Зараз українські медіа – найвільніші за всю їхню історію

Алармізм – це нормально і подекуди навіть корисно, бо перебільшення проблеми і привернення до неї уваги може придушити неприємну тенденцію на старті.

Але поруч повинні бути люди з холодними головами, які повертають дискурс до реальності. Хоча б для того, щоб збалансувати персонажів, які волають «доноси, тридцять сьомий рік!», коли хтось у фейсбуку покритикував їхні дії, або «цензура!», коли хтось в адміністрації не відповів на їхній мейл.

Я люблю бути такою відмороженою людиною, хоча мене за це й недолюблюють деякі. Загалом плювати. Тому для протоколу.

Зараз українські медіа – найвільніші за всю їхню історію. Принаймні, ті, які обирають бути вільними [і голодними], а не смоктати дотаційну цицьку.

Тиск із боку політиків, влади, власників – найслабший за всю історію незалежної України, крім хіба що перших років, які я не застав. Багато де його просто нема.

Без брудних грошей, які регулярно вливаються в медіа задля передвиборної боротьби і політичної гризні, природа настільки очистилась, що [придумайте самі].

Свобода дій, зокрема й свобода критикувати владу, розслідувати корупцію у владі і в армії, майже не обмежена. Якщо врахувати, що зараз війна, коли навіть закон дозволяє обмежувати свободу слова (і, в принципі, робити це без пояснень), то це безпрецедентна ситуація. Таким навряд чи може похвалитись будь-яка демократична держава, яка вела тривалу війну.

Випадки тиску на медіа і журналістів з застосуванням механізмів мобілізації – поодинокі. І, будьмо щирі, цей метод не діяв би, якби з виконанням конституційного обов’язку було все гаразд, тому нарікання на цей інструмент (я сам нарікав) лежать суто у площині естетики.

«Влада ставиться до незалежних медіа як до опозиції» – це прямо вау-відкриття. Так, уже тридцять років. Це частинка великої формули явища, яке вже давно має свою назву: кучмізм.

Я так наполегливо нагадую про слово «кучмізм», яке всі забули, тому що не варто винаходити велосипед, коли його спроєктували, описали і діагностували двадцять+ років тому. Влада (Кучми, Януковича, Ющенка, Тимошенко, Порошенка, Азарова, Зеленського) ставилась і ставиться до медіа як або до обслуги, або до ворогів.

Інша сторона цієї медалі: незалежні медіа самі починають діяти як опозиція, працюючи на демонтаж влади у [наївному] сподіванні, що в наступній інкарнації ця влада дасть їм більше свободи. Іноді [часто] лигаючись при цьому з політичною опозицією. Тридцять років ця надія була марною, але, можливо, в наступні тридцять років більше пощастить.

Якщо ми подивимось на конкретні вираження цього ставлення «як до ворогів» двадцять років тому і зараз, попитаємо старших людей, як воно було за Медведчука, Табачника, Литвина (не Дмитра), Балоги, Льовочкіна, Віри простигосподи Іванівни Ульянченко, і порівняємо з тим, що є зараз, то алармістам має стати трошки соромно. Але, звісно ж, більшого вимагати – теж нормально.

Але головна річ про українські медіа: всім їм, окрім каналу «Рада», армійських і урядових бюлетенів, зараз ніхто і ніщо не забороняє бути суб’єктними і визначати свою долю власноруч.

Так, при цьому долаючи перешкоди економічного, адміністративного та іншого характеру. Але країна долає значно серйозніші перешкоди, ніж «на пресуху не покликали».

І, як на мене, пошук способів вийти з кучмістської парадигми співзалежності має бути другим найважливішим завданням у списку після «вижити».