Про День Скорботи і про Георгіївську стрічку

Наприкінці 80-х минулого століття російський поет Євгеній Євтушенко поділився з читачами «Известий» своїми враженнями від побаченого у Німецькій Демократичній Республіці. Його вразив епізод з туристкою з СССР. У напівпритомному стані дівчина безугавно шепотіла: «За що?!». Як з’ясувалося, це була трактористка-комбайнер з далекого алтайського совхоза (очевидно, не росіянка – замість слова «Чому?!» вживала словосполучення «За що?!»), нагороджена за ударну працю путівкою до соціалістичної Німеччини. Шокована побаченим, комсомолка ніяк не могла зрозуміти, чому в СССР, країні-переможниці, люди живуть так погано навіть порівняно з НДР...

Справді. Німеччина війну програла? Програла. СССР війну виграв? Виграв. Але відмінність переможців і переможених за рівнем життя була більш ніж вражаюча. Німеччина існує донині, а Совєтський Союз щез з політичної мапи світу. Німеччина процвітає, перетворившись на одну з індустріальних потуг світу, а Російська Федерація, яка оголосила себе правонаступницею СССР, аби вижити, розпродує природні багатства і за виручені долари та євро купує надійні німецькі «Мерседеси» та «БМВ»...

Попри це, нинішні кремлівські ідеологи та їхні резонери в Україні щороку напередодні 9 травня звикло починають експлуатувати совєтські пропагандистські кліше. Мовляв, сучасне покоління громадян колишнього СССР життям своїм зобов’язане героїчному подвигу совєтських людей над гітлеризмом. І це правда. Але не вся.

Поміркуймо. Хто найперш відповідальний за розв’язання світової бійні? Правильно: Гітлер і Сталін. Але витоки трагедії 1941–1945 років, в яку були втягнуті мільйони українців, беруть початок у жовтні 1917 року, коли зграя міжнародних терористів і авантурників учинила заколот у Петрограді й захопила владу, прикрившись демагогічними гаслами.

У зливі інформації, яка нині безугавно заповнює мозок гомо сапієнса, вкрай важливо відстежувати заперечення чи спростування тих чи інших подій та явищ. При цьому йдеться не лише про констатацію заперечень і спростувань, а й про їх уважне вивчення та з’ясування – хто саме їх висловив і з якою метою. Це абетка розвідки, це ази аналітики.

Чому 24 червня 1945 року Верховний Головнокомандувач СССР Йосиф Сталін не приймав парад Перемоги? Чому, наказавши відзначати 9 травня як день «перемоги совєтського народу», вже 1948 року вусатий генералісимус перетворив цей день з вихідного на робочий? Чому 1949 року була розпущена спеціальна Комісія з вивчення війни, а виставку-музей «Партизани України у Великій Вітчизняній війні», що займалася збиранням спогадів і документів, – закрито? Пояснення банальне. І Сталін, а згодом і Хрущов добре усвідомлювали, що помпезне святкування дня «перемоги совєтського народу» може роз’ятрити в народній пам’яті болючі спомини про вкрай непривабливі сторінки війни, які дискредитують Красную Армію, її часто бездарних командувачів і саму совєтську систему. Ще надто багато було справжніх ветеранів, справжніх фронтовиків, справжніх героїв, які надто добре знали істинну ціну Перемоги, соціалізму інтернаціонального і соціалізму національного.

Лише коли замаячіли перші ознаки загрози совєтсько-імперській ідеології «дорогой Леонід Ілліч» у травні 1965-го відродив святкування «Великої Перемоги». Кремлю конче потрібен був символ, який допоміг би злютувати так званий «совєтський народ», що почав бунтувати проти системи, яка пообіцяла зазомбованим облудною пропагандою людям до 1980 року збудувати комуністичній рай на 1/6 земної суші. Поряд з міфом «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» почалося інтенсивне творення міфу про «Велику Вітчизняну війну» – на ідеологічний конвеєр було поставлене кіновиробництво, написання літературних творів. Заповзято трудилися драматурги, композитори, художники і поети. Громадяни СССР із сльозами на очах вслухалися у проникливе виконання Львом Лещенком бравурно-ностальгійного «Дня Пабєди», за емоційним звучанням дуже схожого до класичного «Прощання слов’янки» Васілія Агапкіна...

