рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Дмитро Павличко: Ми повинні сказати цій владі «Давай, до побачення!»

    • Микола Підвезяний, Богдан Хворостяний, «Главком»
    • Розсилка
    Дмитро Павличко: Ми повинні сказати цій владі «Давай, до побачення!»

    Герой України про те, чому він відмовляється зустрічатись з президентом Януковичем

    Вірші Дмитра Павличка давно стали вітчизняною поетичною і пісенною класикою. Але було б вкрай не вірно говорити, що Дмитро Васильович лише поет. Один з найвагоміших написаних ним рядків - прозовий. Саме з його слів починається наша Незалежність. Павличко є автором перших рядків Акту проголошення незалежності України.

    Все своє життя Павличко боронив українську мову, культуру. Він стояв у витоків Народного Руху, з ним радилися політики, його слухали президенти. Так, в політиці він був у тіні людей амбіційних і владних, але серед них завжди виділявся характером та принциповістю.

    Павличко згадує про події, які відбувалися в перші роки незалежності, про Помаранчеву революцію, ділиться своїми думками з приводу подій нинішніх, а також намагається поглянути в найближче майбутнє. На цих виборах Дмитро Васильович, незважаючи на свій поважний вік, знову активно працює. Він без надії балотується по списку Об’єднаної опозиції, де йому відвели непрохідне 150 місце. І з надією на успіх агітує на рідній Івано-Франківщині за письменника Василя Шкляра та громадського активіста Олеся Донія.

    Дмитре Васильовичу, сьогодні ви в лавах опозиції. Ви дійсно сподіваєтесь, що на цих виборах народ може щось змінити? І чи маєте ви власний рецепт, як зупинити нинішню владу?

    Владу не зупиняють. Її в демократичних країнах переобирають, а в країнах, де влада зосереджена в руках диктатора, її відбирають. Хто відбирає? Опозиційні сили, повсталий народ. Нинішня влада в Україні - це така влада, яка фактично зосереджена в руках одної людини. Це одноосібна влада Віктора Януковича, оперта на сотні тисяч силовиків - міліцію, збройні сили, на спецслужби, на озброєну систему подавлення свободи. Це нова прифарбована демократією сталінщина, яку не зупинити маленькими демонстраціями чорнобильців, афганців, маршами свободівців. Тільки могутній, всенародний Майдан може цю владу роззброїти і прогнати.

    А вам не здається, що цій влада ця опозиція геть зовсім нестрашна?

    Ця влада зухвала, вона дійсно не боїться опозиційних сил, постійно опираючись на конфлікти, які існують в опозиційному середовищі. Вона зневажає сам народ український. Вона намагається привчити нас бути слухняними, поступово, крок за кроком розтоптує нашу національну гідність, історичну пам'ять. Руйнує нашу церкву, культуру і мову. Наша влада накидає на наш народ зашморг соціальної безвиході. Нам пропонують звикнути до того, що в нас немає іншого виходу, як просто пристосовуватися до цих умов, які нам надиктовує влада.

    Влада виставляє проти демократичних зібрань і мітингів тисячі беркутівців з гумовими палицями. Це поліційна влада і вона є по суті своїй просто антиукраїнською, антидемократичною. Тому під цією владою, як під ворожою силою, опинилися всі національності, всі соціальні верстви в Україні. Вони всі стали тепер пригнобленими, заляканими, приниженими і всі ми перебуваємо у цих передвиборчих днях в стані розгубленості, прихованої ненависті до нинішньої влади.

    «Раби люблять ту владу, яка б’є»

    Але ця прихована ненависть, здається, засіла десь дуже глибоко. І чи не найбільше винна в тому сама опозиція. Вам не здається, що нація сьогодні готова й далі підкорятись владі, яку ненавидить?

    Найкраще на це питання відповіли б наші батьки і діди. Вони приходили щодня на роботу, на партійні збори, знали, що сусіда їхнього завтра візьмуть і розстріляють, але вони приходили і йшли по Хрещатику, по вулицях всіх інших міст України, співали, несли транспаранти з ленінськими написами і портрети Сталіна. І не тільки підкорялись, а що страшно сказати, навіть любили владу. Раби люблять ту владу, яка б’є. Ми зовні вже ніби й на свободі, але в душі ми - раби. Вся наша поведінка, українців, росіян, всіх тих колишніх «совків», вона показує, що ми поводимося як раби. Ми не здатні ні про що інше думати, як тільки про те, як урвати гроші, забезпечити себе.

