Україна, як і весь світ, потрапила у шторм

США зі своєю периферією - НАТО, СОТ. У США взагалі є те, що називається карт-бланш, світовий вплив. Другим геополітичним центром є Європейський Союз зі своїми інституціями. Третім цивілізаційним центром є Китай, котрий після 2010-го року, з огляду на економічну потугу, почав повертатися у світову політику.

Якщо оцінювати вплив трьох цивілізаційних центрів, то США мають близько 25% світової економіки, ЄС – після Брексіту близько 20% і Китай має 15-16%. Усі інші гравці –у трикутнику поміж ними. Це й Росія, котра у світовій економіці має лише 1,5%, й ісламський світ зі своїми різними вимірами, і Туреччина, яка теж почала рухатися…

От всі вони рухаються у трикутнику США, ЄС та Китай. Інколи виглядає так, що дехто із них виглядає потужніше, ніж ті троє геополітичні гравці разом взяті. Маю на увазі Туреччину або Росію. Але їхня реальна вага у світовому політичному змаганні є досить скромною. Щоправда, інколи Північна Корея може наробити стільки клопоту, що ті троє не розберуться.

Україна теж є в тому трикутнику. Вона майже чверть століття не могла визначитися, до кого ж пристати. І ніяк не могла визначити головних гравців. Для неї Китай інколи виглядав менш потужним, ніж Росія. Бо Росія близько і за нею нічого не видно. Але це аберація нашого політичного бачення. Тому ми мали поправити свій зір. І здається, це вдалося. За останні два роки Україна наче визначилася із своїм геополітичним самовизнанням і примкнула до стратегічного союзу-конкуренції США та ЄС.

Щоправда, це сталося в буремний час. Якби це було 10 років тому, коли ЄС був стабільний, коли в США не можна було собі уявити такого персонажа, як Дональд Трамп, коли не було нинішніх проблем, то все було б просто.

Та сьогодні є певна втома європейського істеблішменту від самого себе. Це певна криза. Європейські політики не запропонували своїм народам подальший розвиток європейського проекту, який би їх задовольнив, і зосередились виключно на формальностях. Тобто, який діаметр яблука можна закладати до кошика середньому європейському покупцю. Тут я трохи іронізую, але це досить істотно. Бо це, власне, і призвело до кількох криз у ЄС. Це і кризи, котрі організовують недруги ЄС, і внутрішні кризи розвитку й росту ЄС. Наприклад, коли Російська Федерація разом із президентом Туреччини Ердоганом шантажує ЄС напливом біженців – це штучна криза. Але дійсно є ще й об’єктивні внутрішні кризи, спричинені недоброчесністю деяких європейських країн. Як от Греції, котра фальшувала свій фінансовий стан. Невизначеність глибини європейської інтеграції і призвела до Брексіту.

У цьому контексті Україна потрапила у штормовий пояс. І не лише Україна, це стосується всього світу. Світ зарухався, і не тільки після подій у нас в Україні, а передусім довкола нас. Кожен геополітичний гравець ловить момент і хоче позиціонуватися якнайвигідніше для самого себе. Україна тут часто є не суб’єктом геополітичної гри, а об’єктом.

Напевно, цю тривогу відчувають на побутовому рівні й українці. Їм видається, що світ став тривожним і непевним. Просто світ змінюється, і він знайде свою стабільну нішу. Але на це підуть роки і так просто це не відбудеться.