Собчак і новий референдум в Криму: в Росії ніхто не хоче говорити незручну правду

Вона не сама – це рішення пропонували багато персонажів російського ліберального табору. Що й не дивно: Крим став вушком голки для опозиції. Скажеш, що півострів російський – здобудеш славу окупанта. Скажеш, що він український – позбавиш себе шансу зібрати голоси в самій Росії.

Ніхто не хоче бути академіком Сахаровим. Ніхто не хоче говорити незручну правду, тому шукають зручну напівправду. Тим більше, що ідея повторного референдуму – це те, що міг би взяти на озброєння сам Кремль.

Тому що з першого дня анексії півострів став територією концентрованої пропаганди. Кількість нісенітниць, які поширюють тут про українську реальність, вища, ніж в умовних Пензі або Саратові. До того ж, кожен кримчанин встиг переконатися на прикладах політв'язнів – чим загрожує публічна підтримка українського статусу півострова. Хто може бути впевнений у тому, що голос на користь Києва на «новому референдумі» не перетвориться через кілька років для нього в кримінальну справу?

А ще всі ці слова про «новий референдум» – це історія про родоплемінне. Мовляв, раз у Криму є ті, хто вважає себе «нашими», то це привід для злочину. Московські політики можуть думати, що така політика – це спосіб захистити росіян за межами Росії. Насправді, все навпаки.

Тому що все це – недвозначний сигнал сусідам. Поки у вас є громадяни, яких ми готові охрестити «русскімі», – ваша територіальна цілісність під питанням. І всі сусіди Росії асимілюватимуть тих, кого Москва теоретично може оголосити «співвітчизниками».

«Русскій мір»? Збереження російськомовних шкіл? Компромісні підручники історії? Усе це відтепер бомба під суверенітет сусідніх країн. Тому що дозволяє Москві використовувати російськомовних як «ірреденту». Як привід для вторгнення з подальшою легалізацією вкраденого.

Виходить, що від російського вторгнення може захистити тільки внутрішня монолітність країни. Та, яка народжується з мовної одноманітності. З єдиного і суверенного погляду на історію країни. Та сама монолітність, коли громадяни Казахстану вважають себе казахами, громадяни України – українцями, а білоруси – білорусами. А росіян, відповідно, вважають іноземцями. І жодних симпатій до триколору не відчувають.

Тому що в іншому випадку будь-яка країна може одного разу прокинутися і помітити російські прапори в якомусь зі своїх регіонів. І Кремль із «лібералами» знову в два голоси почнуть твердити про те, що раз їхні потяги не пускають під укіс – то нове статус-кво потрібно закріпити.

А раз так, то не варто дивуватися. Тому, що ареал російської мови скорочуватиметься. Того, що жителі сусідніх країн читатимуть Пушкіна в перекладі на уроках іноземної літератури. Кожна країна до того ж наїжачиться своєю версією Другої світової. У якій не залишиться місця для «духовних скреп».

Ви хотіли боротися за «русскій мір»? Вітаю. Ви програли.