Про прихований шовінізм російськомовних, які не знають української мови

Справа не в двомовності, а в прихованому шовінізмі російськомовної одномовної частини суспільства. Я не розумію і ніколи не зрозумію – як узагалі можна не знати чи не розуміти української в Україні. Це прояв лінгвального каліцтва. В моєму оточенні таких нема – я оточений або україномовними, або двомовними, для яких не становить проблеми українська мова і які вільно можуть нею послуговуватися. Одномовні російськомовні – ось основна проблема існування української державності. Прислухатися до потреб інтелектуально непровносправних я б не став. Вони повинні стати дисфункційними в країні, де українську мову повинні знати всі.

Це їхнє право – спілкуватися рідною мовою в приватному просторі. У сауні можна спілкуватися навіть на суахілі. Але мовою сервісу, держслужби, послуг, телебачення, кіно, медіа, політики тощо є українська, і я вважаю, що ми занадто довго терпіли свідому русифікацію всіх сфер життя. Усі ці роки російськомовні люди жили в абсолютному комфорті: вони мали телебачення, фільми, книги, пресу, моду, сферу послуг і добру половину публічного простору своєю російською мовою. І їх не дуже гребло, що всі ці роки, коли їм було комфортно, україномовний українець почувався дискримінованим ізгоєм навіть за наявності державного статусу укр.мови. Так от – мене зараз теж не повинні гребти дискомфортні почуття російськомовного сегменту. Канєшна, у ніх всьо харашо і вони нічого не хочуть міняти. А я пропоную їм вийти з зони свого комфорту і нарешті докласти зусиль перестати бути Азаровим, який усе життя прожив в Україні і увійшов в історію своїм крівосісями. Мене не цікавлять розумові проблеми людей, не здатних опанувати українську мову в Україні. Найбільшим проявом патріотизму російськомовних людей буде дещиця поваги до української мови, яку 300 років забороняли, знищували і викорінювали.

На всій планеті Земля в нас немає іншої території, де ми могли вільно вживати свою рідну мову. Для цього, власне, й постала держава. І саме вона є остаточним регулятивом мовних проблем. І ніхто нікого не має переконувати. Хочеш успішно працювати в Україні – ти не можеш цього зробити без знання мови. Крапка. Російськомовні люди в Латвії, які в силу своїх розумових обмежень не здатні оволодіти латвійською, живуть собі – але на рівні продавців магнітиків для туристів. Не знаєш мови – приготуйся бути в другому ешелоні. Для чого переконувати? Сам роби вибір.

Русифікація пройшла успішно лише тому, що російська мова була гегемонною мовою держави й успіху. Більше нічого й не треба. Я чудово усвідомлюю масштаби зросійщення, і саме це має бути причиною жорсткої мовної політики держави. Укр.мова 25 років програвала всі позиції, тож настав час для балансування. Я би розвів приватний і публічний простори. Перший – зона хочу, другий – зона мушу. Нічого страшного тут немає. Декому буде важко, але все-таки треба згадати, в якій державі з якою національною мовою ти живеш. Громадянин, який не володіє державною мовою, хай відчує максимальний дискомфорт. Повторюю: для більшості адекватного сегменту двомовних російськомовних це взагалі не питання – вони чудово вибудували приватний простір російською і публічний українською.

Адептам російської мови дуже важко це визнати, але вони повинні наважитися на це. Російська мова є базою русского міра. Русскій мір для Кіріла і Путіна є там, де є носій російської мови. Тому що російська мова автоматично підвязується під ринок російськомовного контенту, який є гігантський і який впроваджує архетип російського мислення, а воно особисто для мене є ворожим. Інколи треба задавати собі ці питання: а чи не через російську мову наш простір примикає до російської орбіти? Так-от зявляються на стінах наших дитсадочків чужий Ємеля чи Іван-дурак, а на різдвяних пасажах зявляються проститутки в кокошниках, а в молодіжному жаргоні російські словечка з «Бригади» тощо. Усе – через мову. Ну не повітряно-крапельним шляхом же!