    Наш президент на одну годину витрачає двісті дев’яносто тисяч доларів на охорону, на безпеку, на всю комфортність свого життя. Наш уряд є рабський уряд, бо він працює не для народу, а для того, щоб збагатитися. Вони знають, що скоро їх виженуть і вони повинні забезпечити своє життя на майбутнє.

    Рабство загнало в нас цвях тяжкий, аж вилазить з-під лопаток, крізь серце наше виходить. Десь приблизно 300 років з нас роблять рабів в той час, коли європейські народи поволі звільнялися від цього рабства. Там людина знає, що вона тимчасова, що треба вірити і в вищу силу, що треба бути християнином, що треба якось влаштовувати життя, щоб давати іншим жити, а не лише самому собі.

    Якщо вибори 28-го жовтня будуть сфальсифіковані, то опозиційні сили не матимуть іншого виходу із цієї тяжкої ситуації крім Майдану. Я закликаю до Майдану. Але я закликаю не до крові. Я закликаю до зорганізованості. Ми маємо досвід попереднього Майдану. Я на тому Майдані стояв у перший день, 22-го листопада 2004 року, поруч з Ющенком і Плющем. Я пригадую, як поступово організовувався народ, який показав усьому світові, як можна провести мирну революцію, не розбивши жодного вікна, не ставши нікому на ногу, організувавши підтримку, ночівлю, санітарну обслугу. Український народ має досвід і цей досвід може нам згодитися.

    Для Майдану потрібні ті, хто веде за собою мільйони. Давайте говорити відверто, таких сьогодні немає.

    Це складне питання. Ми перебуваємо в такій ситуації, що тими, хто буде першими, хто покличе нас на Майдан, можуть бути люди не зовсім відомі, але люди, які вже не здатні далі терпіти. Я припускаю, що насамперед, виводити людей на Майдан має політична верхівка опозиційних партій і громадських організацій. Інтелектуали, інтелігенція, люди, які завжди є центром національно-визвольної боротьби.

    Ми знаємо з історії, що революційні рухи ніколи не починалися всіма відразу. У Чехії так було, що зібралися 10 чеських письменників і вони сказали: «ми не будемо покорятися Австрії, ми не будемо говорити німецькою мовою». І вони підняли народ. Так підняли народ і на Помаранчеву революцію.

    Звичайно я хотів би бачити на Майдані Яценюка, Тягнибока, Кличка. Уявіть собі, що ці троє людей кличуть на Майдан. Вийде вся нація, вийдуть всі. От де може перевіритися амбіція їхня, їхня культурна вихованість. Якщо би вони покликали на Майдан, ми виграємо Майдан і почнемо зовсім нову добу нашої історії.

    Я думаю, що Майдан буде дуже сильно підтриманий на сході і півдні України. Майдан буде обов’язково підтриманий Майданом соціальним, Майданом безробітних, бідних, Майданом середнього класу, Майданом бізнесменів, зруйнованих податковим кодексом.

    Але мовний Майдан показав, що люди не готові до такого спротиву. До речі, як ви оцінюєте той процес, який зараз йде навколо скандального мовного закону? Чи буде він змінений?

    Я недавно прочитав в «Літературній Україні» виступ Леоніда Кравчука, який пропонує українській інтелігенції виходити на розмову з владою: начебто мовний закон відредагований, начебто він схвалений Академією наук, начебто ми можемо вже погодитися на те, що українська мова частину своєї державності віддасть російській мові.

    Нам треба пам’ятати, що Партія регіонів йде на вибори і одне з основних гасел, це друга державна російська мова. Не регіональна! Вони вже забули за регіональну мову, їм потрібна друга державна мова, їм потрібно триста голосів, щоб мати конституційну більшість в Верховній Раді і поставити питання про другу державну мову. Я вважаю, що цей закон треба спалити. Його не можна редагувати. Не можна відредагувати те, що не піддається редагуванню.

    Вам не здається, що ідея зібрати інтелігенцію, яка б облагородила цей закон, - це тактичний хід влади. Когось хочуть просто приспати. До речі, вас не залучали до цього процесу?