У путінській Росії ідея «Великої Перемоги» перетворилась на своєрідний «останній бастіон» імперської ідеології, на табу, яке не терпить переосмислення. Найменша спроба створити об’єктивну наукову картину минулої війни розцінюється як замах на щось священне й непорушне. На озброєння взяті найефективніші закони семіотики для виправдання злодіянь комуністичної системи, для створення новітньої міфології XXI століття. Небезпечної та підступної, яка брутально заперечує природне право народу на реабілітацію історичної пам’яті.

У документальній кінострічці Ігоря Кобрина «1941. Заборонена правда» чимало цікавих кадрів, переконливих коментарів і фактів. Та найбільше вражають свідчення фронтовика, професора Ніколая Нікуліна:

«На війні особливо чітко проявилася підлість большевицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей так і на фронті відбувалося те ж саме, але в ще більш відритій і мерзотній формі. Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у 21 або в 22 столітті , коли відібрана і виплекана большевиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».

Треба лише уповати, що не збудеться це похмуре пророцтво фронтовика, який по війні став знаменитим істориком мистецтв. Тому апологетам сталінізму, квасним совєтським патріотам, комуністам і російським шовіністам, які щороку 9 травня традиційно войовниче захищають свій «останній бастіон», рекомендую уважно прочитати «Спогади про війну» Ніколая Нікуліна, що побачили світ 2008 року у видавництві Державного Ермітажу, що в Санкт-Петербурзі:

«Німці втратили 7 мільйонів взагалі, з них тільки частину, правда, найбільшу , на Східному фронті. Отже , співвідношення убитих: 1 до 10, або навіть більше – на користь переможених. Чудова перемога ! Це співвідношення всю життя переслідує мене як кошмар. <...> Люди, які на війні справді воювали, обов'язково повинні були або загинути, або опинитися в госпіталі. <...> Мене від смерті рятувало не тільки везіння, але, головним чином, поранення. <...> Живими залишилися, в основному, тиловики і офіцери, не ті, кого посилали в атаку, а ті, хто посилав. І політпрацівники. Останні – сталіністи за суттю і за вихованням. Вони сприйняти війну об'єктивно просто не спроможні. Тупість , посилена склерозом, стала непробивною. <...> Воювали нерозумно, марнотратно, бездарно, непрофесійно. Дозволяли німцям вбивати і вбивати себе без кінця»...

Про Георгіївську стрічку

Її, Георгіївську стрічку, з повним правом міг би носити, приміром, мій дідусь, Романчук Іона Андрійович, старший фейєрверкер 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31-го армійського корпусу, нагороджений в Першу світову війну Георгієвськими хрестами та Георгієвськими медалями (першу медаль отримав ще в жовтні 1914 року «за отличие в делах против неприятеля со 2-го по 6-е октября 1914 г.») чи рідний брат моєї бабусі Йосип Марусик – кадровий офіцер Російської імператорської армії (59-й піхотний Люблінський полк). Але це тема іншої розмови...

Фронтовиками були й мої батьки: Костянтин Іонович Романчук – рядовий Красної Армії та Катерина Микитівна Самченко – військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії. Вони, справжні ветерани німецько-совєтської війни, розповідали про бачене й пережите неохоче, а коли й ділилися споминами, то вони (спомини) дуже часто не узгоджувались із загальноприйнятою в СССР оцінкою «Дня Перемоги». До речі, батьки ніколи не носили совєтських нагород. А тим паче Георгіївських стрічок. У їхньому розумінні – власівських...