкого туману горілих торфовищ виринають похмурі сірі багатоповерхівки і шляхопроводи.

Серце стислося - Невже знову?!

Невже знову повертатися в царство безкінечних вуличних корків, розпеченого бетону, смітєвих контейнерів і огидних торгівельних центрів?

В какофонію кацапського шансону і попси в суміші із російкомовними газетами, телебаченням і жлобським зросійщеним суржиком.

Таке враження, що тебе зранку, за якісь гріхи, прибили брудним мішком.

І ти кліпаєш очима на знайомі пейзажі і все не можеш виплюнути з рота липку пилюку.

Де ти, мій Києве, якого не можна не любити?

Де твої чарівні каштани і фонтани, навколо яких можна посидіти, погомоніти і пограти в шахи?

Де твої вуличні маленькі недорогі кав'ярні, в яких можна присісти навіть незаможному студенту і його не випхають звідти гламурні і пихаті офіціанти ?

Де той чарівний шарм тихих київських вулиць в шелестінні лип?

Де ти, український Києве?

Мовчать коробки скляних багатоповерхових монстрів.

Мовчать кілометри однаковісіньких обдрашпаних багатоповерхівок спальних районів.

Мовчать незмонтовані прольоти мостів.

Мовчать розпечені гектари бетонних ФЕМів і вирубані під забудову парки.

Мовчать, нашвидкоруч натикані в самих історичних місцях щоб «помітити територію», кацапські зруби капличок.

Мовчать прибацані ТРЦ і каркаси недобудованих бетонних мурашників для людей – термітів.

А головне мовчать падлюки-архітектори і падлюки-забудовники.

Мовчать падлюки – захопники і падлюки – дерибанщики.

Мовчать падлюки-чинуші і падлюки-торгаші.

Мовчать падлюки-політики і падлюки-хабарники.

Мовчать нові Прокуратори.

Ті, які ненавидять наше місто.

Ті, які прийшли в мій Київ як варварська орда, що намагається пограбувати, відкусити, знищити,нацарювати і здриснути потім із вкраденим і награбованим із спаплюженого міста, в якому жити неможливо.

А можна тільки існувати.

В термітниках серед сміттєвих баків і бетонної бруківки.

Від роботи до роботи, від зарплати до зарплати, від народження до смерті.

І всюдисущі борди «Вибери нас! Ми зробимо твій Київ нашим!»

І пика чергового Прокуратора в плащі з червоним підбоєм і краватці від Армані.

Вечори в оксамиті,

Мов щастя прибій.

Як тебе не любити, Києве мій….