    Це не те що тактичний, це просто антинародний крок. Мене туди кликали, але я відкинув це, я не можу йти на будь-яку розмову з президентом.

    Хто саме вас запрошував?

    Це робив Михайло Вишиванюк, голова Івано-Франківської області. Він сказав, що президент хотів би зі мною зустрітися. Я сказав: будь ласка. Але за умови, що я іду з трьома письменниками, я ставлю йому три питання, які я можу наперед сказати і чекаю, яка буде відповідь. І лише тоді ми зустрінемось. А не буде так, що скрізь буде повідомлено, що Дмитро Павличко пішов і зустрівся з президентом. Такого не буде.

    То ви так і не пішли до президента?

    Ні, не ходив. Я сказав, що я не піду.

    А взагалі у вас були зустрічі з Януковичем?

    За часів його президентства - ніколи. Єдина зустріч з Януковичем в мене була тоді, коли він був головою Донецької обласної адміністрації. Я приїхав до нього ще з Чорноволом.

    Про що говорили?

    Це було дуже давно. Я прийшов до нього і сказав: «пане Вікторе Федоровичу, у Слов’янську знищили пам’ятник Шевченку». А він сказав мені: «Ми його відбудуємо». І вони відбудували. Але ж потім він говорив і інші речі в своїх передвиборчих промовах. Про те, що громадяни України, які розмовляють українською мовою, – це не наші брати. Він це говорив не один раз. І коли він співає з Кобзоном, що «наша родина Донбас», він не раз демонстрував те, що він не є президентом всього Українського народу і взагалі в ньому немає ніякої національно-патріотичної жилки. Він створює державу не для українців, а для людей. Він не розуміє або не хоче зрозуміти, що ми 20 років будуємо національну державність і ніколи не було так добре російській мові, як за ці 20 років. Бо вона була за царів мовою окупанта, за комуністів – мовою окупанта. Ми воювали і в дев’ятнадцятому, і в двадцятому столітті проти цієї мови і проти окупантів.

    А ось ці 20 років незалежності, ніхто, ніде російську мову не принизив. Ніхто, ніде не заборонив її. Фактично вона в нас, якщо розібратися чесно, є другою державною мовою. Але вони ж злякалися, що якщо цей закон не приймуть, то поступово, крок за кроком українська мова буде перемагати. Тому що тепер відродились українські школи, українські університети.

    Тобто ви вважаєте, що цьому сьогодні щось загрожує?

    А що означає нинішній закон? Школи, гімназії російські відразу відродяться, російська мова буде панувати знову у вищих навчальних закладах. Ви розумієте до чого йде? Ми вертаємось в радянські, сталінські часи. Тому я не можу мати жодного контакту з президентом і з Партією регіонів. Я себе вважаю людиною, яка мала відношення до проголошення незалежної України. Я сидів за плечима Кравчука, я написав перше речення Акту проголошення самостійної України. Я взагалі пройшов тяжке і довге життя, і все воно позначено на кожному кроці, з першого класу і до нині саме боротьбою за українську мову. Тому я так реагую сьогодні на цю ситуацію.

    Ви не вважаєте, що, можливо, було б варто вибити цей козир з рук влади? Взяти і ввести другу державну мову. Адже цією «другою мовою» електорат дражнять кожні вибори. А якщо її ввести, то народ побачив би, що ситішим від неї він не став?

    Якщо дозволимо ввести другу державну мову, ми підемо на дно. Як тільки погодимося, що частину державності даємо російській мові, ми кінчаємо як держава своє життя. Чому? Тому, що за 300 років наш народ звик до того, що він цю мову (російську, - «Главком») знав і говорив нею. Але ми боронили й свою мову. У Києві було десь приблизно 110 шкіл, усі були російськомовні і тільки 10 були українськомовні. Ви можете уявити? Те саме тепер чекає на нас. Звичайна людина сьогодні не стане за цю мову вмирати, бо вона хоче жити, працювати. Тому цілком зрозуміло, на що влада розраховує. Вони ходять по Києву, по Дніпропетровську, по Донецьку і вважають, що української мови не чути, то чому б узагалі не перейти спокійно всім на другу мову. Не перейдемо! Не можемо! Треба зрозуміти, в чому тут справа. Вони сьогодні хочуть поволі привчити нас спочатку до регіональної.

