Парадокси польської геополітики

З книги Геополітичні контексти війни в Україні

Одним з головних союзників України у її протистоянні агресії Росії є Польща. І це не порожні слова. Незалежність України напряму пов’язана з незалежністю Польщі. Відповідальні політики в обох країнах це добре розуміють.

Тому ми безумовно розраховуємо на підтримку Польщі. І це правильно. Проте крім цього потрібне ще й розуміння того, чому Польща сьогодні однозначно стоїть на боці України. Про маргінес у цьому аналізі згадувати не будемо.

Ми повинні розуміти чому держава, про яку в українських школах досі за інерцією вчать, що вона не завжди добре, а точніше – завжди недобре, відносилася до України. Про ці історичні конструкції теж говорити не будемо – значною мірою це дійсно інерційні історичні конструкції XIX сторіччя.

Отож, попри всі привиди українсько-польської історії сьогодні Республіка Польща є одним з наших головних союзників.

Коли ми говоримо, що вся Республіка Польща одностайно підтримує Україну, то, звісно, сильно узагальнюємо. В Польщі дуже складне, часто розділене, розбудоване, демократичне суспільство, де нуртує багато часто різнобіжних точок зору. У Польщі розвивається багато традиційних політичних трендів. З часом ці політичні тренди трансформувалися у політичні рухи, конституювалися у політичні партії.

Щоб зрозуміти цілі, які усвідомлено чи ні ставлять перед собою політичні сили сучасної Республіки Польща, потрібно, як не дивно, повернутися до того складного політичного утворення, яке зазвичай називають старою Польщею, а політологи Річчю Посполитою двох народів (Rzeczpospolita Obojga Narodów) – Річчю Посполитою, Республікою обох народів, Річчю Посполитою Польської Корони та Великого Князівства Литовського - обидвох народів. Банальність - це східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569–1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви. Нагадування про цю банальність важливе з огляду на те, щоб зрозуміти геополітичні інтенції сьогоднішньої Республіки Польща. І не з огляду на якісь ре сентименти, а саме на спосіб бачення світу довкола Польщі.

І тут ми повинні, всупереч шкільним підручникам, зрозуміти, що І Річ Посполита не була національним формуванням, у тому сенсі, який у нього вклали і польські, і українські історики XIX сторіччя. Вони поставили перед собою завдання саме ментального демонтажу цієї політичної конструкції як конструкції понаднаціональної, і творення національних міті, називаючи їх національними історіями. Нації у сучасному сенсі слова як політичні нації – українська, польська, білоруська і навіть ізраелітська (пов’язана з державою Ізраїль) почали творитися лише після розвалу Речі Посполитої – у ХІХ-ХХ сторіччях. І цей процес, як от в Україні, Білорусі і навіть Ізраїлі бурхливо продовжується й досі.

Однак остаточний поділ І Речі Посполитої 1795 року – шляхетської (і тільки шляхетської) Республіки, Республіки для нобілів – не нівелював ідеї Речі Посполитої. У чому ж полягала ідея Речі Посполитої, окрім як у збереженні прав і вольностей шляхетського стану?

По-перше це було певне впорядкування величезної дуже різноманітної території на відносно федеративних засадах, які межували з своєрідним тогочасним плюралізмом.

По-друге це була певна спрямованість на Схід – свого роду орієнталізм. Причому цей Схід тлумачився доволі широко – і на сучасні Україну, Литву, Білорусь, Угорщину, Румунію, Молдову.

Литва і Білорусь ввійшли в цей проект після 1385 року, коли Корона Польська та Велике Князівство Литовське уклали Кревську унію - Владислав II Ягайло (1362 - 1434).

Угорщина наближалася до цього проекту за короля Людвіка (Лайоша) І Великого (1326-1382). По-суті за його правління Корона Польська була єдиною з Угорським королівством.

Трансільванія чи Волощина постійно була у полі зору Речі Посполитої, зокрема за Стефана Баторія (Báthory István, 1533 - 1586).

