Що ви знаєте про Крим?

Заведено вважати, що немає нічого гіршого, коли політики далекі від народу. Але вірно й зворотне: коли політики від обивателя нічим не відрізняються ‒ це сумно.

Досить безвідповідально вважати громадську думку ‒ носієм фінальної істини. Обиватель може вірити у що завгодно ‒ і його схвалення та несхвалення зовсім не є моральним критерієм. У різний час «публічна норма» могла містити у собі рабовласництво, антисемітизм, сімейне насильство, релігійну нетерпимість і далі за списком.

І «громадська думка» нашого часу зовсім не стала винятком. Соціальні забобони й інерційні шаблони нікуди не поділися. Політик, який вміє чути свого виборця ‒ приречений на електоральний успіх. Але для того щоб змінювати країну на краще, вміння лише чути явно недостатньо.

Якщо влада орієнтується у своїй роботі лише на соціологію очікувань ‒ вона навряд чи зможе домогтися успіху. Просто тому, що інтереси країни вимагають від політика не тільки вміння озиратися на запит. Вони точно так само вимагають від нього вміння формувати порядок денний. І кримське питання ‒ тому яскрава ілюстрація.

В українських медіа кримській темі присвячені лише 2% часу. Хтось скаже, що це закономірно. Що півострів нечасто здатний бути постачальником тем для українського материка. Що медіа змушені озиратися на рейтинг, а Крим не входить у топ пошукових запитів. Скаже ‒ і буде правий. Почасти правий.

Тому що принцип «чого зволите» працює далеко не завжди. Суспільне значення теми може перевищувати суспільний запит на неї. Якби ринок був універсальним рішенням ‒ не було б потреби в соціальній рекламі. Тій самій, яка за кошти донорів пропагує здоровий спосіб життя. Вмовляє пристібатися за кермом. Нагадує про важливість гігієни.

У будь-якої країни є своя інформаційна політика. Одне із завдань якої ‒ актуалізувати теми у свідомості власних громадян. І різниця між Україною та Росією ще й у тому, що Москва цим займається, а Київ ‒ майже що ні.

Весь пул російських медіа під чуйним керівництвом держави невпинно нагадує обивателю про значення півострова. Знімають фільми. Готують програми. Випускають сюжети. Офіційний Кремль давно навчився підкоряти свій економічний ресурс політичним інтересам, а тому може дозволити собі не озиратися на миттєвий результат, тим самим домагаючись довготривалого.

Цей підхід має прямий ефект. Експерти російського авіаринку розповідають про те, що частота згадок півострова в російському медіаефірі безпосередньо позначається на інтересі обивателя. У результаті ‒ навіть в епоху кризи невибагливі кримські курорти продовжують залишатися в топі російських пошукових запитів.

І йдеться зараз зовсім не про те, що Україні потрібно копіювати Москву, будувати систему пропаганди та ставити медіа під державний контроль. Зрештою, світ придумав чимало форматів для вирішення подібних завдань. Держава може замовляти контент, домовлятися про його розміщення, передбачати пільги для тих, хто готовий іти назустріч. Але все це неможливо доти, поки політики у спілкуванні з виборцями готові виконувати роль офіціанта.

Поки офіційний Київ буде відштовхуватися у своїх кроках від «низового порядку денного» ‒ багато тем приречені випасти зі сфери публічної уваги. Поки Україна не визначиться зі своєю інформаційною політикою ‒ її визначатимуть ті гравці, які визначитися вже встигли. І ситуація, в якій Крим постійно присутній у російських медіа й майже відсутній в українських ‒ грає явно не на користь Києва.

І це лише історія про різні підходи до політики. Хтось відштовхується від побажань обивателя. Хтось формує свій власний порядок денний. Перший підхід допомагає вирішувати короткочасні завдання та нарощувати рейтинг. Другий ‒ претендує на відповідальність і нагадує інвестицію в майбутнє країни.

Ніхто не збирається применшувати значення ринку. Попит дійсно визначає пропозицію ‒ і ця формула здатна працювати в найрізноманітніших умовах. У різних ‒ але не в усіх. Сучасні війни йдуть не тільки за реальність, але й за те, що ми про неї думаємо. І якщо ви не заповнюєте інформаційний вакуум ‒ будьте готові до того, що його заповнить хтось іще.

Попит визначає пропозицію. А іноді ‒ навпаки.