    Коли я недавно їхав в поїзді з Луганська, провідниця, дівчина з українським обличчям, звернулась до мене російською. Я кажу: «Слухай, в тебе ж українське обличчя, чому ж ти до мене розмовляєш російською мовою?». А вона й каже: «Наказали з кожним пасажиром розмовляти російською». Ось так!

    Хто ж це наказав? Не Янукович, а начальник поїзда. Чому він так наказав? Бо він росіянин, мабуть, йому це подобається, він не хоче чути мови, українських пісень. Тому й грає російська попса в усіх поїздах, в усіх кав’ярнях і всюди. Тому піднімається шовінізм низький, щоб їм знову було легко, щоб їм ніхто не заважав, «потому что говорить на этой мове не удобно».

    «Я молився до неба, якби один з них (Лук’яненко або Чорновіл) вмер, – це була би велика подія»

    Давайте перейдемо до теми виборів. Вже через декілька днів ми знатимемо їх результати. Чого очікувати після них? Чи не погублять в черговий раз амбіції нашу опозицію?

    Якраз саме ці амбіції винні в тому, що ми маємо таку владу. Я згадаю одну історію, яка дуже добре ілюструє це. 29-го лютого 1992 року перед третім з’їздом «Руху» Леонід Кравчук запросив мене на шосту годину ранку до себе. Він сказав: «Пиши мені список рухівського уряду».

    Я кажу: «Леонід Макарович, прем’єром буде Чорновіл В’ячеслав, він мав 26% на президентських виборах». Кравчук каже: «Нема проблем!». Бере і пише указ про призначення Чорновола, ховає в кишеню, і ми їдемо разом на з’їзд. Заходимо в зал у Політехнічному інституті. І тут Чорновіл і його ближні друзі встають і починають кричати «комуняку - на гілляку». Так зустрічають президента України. Зустрічають як негідника комуніста, не хочуть з ним говорити.

    Іван Драч тоді в президії звернувся до залу: «Якщо ми не вітаємо нашого президента, то він звідси піде. Хто піде за ним – буде працювати з президентом для України, а хто лишається, хай буде в опозиції». Я погоджуюся. Кажу Чорноволові: «В’ячеславе, давай доженемо Кравчука, в нього в кишені указ, ти – прем’єр, берем уряд, берем владу». «Ні, ти завжди загравав з комуністами», - Чорновіл мені відказує.

    Ось так ми втратили могутній «Рух», куди входили і комуністи, і євреї, і інтелігенти, і звичайні робітники. Це був Рух проти радянської влади. Він був сильний і міг ще протриматися, але Чорновіл сказав, що ми йдемо в опозицію до обраного народом президента Кравчука. «Якщо ми будемо з ним працювати, то нас вже нема тому, що він комуніст», - вважав Чорновіл. Хоча, Кравчук на той час вже вийшов з компартії.

    Ось це амбіція. Чорновіл програв президентські вибори. І Чорновіл ненавидів Кравчука. Потім він звик, ходив і до Кравчука, а пізніше і до Кучми. Я знаю, як і один, і другий президенти допомагали «Рухові», бо вони бачили, що «Рух» – це сила. Але «Рух» танув і розтанув.

    А ще можна згадати, як ми на перших президентських виборах не висунули одну кандидатуру. Чому Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, і ще третій, Ігор Рафаїлович Юхновський пішли в президенти. Троє - від Руху! Я на колінах стояв в Тернополі на Співочому полі і звертався до одного і до другого: «Уступіть одне одному!». Я молився до неба, якби один з них вмер, – це була би велика подія. Я так хотів, щоб лише один висунувся, бо я знав, якщо пішли два-три, - ми програли.

    Сьогодні маємо подібну ситуацію. Але я щасливий з тих домовленостей між Кличком, між Об’єднаною опозицією, між «Свободою». Мажоритарники від «Свободи» і Об’єднаної опозиції ідуть разом, узгоджено. Я знаю, що є суперечності. Я добре розумію, що проти Олеся Донія, якому я допомагаю, Об’єднана опозиція виставила людину, яка не може пройти. Значить, якщо б Доній зараз вийшов з цієї гри, він би тільки попрацював на Партію регіонів. А проти Донія йде голова Партії регіонів в Івано-Франківську, який за три дні до виборів вийшов з партії. Він дав великі гроші на собор греко-католицький у Коломиї. Бо Партія регіонів сьогодні виступає як держава: те, що має робити держава, робиться сьогодні від імені членів Партії регіонів. На це кидаються мільйони: на будівництво дороги, школи, церкви, лікарні. Члени Партії регіонів розсипають гроші на кожному кроці. А звідки вони беруть мільйони? З бюджету!