Цих зв’язків безліч. Тому не лише до українських чи татарського на той час Дикого поля зводився орієнталізм Речі Посполитої.

Звісно, з часом цей політичний орієнталізм трансформувався у романтичний міт, а потім і у політичну спекуляцію. Тим не менше – для нас важливо зафіксувати інтенцію – зверненість цієї політичної конструкції на Схід.

Однак поділ І Речі Посполитої породив і інші тенденції. Власне після остаточного розбору під впливом німецького романтизмувилонилася ідея формування людських спільнот на цілком іншій, ніж до того основі – не на ґрунті лояльності до монарха чи династії, не на основі приналежності до тієї чи іншої віри, а на основі етнічної приналежності. На перший план у ХІХ сторіччі вийшло національне. Причому всюди – по всій Європі і не тільки. Національне почало тлумачитися не як приналежність до політичної нації/спільноти (шляхетського стану Речі Посполитої, скажімо), а до спільноти етнічної, яка мала свої, зовсім інакші визначники (не шляхетство чи віру) – а мову (які шаленими темпами кодифікувалися та уніфікувалися як мови національні), кровну спорідненість, ну і бажано спорідненість релігійну (хоча не завжди, як у Німеччині).

В умовах роздільності між трьох імперій (між Романових, Гогенцолернів, Габсбурґів) продовжувачі державної традиції І Речі Посполитої поділилися на два середовища.

Одні пробували продовжувати плюралістичну, орієнтальну традицію - власне республіканську у старому сенсі слова традицію І Речі Посполитої. Вони мріяли і навіть пробували робити кроки до відновлення Речі Посполитої у нових шатах і тих самих географічних і ментальних кордонах – а тому апелювали і до білорусів, і до литвинів, і до українців як до майбутніх співтворців цієї Республіки.

У цьому сенсі промовистою є історія Польських повстань.

Листопадове повстання (1830-1831) - Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютистських імперій на континенті - Росії, Австрії та Пруссії й мало на меті відновленняРечі Посполитої Обох Народів. І охопило навіть Білорусь і Правобережну Україну – однак воювала шляхта. В українських землях польські повстанці зустріли значної протидії з боку селянства.

Січневе повстання (1863) теж поширилося на всю колишню територію Речі Посполитої. Центральний національний комітет повстанців звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак українські селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань «польської», на їхню думку, шляхти на «наші» землі. Потім селянам пояснили, що «наші» означає - українські. ЦНК навіть було визнано права Русі-України у майбутній федерації.

Не спрацювало. Народжувалися нові політичні спільноти - українська і польська нації. Хоча ідея оновленої Речі Посполитої все ж залишалася на ринку політичних ідей.

Навіть наш Тарас Шевченко не аж так однозначно бачив спадок І Речі Посполитої, як це подається в школах. Так, молодий Шевченко починав з різко антипольської поеми «Гайдамаки». Однак зрілий Шевченко вже інакше бачить результати розвалу Речі Посполитої:

«А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!»

А наприкінці життя він навіть починає говорити про необхідність українсько-польського порозуміння у своєму програмному вірші «Полякам».

«Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай»

Хоча, звісно, його бачать саме як провісника українського національного відродження – тобто провісника нових віянь, які вже були зорієнтовані все-таки на етнічне, як його тоді розуміли. А дехто й вважав провісником українського націоналізму.

Водночас вже тоді власне польський народ жорстко продемонстрував, що часи шляхетської Республіки пройшли – промовистим свідченням цього стали такі ексцеси, як повстання польських селян проти шляхти у Західній Галичині 1846 р. (Rzeźgalicyjska), яке мало чим відрізнялося від Коліївщини. Польські селяни вирізали головного носія ідеї відновлення Речі Посполитої – власне польську шляхту.

У польській політичній культурі також почав домінувати етноцентризм. З часом деякі його нурти еволюціонували до націоналізму.

