Знайомі з минулого життя в окупованому Луганську
Життя схоже на ковдру ручної роботи: зшите із різнокольорових шматочків, а відійдеш трохи назад - і видно загальний мотив.
Чи то ми всі стали до сліз сентиментальними від тотальної нестачі позитиву, чи втомилися боятися, але до знайомих із минулого життя кидаєшся так, ніби це твої втрачені у дитинстві родичі. Як у наївному індійському кіно.
На зупинці я зустрічаю сусідку. Вона пенсійного віку, але я пам'ятаю, що жінка працювала. Виявилося - вже ні.
Зазначаю, що вона цікаво вдягнена, і моя знайома навіть із нотками задоволення у голосі каже: »Все із секонд-хенду. Так, на мені зараз все із секонд-хенду крім взуття. Пощастило знайти гарний магазин, зараз він вже не працює».
Говоримо про її сина. Із війною він зі своєю родиною виїжджав до Росії. Спочатку матір розповідала нам із гордістю: її дітей як біженців прийняла багатодітна родина, у будинку їм дали безкоштовно кімнату і годували. Потім вони переїхали - не змогли довго жити з чужими людьми. Й опісля майже два роки її діти перебивалися у пошуках роботи, страждали від невиплат, обману роботодавців, положення нелегалів, труднощів знайти роботу із зарплатою, яка могла б покривати їхні потреби із винаймом житла.
Втомившись від усього, повернулися додому. Син і зараз в Луганську працює без трудової, а невістка страждає від нерегулярних виплат зарплатні на «державному» підприємстві. Комунальні платежі сплачує матір: «А решту вони вже самі».
Я бачила не так давно її сина, і перше, що кинулося мені в очі - це його втома. Напевне, йому років тридцять. До війни він був високим і красивим хлопцем, і за трохи інших умов із його даними він міг би зробити кар'єру моделі.
А зараз із нього ніби пішло життя. Зсутулився, очі ввалилися, стрункість стала різкою худорбою. Його пластичним хірургом було саме життя - втома, розчарування, невиправдані надії, тягар відповідальності за сім'ю, важка фізична праця, злидні.
А його матір, одягнена суцільно із чужого плеча, щаслива - син нарешті поруч. І її материнське серце не стало боліти менше за долю єдиного сина, але від того, що сина можна бачити і допомагати йому хоча б ось так - оплатою комунальних послуг - їй легше.
«Там дихається легше»
Мій знайомий водій маршрутки балакливий. П'є каву і розмірковує про життя. Зараз усі говорять про життя і політику. Кожен ураз став експертом, фору може дати будь-якому професійному політологу.
Маршрут мого знайомого найбільш неприбутковий - возить безкоштовно школярів і за півціни - старих у справах. А в середині дня людей за цим маршрутом майже немає. Маршрутка страшна, пережила, напевне, усі свої можливі життя. І водій-юнак одягнений - гірше не можна. На його тлі пенсіонери зі своєю мінімальною пенсією можуть почуватися дуже навіть.
Мій знайомий п'є каву, віртуозно об'їжджає ями на розбитій дорозі і розмірковує про життя: »Коли я потрапляю за міст, у Станицю, я дихаю на повні груди. Не знаю, чому так. І там перевіряють документи, і тут. Але там немає комендантської години, і справи нікому до тебе немає.
А ще страшно, що ніхто не знає, що буде далі. Раніше хоч би «військовим» якісь байки казало їхнє «керівництво». Воно не збувалося ніколи, але було спокійніше від цього. А зараз вони самі нічого не знають - немає ніякої команди.
Знаю, що місцеве «міліцейське начальство» сім'ї вивозить із міста, знаю, що операційні в лікарнях у підвали переносять. Але скільки можна боятися? Скоріше б уже хоч щось.
Думали, Трамп прийде до влади і щось зміниться, а нічого не відбувається.
А кілька ночей спати неможливо було - техніка по місту йшла. Нагнали у місто військової техніки, а ми чекаємо, що буде. І боятися в же немає сил».
І так це все по-чудернацьки - розбита ущент жовта маршрутка, водій, одягнений ледь краще безхатченка зі стаканчиком кави в руці, а за вікном на нашому сільському перехресті по обидва боки дороги стоять автоматники - шукають диверсантів після суботнього підриву машини.
І моя уява малює можливих «диверсантів», якими вони мали б бути в очах цих автоматників, щоб їх на цьому жвавому автомобільному перехресті їх помітили і зупинили люди зі зброєю. Може, із українським прапором, що майоріє у нього в руках? Чи з пушкою на бампері?
Але все разом дуже контрастно - посилені патрулі по місту, люди зі зброєю і втома тих, чиї життя охороняють ще більше - скоріше б уже хоч щось вирішилося.
Географія розлук і зустрічей
Увечері в магазині я зустрічаю колегу із минулої довоєнної роботи. Ми біжимо одне одному назустріч через торговий зал і по-дурному усміхаємося. Як зазвичай, говоримо, хто і де працює.
І майже одразу ж замовкаємо про те, довоєнне життя і про роботу - мовчимо з хвилину про одне й те ж. І майже одразу у обох сльози на очах, які намагаємося непомітно змахнути.
Нам є про що шкодувати. До війни ми працювали на хорошій фірмі - найбільшій у місті, у нас було цікаве життя, стабільна зарплатня, можливості. І найважливіше - дуже гарний колектив, завдяки якому ми любили свою роботу ще більше.
Говоримо про те, хто і де зі спільних знайомих. Моя колега працює в одному із місцевих «міністерств». Зарплатня - 10 тисяч рублів. За місцевими мірками це вважається хорошими грошима, але я дивлюся на свою приятельку і відмічаю, що все, у що вона вдягнена - ще довоєнне і неабияк зносилося за цей час. За мірками довоєнними це були гарні дорогі речі, які привертали до себе увагу. Зараз - місцями витерті і не за розміром. І навіть від цього важко.
Форми життя ніби ті ж самі - є робота, а радості немає ні в чому.
А моя знайома і не приховує: ані нова робота, ані життя в цілому їй зараз не приносять задоволення. Ми поспіхом розходимося, тому що за першими запитаннями «Ну як ти? Де зараз?» іде зрадницьке «А пам'ятаєш?» - і після нього вийти на попередній рівень настрою дуже важко - у кожної з нас втрат значно більше, ніж здобутків.
Раніше ми говорили про подорожі. Зараз про те, де наші колишні колеги.
Географія розлук і зустрічей, від яких важко заснути і після яких ті самі зрадницькі сни про те, довоєнне життя, у якому одяг був по моді й розміру, а друзі - поруч.
Коментарі — 0