    Але, мабуть, народ заслуговує такої влади, якщо знову і знову обирає її?

    Справа не в тім. Ви знаєте, народ у нас все ж таки виявляє час від часу вищу мудрість. Я знаю, якщо не буде фальсифікацій, то ми виграємо. Я переконаний в цьому. Я знаю, як народ буде голосувати, але Партія регіонів набила руку, вона має досвід, має таке глибоке знання, як сфальсифікувати вибори, і вона це може зробити.

    Мажоритарна система дозволяє владі і без фальсифікацій отримати частину округів навіть на Західній Україні.

    Так, майже всі самовисуванці-мажоритарники прийдуть до Верховної Ради і підуть у Партію регіонів. Вони тепер тут ідуть «проти», але там прийдуть «за». Продажні люди йдуть і вони будуть продаватися.

    Але ж продажних депутатів обираємо ми...

    Мені здається, нам треба говорити про те, що все-таки є домовленість між Кличком, Тягнибоком, Яценюком і ці три партії зараз порозумілися. Кличко сказав, що він не співпрацюватиме з Партією регіонів ніколи. Але він і не заявляє, що ще до виборів об’єднається з опозицією, що б створилася велика фракція. Він цього не каже. Я не можу сказати, що він помиляється, мабуть, він добре про щось думає. Але факт залишається фактом, Кличко зняв своїх 26 депутатів на користь опозиції, а опозиція відповіла йому. Важливо, що в нас сформувалися вже хоч ці домовленості.

    «Я маю великий сентимент до Кличка, він говорить коротко, чітко і точно»

    Доведеться вас розчарувати. Ці домовленості практично не матимуть ніякого результату. Бо знімали кандидатів в основному там, де це не грає жодної ролі. А от в Києві, де опозиція має високі шанси, цього не зробили. В підсумку може виявитись, що той же Кличко здав столицю владі.

    Я не можу тут судити, добре це чи зле. Мені важливо тільки, що три сили, які йдуть тепер проти Партії регіонів, намагаються перемовлятися і намагаються зрозуміти, що вони є в одних окопах, розумієте. Тому це треба відзначити.

    Помітно, що ви повірили в Кличка?

    Я бачив його, слухав його виступи у Львові і в Луганську. Це трапилось випадково. Я був в Луганську на ювілеї поетеси Ганни Гайворонської, і бачив, як там міліція не давала прийти людям на його мітинг. Але я пробився туди. Мене пропустили, тому що я Герой України. І тепер я маю великий сентимент до Кличка, бо я зрозумів, що він говорить коротко, чітко і точно. Коли його спитали в Луганську «що таке націоналіст», він відповів, що влада хоче розділити нас за мовною ознакою, а ми боремося за європейську Україну, ми боремося за те, щоб ми могли жити за законами Європи. Він вихований в Європі, тому я його підтримую.

    До Тимошенко вже таких сентиментів не маєте? Як думаєте, вона ще може відродитися?

    Наша влада не наважиться її випустити навіть після виборів. Юля – це атомна електростанція, це комп’ютер. Тому я її шанував. Коли заходила в Печерський суд, то поводилася, як чиста бандерівка. «Слава Україні!», - віталася. А весь зал відповідав: «Героям слава!».

    «Коли б Юля зараз була на свободі, то і список був би інший»

    І все ж, ви висловили такі компліменти Кличку, і при цьому ви - кандидат в народні депутати від Об’єднаної опозиції. Нагадаю, читачам «Главкому», ви увійшли у виборчий список «Батьківщини» на цих виборах.

    Так, я ніби належу до Об’єднаної опозиції, але ви знаєте, як ця Об’єднана опозиція мене не любить аж настільки, що поставили мене на 150 місце в списку.

    Дійсно, цей факт викликав подив. Незрозуміло, для чого це їм, а тим більше, вам. Адже це місце на 100% непрохідне.