Таким чином на початок ХХ ст.. у польській політичній думці функціонували дві головні політичні ідеї, які по-суті були планами відродження майбутньої Польщі. Щоправда Польщу вона бачили по-різному і у різних кордонах – як географічних, так і етнічних.

Першим політичним трендом традиційно залишилися - конфедералісти. Лідером конфедералістів став Юзеф Пілсудський (JózefKlemens Piłsudski; 1867-1935).Він став лідером Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna). Хоча, як на мене, адекватнішим визначенням для системи бачення майбутнього Польщі у випадку Пілсудського, було б визначення – конфедераліст.Конфедераліст у дещо модернізованому сенсі І Речі Посполитої – з поправкою на новонароджені (а не відроджені, як подається) нації – польську, українську, литовську, єврейську. Вони мусіли шукати нових форм конфедералізму – бо без нього простір від Слобожанщини до Великопольщі і від Литви до Поділля навіть теоретично годі було якось упорядкувати. Однак тогочасні польські політичні мислителі, закладаючи основи польської новітньої геополітики, мусіли якось продумати цю проблему.Пілсудський і його послідовники бачили впорядкування простору старої Речі Посполитої у формах конфедерації Польщі, України, Білорусі та Литви у формі Міжмор’я (Międzymorze, Intermarum).

Перший план Пілсудського виглядав так:

Відвойовуючи новітню Польщу – ІІ Річ Посполиту (1918-1939), вони цілком слушно вони вважали стосунки з тим простором на Схід від Польщі важливими, і навіть критично важливими, для майбутнього ІІ Речі Посполитої.

Звідси – спроби Пілсудського, попри українсько-польську війну з ЗУНР, попри загравання з більшовиками, підтримати УНР.

Звідси ж і закиди Пілсудському, що він занадто багато переймається Сходом, і не посилає війська до Великопольщі і наШльонськ – тобто на захід Польщі.

Проект конфедеративної держави ґрунтувався на ідеї відродження Речі Посполитої, однак план маршала Пілсудського зіткнувся з опором як за кордоном, так і всередині країни. Українські, білоруські та литовські націоналісти побоювалися, що в об’єднаній державі неполяки (а особливо некатолики) опиняться на положенні громадян другого сорту. У самій Польщі також було багато прихильників створення чисто польської національної держави.

Політичною реалізацією ще більших планів пілсудчиків став запропонований ними план створення конфедерації держав, званих «Міжмор’ям» (Międzymorze) — проект конфедерації держав, до якої мали ввійти незалежні Польща, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, Югославія, Чехословаччина, а також, можливо, Фінляндія, висунутий ЮзефомПілсудським після І Світової війни. Ця конфедерація повинна була сягати від Чорного і Адріатичного до Балтійського моря, звідси й назва. Ця конфедерація мала б продовжити багатонаціональну та багатокультурну традицію колишньої І Речі Посполитої.Пілсудський вважав, що створення цієї конфедерації держав у центрі якої буде федерація Речі Посполитої, яка складатиметься з Польщі, України, Білорусі та Литви, дозволить уникнути домінування реваншистських Німеччини та Росії-СССР.

Другий план Пілсудського виглядав так:

Були й інші, більш скромні варіанти Міжмор’я:

Як от план Міністра закордонних справ Польщі Юзефа Бека (Józef Beck,1894-1944), виходячи з реалій, скоротив Міжмор’я до союзу Польщі, Румунії та Угорщини:

Проект конфедеративного об’єднання держав навіть напередодні ІІ Світової війни теж наштовхувався на національні упередження, політичну недалекоглядність, інтриги Німеччини та Росії-СССР. Тому в кінцевому результаті і ці плани не були реалізовані.

Однак під час ІІ Світової війни Уряд ІІ Речі Посполитої на чолі з генералом Владиславом Сікорським (Władysław EugeniuszSikorski, 1881-1943) розвинув цю ідею і відстоював план створення нового Міжмор’я між Балтійським, Чорним, Адріатичним та Егейським морями. І перші кроки навіть було зроблено – у 1942 р. відбулися консультації еміграційних урядів про створення грецько-югославської та польсько-чехословацької конфедерацій. Звісно, це були лише інтенції, і форми політичного мислення. Однак вони характеризують один з головних трендів польського геополітичного мислення.

