Знайомі з минулого життя в окупованому Луганську

Все життя зараз складається із зустрічей та історій поспіхом.

Чи то ми всі стали до сліз ‎сентиментальними від тотальної нестачі позитиву, чи втомилися боятися, але до знайомих із ‎минулого життя кидаєшся так, ніби це твої втрачені у дитинстві родичі. Як у наївному ‎індійському кіно.‎

На зупинці я зустрічаю сусідку. Вона пенсійного віку, але я пам'ятаю, що жінка працювала. ‎Виявилося - вже ні.‎

Зазначаю, що вона цікаво вдягнена, і моя знайома навіть із нотками задоволення у голосі каже: ‎‎»Все із секонд-хенду. Так, на мені зараз все із секонд-хенду крім взуття. Пощастило знайти ‎гарний магазин, зараз він вже не працює».‎

Говоримо про її сина. Із війною він зі своєю родиною виїжджав до Росії. Спочатку матір ‎розповідала нам із гордістю: її дітей як біженців прийняла багатодітна родина, у будинку їм дали ‎безкоштовно кімнату і годували. Потім вони переїхали - не змогли довго жити з чужими людьми. ‎Й опісля майже два роки її діти перебивалися у пошуках роботи, страждали від невиплат, ‎обману роботодавців, положення нелегалів, труднощів знайти роботу із зарплатою, яка могла б ‎покривати їхні потреби із винаймом житла.‎

Втомившись від усього, повернулися додому. Син і зараз в Луганську працює без трудової, а ‎невістка страждає від нерегулярних виплат зарплатні на «державному» підприємстві. Комунальні ‎платежі сплачує матір: «А решту вони вже самі».‎

Я бачила не так давно її сина, і перше, що кинулося мені в очі - це його втома. Напевне, йому ‎років тридцять. До війни він був високим і красивим хлопцем, і за трохи інших умов із його ‎даними він міг би зробити кар'єру моделі. ‎

А зараз із нього ніби пішло життя. Зсутулився, очі ввалилися, стрункість стала різкою худорбою. ‎Його пластичним хірургом було саме життя - втома, розчарування, невиправдані ‎надії, тягар відповідальності за сім'ю, важка фізична праця, злидні.‎

А його матір, одягнена суцільно із чужого плеча, щаслива - син нарешті поруч. І її материнське ‎серце не стало боліти менше за долю єдиного сина, але від того, що сина можна бачити і ‎допомагати йому хоча б ось так - оплатою комунальних послуг - їй легше.‎

«Там дихається легше»‎

Мій знайомий водій маршрутки балакливий. П'є каву і розмірковує про життя. Зараз усі ‎говорять про життя і політику. Кожен ураз став експертом, фору може дати будь-якому ‎професійному політологу.‎

Маршрут мого знайомого найбільш неприбутковий - возить безкоштовно школярів і за півціни - ‎старих у справах. А в середині дня людей за цим маршрутом майже немає. Маршрутка страшна, ‎пережила, напевне, усі свої можливі життя. І водій-юнак одягнений - гірше не можна. На його тлі ‎пенсіонери зі своєю мінімальною пенсією можуть почуватися дуже навіть.‎‎

Мій знайомий п'є каву, віртуозно об'їжджає ями на розбитій дорозі і розмірковує про життя: ‎‎»Коли я потрапляю за міст, у Станицю, я дихаю на повні груди. Не знаю, чому так. І там ‎перевіряють документи, і тут. Але там немає комендантської години, і справи нікому до тебе ‎немає.‎

А ще страшно, що ніхто не знає, що буде далі. Раніше хоч би «військовим» якісь байки казало ‎їхнє «керівництво». Воно не збувалося ніколи, але було спокійніше від цього. А зараз вони самі ‎нічого не знають - немає ніякої команди.‎

Знаю, що місцеве «міліцейське начальство» сім'ї вивозить із міста, знаю, що операційні в ‎лікарнях у підвали переносять. Але скільки можна боятися? Скоріше б уже хоч щось.‎

Думали, Трамп прийде до влади і щось зміниться, а нічого не відбувається. ‎

А кілька ночей спати неможливо було - техніка по місту йшла. Нагнали у місто військової техніки, ‎а ми чекаємо, що буде. І боятися в же немає сил».‎

І так це все по-чудернацьки - розбита ущент жовта маршрутка, водій, одягнений ледь краще ‎безхатченка зі стаканчиком кави в руці, а за вікном на нашому сільському перехресті по обидва ‎боки дороги стоять автоматники - шукають диверсантів після суботнього підриву машини.‎

І моя уява малює можливих «диверсантів», якими вони мали б бути в очах цих автоматників, ‎щоб їх на цьому жвавому автомобільному перехресті їх помітили і зупинили люди зі зброєю. ‎Може, із українським прапором, що майоріє у нього в руках? Чи з пушкою на бампері?‎

Але все разом дуже контрастно - посилені патрулі по місту, люди зі зброєю і втома тих, чиї ‎життя охороняють ще більше - скоріше б уже хоч щось вирішилося.‎

Географія розлук і зустрічей

Увечері в магазині я зустрічаю колегу із минулої довоєнної роботи. Ми біжимо одне одному ‎назустріч через торговий зал і по-дурному усміхаємося. Як зазвичай, говоримо, хто і де працює.‎

І майже одразу ж замовкаємо про те, довоєнне життя і про роботу - мовчимо з хвилину про ‎одне й те ж. І майже одразу у обох сльози на очах, які намагаємося непомітно змахнути.‎

Нам є про що шкодувати. До війни ми працювали на хорошій фірмі - найбільшій у місті, у нас ‎було цікаве життя, стабільна зарплатня, можливості. І найважливіше - дуже гарний колектив, ‎завдяки якому ми любили свою роботу ще більше.‎

Говоримо про те, хто і де зі спільних знайомих. Моя колега працює в одному із ‎місцевих «міністерств». Зарплатня - 10 тисяч рублів. За місцевими мірками це вважається хорошими грошима, але я дивлюся на свою приятельку і відмічаю, що все, у що вона вдягнена - ‎ще довоєнне і неабияк зносилося за цей час. За мірками довоєнними це були гарні дорогі речі, ‎які привертали до себе увагу. Зараз - місцями витерті і не за розміром. І навіть від цього важко.‎

Форми життя ніби ті ж самі - є робота, а радості немає ні в чому.‎

А моя знайома і не приховує: ані нова робота, ані життя в цілому їй зараз не приносять ‎задоволення. Ми поспіхом розходимося, тому що за першими запитаннями «Ну як ти? Де ‎зараз?» іде зрадницьке «А пам'ятаєш?» - і після нього вийти на попередній рівень настрою дуже ‎важко - у кожної з нас втрат значно більше, ніж здобутків.‎

Раніше ми говорили про подорожі. Зараз про те, де наші колишні колеги. ‎

Географія розлук і зустрічей, від яких важко заснути і після яких ті самі зрадницькі сни про те, ‎довоєнне життя, у якому одяг був по моді й розміру, а друзі - поруч.‎