Забирайтесь у свою діру до Путіна!

Тепер ми навіть можемо спати. Вже кілька ночей у нашому спокійному місті не було повітряної тривоги. Вранці, щойно продерши очі, ми дивимося на останні заголовки новин і повідомлень у телеграмі. Якщо там немає якихось нових міст чи жахливих цифр, ми думаємо, що ніч минула добре, «не сталося нічого». Мешканці міст, на які вночі упали ракети і бомби, навряд чи з цим погодяться, але в порівнянні з першими днями війни тепер бувають навіть «хороші» дні. Ми запускаємо собі життєствердне відео Віталія Кіма з Миколаєва про накришені за ніч російські танки й гелікоптери, вмиваємося, читаючи одним оком про падіння курсу рубля, і готуємось увійти в нашу теперішню щоденну рутину і прожити ще один день у час війни.

А про Іру новин нема.

Іра – давня подруга моєї дружини, киянка. Вона світла, добра, захоплюється східними духовними практиками. Торік ми з Ірою разом ходили в гори, й збиралися повторити, щойно достатньо потепліє. Нещодавно якраз бачились і будували плани, мріяли.

Коли почалося вторгнення, Іра з мамою та родичами, як і десятки тисяч українських родин, вирішили, що спокійніше буде пересидіти війну в селі. Адже росіянам не потрібні села.

Але саме непомітне село в парі десятків кілометрів від Києва, де сховалася Іра з родиною, виявилось потрібним російській армії. Саме через нього проліг маршрут колони, яка намагається оточити Київ. Поближнє містечко згодом відбили наші, а село залишилось під контролем росіян. Без електрики, без зв’язку, без їжі, без транспорту, без можливості не тільки виїхати чи вийти, а навіть вийти надвір – за це вбивають.

У перші дні від неї приходили повідомлення: «я жива». Вже кілька днів повідомлень немає. Ми – як і десятки тисяч людей, які мають рідних і близьких у Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Ворзелі та інших містечках-заручниках – шукаємо інформацію в усіх можливих каналах. Через треті й четверті руки, через місцеві групи, в знайомих знайомих сусідів видряпуємо будь-які факти. Кажуть, що вчора вона ще була жива. Подробиць немає.

Кожна історія про пограбованих, убитих, захоплених у заручники, використаних як живий щит мешканців містечок і сіл на захід від Києва додає болю й розпачу. Кожна історія про людей, які змогли вибратись, додає надії.

І кожен такий день додає ненависті. До сотень тисяч виродків, які прийшли на нашу землю вбивати нас, щоб «повернути в лоно слов’янських народів». До десятків мільйонів виродків, яким «не соромно» і які справді вважають, що Росія має право вбивати українців. Незалежно від того, чи промили їм мізки, чи це особливості їхнього менталітету, чи вірять вони у брехні про нацистів, «напад на Донбас», ядерну зброю і тому подібне, чи просто ставлять геополітичні інтереси своєї імперії вище за наше життя.

Зізнаюся, донедавна я не розумів справжньої міжнаціональної ворожнечі – як між вірменами і азербайджанцями, коли кожен готовий вбивати, проклинати, дерти на шматки кожного. Але з кожним таким днем я краще її розумію.

Будьте ви сто сорок п’ять мільйонів разів прокляті. Ми просто хочемо жити, повернутись додому, хочемо, щоб наші діти ходили до школи, щоб наші будинки не горіли, хочемо побачити своїх рідних знову живими і здоровими. Будьте прокляті, забирайтесь у свою діру до свого путіна і віддайте нам Іру.