Наступною, вже зовсім мало пов’язаною з політичною реальністю стала концепція Центральної Європи. Тоді Польща і її сусіди були окуповані СРСР.

Якоюсь мірою 1991 р. ідея Міжмор’я відродилася у формі «Вишеградської четвірки» – у формі порозуміння між Польщею, Угорщиною, Чехією та Словаччиною.

Другим політичним трендом став модерний польський націоналізм. Лідером націоналістів став Роман Дмовський (RomanDmowski, 1864-1939), який заснував націоналістичне політичне угруповання «Табір великої Польщі» (Obóz Wielkiej Polski).

Гаслом польських націоналістів ендеків (Націонал-демократів, Narodowej Demokracji) стало на жаль «Польща для поляків». Вони не бачили місця у майбутній Польщі для національних меншин. Зрештою, це породило польську ксенофобію, антисемітизм і зворотну реакцію у формі боротьби націоналістів українських чи литовських. Ендеки відкидали відносно толерантну (принаймні в інтенції) спадщину І Речі Посполитої – тобто пілсудчиків. Ба, більше Дмовський жорстко обстоював ідею полонізації українців та білорусів. Жодна державність цих народів не передбачалася: «на території, на якій закінчується Західна Європа, яка лежить між Німеччиною та Росією, місця для малої, слабої держави немає» («na tej ziemi, na której kończy się Europa Zachodnia […] położonejmiędzy […] Niemcami a Rosją, miejsca na małe, słabe państewko nie ma»).

Як і всякі націоналісти ендеки мобілізували своїх прихильників створюючи образ ворога. На різних етапах це були надпотужні німці і всюдисущі євреї. Потім картина доповнилася брутальними українцями.

Ще одною характерною рисою стала конспірологія, яка мала своє продовження у переслідуваннях всюдисущих супротивників. Це створювало ситуацію страху не лише для інородців, але й для дисидентів і політичних противників – навіть з владного табору пілсудчиків.

Одним словом ендеки заявили свою претензію на монополію на патріотизм, польськість і т.д.

У геополітичному сенсі Дмовський і ендеція апелювали до «етнічних територій» доволі вільно трактуючи це поняття.

Дивно, але він навіть вважав ослаблену Росію-СССР меншим злом і навіть ситуативним противником у протистоянні з набагато не безпечнішою Німеччиною.

Виходячи з цього немає жодного сумніву в тому, що польські націоналісти бачили Польщу виключно як національне утворення на «своїх етнічних землях». У 1930-ті роки такі міти конструювали всі націоналісти – румунські (România Mare), угорські (Nagy-Magyarorszag), українські:

Ендеки ігнорували той факт, що ІІ Річ Посполита – міжвоєнна Польща – була поліетнічним утворенням. Тому спроби перевести міжвоєнну Польщу, у відповідності з тогочасними політичними модами, на націоналістичні рейки завершилася такою ж націоналістичною реакцією – народився і активізувався український націоналізм, зміцнився сіонізм, німецький націоналізм.

Дивно, але багато хто вважає Дмовського «приземленим», «прагматичним» польським геополітиком. Тоді як Пілсудськоговважають «романтиком».

Важливе те, що вони заложили основи двох польських національних і геополітичних ідей, які конкурували за їхнього життя, і, як показує сьогодення, конкурують досі. І це свідчить про певні рації, які є у двох цих способах політичного візіонерства.

Комуністична пауза (ПНР, 1945-1989 рр.) неначе вбила обидва ці тренди – і відкритих назовні пілсудчиків, і ізоляціоністівендеків. Однак ці дві політичні ідеї збереглися і розвинулися на еміграції та у польському антикомуністичному русі всередині Польщі.

При цьому вони дивним чином трансформувалися. Трансформувалися, бо мусіли адаптовуватися до післявоєнних реалій і вимог часу.

Найжорсткішою реалією і гримасою часу стало те, що нацисти, більшовики та польські сталіністи реалізували плани польськоїендеції – екстермінація і наступне вигнання євреїв, вилучення українських, білоруських і литовських земель, депортація німців, розсіяння решток українців зробили (чи майже зробили) Польщу моноетнічною.

Навряд чи це була реалізація планів Дмовського. Однак Польщу зробили такою – насильно, звісно. Та ще й «пересунули» на Захід – теж насильно.

Та у польській політичній думці не померло думання про Схід. А на Сході, хоча і в рамках Росії-СССР, появилися такі територіальні утворення, як УССР, БССР, ЛССР. Звісно, це не були повноцінні держави чи автономії, а тим більше це не були незалежні Україна, Білорусь, Литва. Тим не менше, з цими реаліями слід було рахуватися. Польські політичні мислителі з кола паризького еміграційного журналу «Культура» охоплювали цей простір поняттям УЛБ (ULB).

На еміграції виросла блискуча плеяда політичних мислителів на чолі з Єжи Ґєдройцем (Jerzy Władysław Giedroyc, 1906-2000) і Юліушем Мєрошевським (Juliusz Mieroszewski, 1906-1976). Якщо говорити про Східну Європу, то вони, звісно, були під значним впливом Пілсудського. А також під впливом польського інтелектуально-політичного руху «прометеїстів» духовним лідером яких був ще кн. Адам Єжи Чарторийський (Adam Jerzy Czartoryski, 1770-1861) – головна ідея «прометеїстів» полягала у допомозі поневоленим народам Росії здобути свободу і незалежність. Особливе місце серед цих народів, звісно, займали Україна, Білорусь і Литва. Передумовою цієї співпраці стало не таке просте для багатьох поляків визнання непорушності сьогоднішніх кордонів України, Білорусі та Литви. Визнання втрати Львова та Вільнюса, вважали Ґєдройц та Мєрошевський є фундаментом майбутньої геополітичної архітектури у цілому регіоні.

Саме це визнання кордонів дозволило українським еміграційним діячам, співпрацювали з «Культурою» у пошуку майбутнього облаштування цього геополітичного простору. А це не менш блискуче гроно: Богдан Осадчук (1920-2011), Юрій Шевельов (1908-2002), Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) та ін.

Однак це «думання про Схід», неопілсудчицтво, якщо так можна сказати, цього разу дивним чином поєдналося з концентрацією на польськості. Метою «Культури» було створення сильного польського осередку, який допомагав би у творенні вільного польського дому (silnego nurtu polszczyzny, który pomagałby w budowie swobodnego polskiego domu), нової польської людини. Було б надмірним сказати, що вони водночас були і неоендеками. Однак реалією їхнього часу вже була майже етнічно монолітна, хоча й під комуністами, Польща.

Може комусь це видасться парадоксом, але у якомусь сенсі на еміграції, на іншому рівні розвитку політичної думки та політичної реальності відбулося щось на кшталт поєднання до того часу непоєднуваного – концентрації на польськості та відкритості на Схід.

Чи всі сприйняли цей новий сплав модерної, сконцентрованої на собі, і водночас зичливої і відкритої на Схід Польщі? Звичайно ні. Однак досі вони не були творцями головних політичних ідей Польщі, радше ар’єргардом.

Одним словом – провідне на еміграції, а також у Польщі, коло Ґєдройця-Мєрошевського прийняло мононаціональну конструкцію сучасної Польщі, визнавши при цьому Україну, Литву і Білорусь у тих кордонах, що склалися після ІІ Світової війни, і тим самим відкрили сучасну Польщу на Схід – до тих відносин, які сьогодні реалізують політики сучасної Республіки Польщі.

Тому практично всі серйозні польські політики виходять з того, що:

• Польща є національною державою;

• Польща відкрита і зацікавлена у поглибленій співпраці з УЛБ.

• Польща розуміє, що доля Республіки Польща вирішується не лише у ЄС чи НАТО, а й на Сході.

Ба, більше, ми бачимо, що з огляду на агресію Російської Федерації за участю Польщі (однак те лише з її ініціативи) формується союз країн, які страждають від загрози з Росії Путіна. А це: Україна, Молдова, Румунія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Дещо менше інші сусіди Російської Федерації. Що це, як не відродження того самого Міжмор’я?

Звісно, ця збіжність інтересів інколи формалізується – як от у випадку з ГУАМ, а інколи і ні, як от сьогодні.

1997 року у Страсбурзі на зустрічі президентів чотирьох держав постсовєтського простору (Грузії, України, Азербайджану і Молдови) утворено політико-консультативний форум — ГУАМ є регіональним об’єднанням п’яти держав — Грузії, України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова.

А інколи ми спостерігаємо ситуативну підтримку, коли країни підтримуються одна одну і таким чином творять неформалізовані ситуативні союзи. Як от неформальний союз Польщі і Швеції у створенні політики Східного партнерства ЄС (2008), спрямованої на Україну, Білорусь, Молдову, Грузію, Азербайджан, Вірменію.

І потребу у цій взаємній підтримці у формальних чи не формальних структурах, здається, сучасна польська політична еліта добре усвідомлює. Це просто вимога часу з огляду на спільну загрозу.

Таким чином у Польщі ми бачимо дві тенденції:

успішну розбудову власне національної держави (знову парадокс – у рамках наддержавного утворення – ЄС);

обережну розбудову стосунків у полосі Міжмор’я (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова, Грузія).

При цьому Республіка Польща (ІІІ Річ Посполита) є однозначним союзником США і їх союзників – Новітньої імперії Світових океанів.

Події з російською агресією в Україні показали, що у конфлікті Російської Федерації (континентальної імперії, в сучасних умовах – Світового острова) та США+ (новітньої морської імперії, в сучасних умовах – Світового океану) – весь пояс Міжмор’я є на боці Новітньої імперії Світових океанів (див. Т. Возняк, Англосаксонські геополітичні тренди і війна в Україні).

Тому, якщо подивитися на диспозицію сил у світовому протистоянні Світового острова та Світового океану, яке режим Путіна ввів у гостру фазу, то ми бачимо, що ситуація повторюється. Та сама диспозиція була на початку ХХ ст. – її й описав Гелфорд ДжонМаккіндер (Halford John Mackinder; 1861-1947).

З одного боку бачимо явну чи латентну консолідацію Континенту (Світового острова). Росія зайняла гостро опозиційну диспозицію щодо США+. Китай – у вичікуючій диспозиції. Ряд країн ЄС, які традиційно тяжіли до Континенту (Німеччина, Австрія, Франція) є у двозначній диспозиції. Вони тісно пов’язані/нейтралізовані Світовими океанами. Однак у випадку Німеччини так само тісно пов’язані/напівнейтралізовані Росією. Але щодень то більше пов’язані/напівнейтралізовані Китаєм, де у ФРН маса проектів та планів. Окрім того на всі ці пов’язаності/напівнейтралізації накладається ще й шлейф традиційного континентального політичного мислення та позиціонування.

З іншого боку бачимо як у формальний і не формальний спосіб консолідувалася традиційно антиконтинентальнаанглосаксонська ліга у складі США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Великої Британії.

І, ще раз повторимося, в точності з передбаченням Маккіндера до антиконтинентальної ліги долучився колишній центральноєвропейський «санітарний коридор», який тільки змінює свою назву (Міжмор’я, УЛБ, ГУАМ, Вишеградська четвірка). Однак від зміни назви його «санітарна», «ізолююча» функція не змінюється.

Сьогодні у склад віртуального неформалізованого Міжмор’я ситуативно входятьПольща, Україна, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова. В принципі там є місце і на Білорусь та Грузію. І деякі кроки Білорусі Лукашенка підтверджують, що і вона у непрямий спосіб майже непомітно, проте дрейфує, наскільки може, у тому ж напрямку.

Тому у Польщі знову появилося нове/старе геополітичне завдання посилити свої геополітичні зв’язки з:

• антиконтинентальною англосаксонською лігою - Новітньою імперією Світових океанів;

• взяти участь у консолідації Міжмор’я як союзника Новітньої імперії Світових океанів.

Хоча, звісно, при цьому зберігаються і завдання через поглиблення інтеграції у ЄС, особливо в контексті стосунків з Німеччиною та Францією, зв’язувати/нейтралізовувати європейське латентно проконтинентальне крило Світового острова.

Міжмор’я вкотре має відрізати латентних союзників Світового острова від Росії у її путінській реінкарнації.

І ці заходи не є благими побажаннями – вони мають убезпечити ІІІ Річ Посполиту Польщу від чергової катастрофічної втрати суверенітету у рамках вкотре консолідованого Острова.

При цьому геополітична диспозиція Республіки Польща майже повністю співпадає з геополітичною диспозицією України.

Геополітичні виклики суверенітету України майже повністю співпадають з геополітичними викликами суверенітету Польщі.

Тому і геополітичні завдання України та Польщі майже співпадають. І це попри те, що Україна не є ні членом ЄС, ні членом НАТО. А Польща є і членом ЄС, і членом НАТО.

Агресія Путіна і реальна, а не уявна, геополітична диспозиція ламає бар’єри, виставлені ЄС та НАТО. Сьогодні ці віртуальні бар’єри проходять випробування на міцність і всеосяжність.

Коли Світовий океан з суто географічного поняття трансформувався у Світові океани (www-океан, inter-net-океан, swift -океан і т.д.) з їхніми, такими неочікуваними для нас просторами, то рівень захисту суверенітетів країн-членів НАТО та ЄС виявився недостатнім – ці організації не передбачали поширення протистояння, а отже і протидії, в просторах цих новітніх океанів. Чим і скористався режим Путіна. Протистояння все більше переміщується у ці новітні океани.

Тому Польща, як і Україна, змушені шукати порятунку у союзі з Новітньою імперією світових океанів. І Міжмор’я і для Польщі, і для України є інструментами протистояння.

Однак це загальні міркування. Реальна політика має конкретний вимір. Сьогодні у РП є дві головні політичні сили і, відповідно, дві політичні стратегії.

Ліберальний, про європейський сегмент польської політики репрезентований партією Громадянська платформа (PO – Platformaobywatelska).

Більш патріотичний, правий сегмент представлений партією Право і справедливість (PiS – Prawo i Sprawiedliwość).

Які їхні геополітичні орієнтири?

Громадянська платформа, будучи жорстко проєвропейською є в дуже дивній ситуації. Громадянська платформа незчулася як призвела до певної підміни у своїх стосунках з головним політичним партнером – ЄС. З огляду на об’єми економічної співпраці Німеччина неначе затулила чи підмінила собою ЄС. Стосунки з ФРН стали пріоритетними. І саме це призвело і до тимчасової зовнішньополітичної орієнтації традиційно «неопілсудчистської» політики польського демократичного лівого центру. Німеччина як латентний, невидимий учасник/союзник континентальних проектів, як вже зауважувалося, має особливі стосунки з Росією –донещодавна вона мала такі особливі стосунки навіть з Росією Путіна. Це призвело до того, що після приходу до влади у 2007 році лідери Громадянської платформи, о диво, теж взяли курс на встановлення особливих стосунків з РФ. Навіть підозріла катастрофа президентського літака під Смоленськом не похитнула цієї рішучості – бо ж загинули політичні опоненти Громадянської платформи з Права і Справедливості. Здається, що не надто похитнув цей курс і Майдан Гідності 2013 р. коли російський слід за відмовою Януковича від асоціації України з ЄС був більш ніж очевидним. Так само, як і те, що Росія заповзялася остаточно поглинути Україну. Злам і крах цієї позиції відбувся з огляду на вже відкриту агресію Росії – анексію Криму та окупацію частини Донбасу. Що не призвело до негайної підтримки України. В Громадянській платформі ще довго спостерігалася невизначеність, розгубленість, оглядання на більш ніж невизначену Німеччину та ЄС. Зрештою головного промотора такої латентно пронімецькоїполітики прем’єр-міністра Дональда Туска (Donald Franciszek Tusk, 1957) у 2014 році евакуйовують до Брюсселя на посаду Голови Ради Європи. Так завершився польське перезавантаження стосунків з Росією.

Право і справедливість з свого боку будучи неначе б то гіперпатріотичної традиціоналістської орієнтації, будучи неначе б то представниками правого центру близького до «неоендеції», навпаки, дивним чином проявила атлантичні симпатії і доволі виразно підтримала Україну в її конфлікті з Росією Путіна. Звичайно, це було і результатом катастрофи під Смоленськом (2010), де загинув брат лідера Права і Справедливості Ярослава Качинського (Jarosław Aleksander Kaczyński, 1949) - президент Лех Качинський (LechAleksander Kaczyński, 1949-2010). Так само підтримка України стала і формою опонування «проросійській» чи «ніякій» позиції Громадянської платформи. Ну і, звісно, це позиціонування було результатом традиційної антиросійської позиції польських правих.

Однак факт залишається фактом:

Польські ліберали дивним чином виявилися не аж так прихильними до антиконтинентальної англосаксонської ліги та її союзників з найбільш загроженого «санітарного поясу» Міжмор’я – а, отже, і до України;

Польські праві бачать у антиконтинентальній англосаксонській лізі та зміцненні її союзників у Міжмор’ї основну гарантію польського суверенітету.

Таким чином у сучасній польській геополітиці сформувався парадокс.

Ліберали з Громадянської платформи у зовнішній політиці, виходячи з польської політичної історії, стали радше спадкоємцями польських націонал-демократів Романа Дмовського.

А праві з Права і Справедливості у зовнішній політиці, виходячи з польської політичної історії, стали радше спадкоємцями польських конфедералістів Юзефа Пілсудського.

Звісно, ці оцінки дуже загальні і дещо провокативні. Їх слід коригувати, нюансувати з огляду на позиції конкретних персоналій та обставин. А вони змінюються. На наступних президентських та парламентських виборах очікується повернення впливу Права і Справедливості. Що зовсім не означає, попри наші попередні міркування, посилення атлантизму у зовнішній політиці Польщі та більшої підтримки України.

Разом з тим ми маємо врахувати і те, що президентом США все ще залишатиметься ізоляціоніст Барак Обама. А у Франції до влади можуть прийти явні чи латентні союзники Росії – явні союзники з право радикального Національного Фронту (Front National) на чолі з Марін Ле Пен (Marine Le Pen, 1968), чи латентні від право-центристської голлістської партії Союз за Народний Рух (Unionpour un mouvement populaire) Ніколя Саркозі (Nicolas Paul Stéphane Sárközy de Nagy-Bócsa, 1955). І це може пригальмувати атлантичні тренди у Польщі.

Не варто забувати і гіпернаціоналістичних ексцесів у самій Польщі, пов’язаних з появою хоча і дрібних, проте гучнихгіперендетських груп. Для них характерним є національний аутизм з елементами теоретизую чого реваншизму. Частина з них, як видається інспірована Росією, а частина появилася в результаті певної розгубленості Громадянської платформи. На сьогодні розглядати їх всерйоз не варто.

Назагал динаміка розвитку міжнародної ситуації, динаміка розвитку ситуації у Східній Європі, зокрема в Україні, і динаміка політичних змін у самій Польщі після паузи епохи Януковича, здається розвертається на Схід. Спільна загроза заставляє польських політиків відповідально думати про Схід. І у цьому сенсі для всього регіону ідея Міжмор’я в оновлених не обов’язково формалізованих формах залишається такою ж актуальною, як і сто років тому.