    Я теж не знаю, для чого це робилося. Я не був в курсі. Вони мене обплювали, я так думаю. Та якби я попросив зняти мене, вони б сказали: бачите, він ображається, бо він хотів бути в Верховні Раді у перших числах. Хоча я їх попереджав, якби я став депутатом, то був би ним один день. Я використав би право найстаршого зачитати присягу. А далі хай молоді йдуть, але вони мене не оцінили. Та я не ображаюсь. Чому? Бо я насправді не маю часу йти в Верховну Раду і не хочу там бути. Я своє зробив.

    Можу сказати, Юля поставила мене на 79 місце в тому списочку, який вона прислала їм з неволі, а вони мене «фуганули» на 150-те.

    Мене от що збиває з пантелику, як же так: Юля написала, сказала принаймні про першу сотню, а вони по-своєму вирішили. Я розумію, що інколи їй доводиться відступати під впливом ось такої поведінки її заступників.

    Я не можу повірити в те, що мені постійно говорять, коли я буваю серед своїх земляків. А вони кажуть, що деякі висунені Об’єднаною опозицією кандидати грають на руку регіоналам, бо вони програють. Мене це дуже дивує, що Об’єднана опозиція не знайшла людей, які б вигравали. Я не думаю, що це було спеціально зроблено, але такі факти є переді мною. Я не розчарувався. Якраз думаю, коли б Юля зараз була на свободі, то і список був би інший, і я так само був би може навіть не у першій сотні, а у першій десятці. Але мене це не болить, бо я не маю часу.

    На початку розмови ви покликали всіх на Майдан. І ви, і ми там вже бути. Де гарантія, що ця печальна історія не повториться і нас не зрадить той, кому ви сьогодні повірили?

    В цьому і є величезна вина лідерів Помаранчевого Майдану, а конкретно і Юлії Тимошенко, і Віктора Ющенка. В тому, що після революції, ця довіра набула втрачена.

    Чому так сталось?

    Я вам скажу, чому Ющенко загубив довіру: загубив лише від амбіцій. Я стояв за ним на Майдані, за його плечима і бачив, коли виходила Юлія до мікрофону, і народ кричав 25 чи 50 разів «Юля, Юля!», з кожним таким криком чорніло обличчя Ющенка. Чорніло не від тої отрути, а від тої заздрості, ревнивості великої. Це говорить про низьку, маленьку політичну культуру. Вони об’єднались, Юля сказала: «Це - мій президент». А що ж почалося потім?

    Я п’ять років намагався їх об’єднати. Коли мені виповнилось 80 років, я запросив і Ющенка, і Юлю на свій вечір і сказав їм: «Сідайте коло мене, ви, пане президенте, і ви, пані Юліє, я тут господар». Вони сіли. Я думав, що вони заговорять між собою, але вони не заговорили. Я намагався їх об’єднати, нічого не вийшло. А чому не вийшло, не вийшло власне від самозакоханості, амбіційності, гіперамбіційності. І ще не вийшло нічого тому, що обіцяли «бандити сидітимуть в тюрмах», але не виконали жодної обіцянки даної на помаранчевій сцені. Бандити не сиділи в тюрмах, бандитам Ющенко давав ордени. Він подумав, що пригорне їх до себе, і тому не довів цього Майдану до кінця.

    Саме тому й нема натхнення на новий Майдан у народу…

    Якщо ми покоримося і скажемо «ми будемо терпіти», то ми дотерпимося. Нас ця влада хоче поставити під поміст, як полонених князів. І тому ми не маємо іншого виходу, ми повинні іти і говорити нашій владі в очі всю правду.

    Вона хоче забрати у нас церкву! Наш президент не сповідається ні у Філарета, ані у Святослава, він сповідається Гундяєву-Кірілу. Він дає гроші на російську церкву. У нас іде будівництво «русского міра». По всіх університетах, у бібліотеках вже створені центри «русского міра». У нас нема виходу. Майдан – єдина надія, я сподіваюся. Принаймні, я готовий вийти на Майдан. Треба починати все з себе.

    Мені хотілося б ще сказати про той Помаранчевий Майдан. Все закінчилося таким трагічним гаслом «проти всіх». Коли Віктор Андрійович уже майже не був президентом, він зібрав у себе прихильників, довірених осіб, я був між ними, і я кажу йому: «Вікторе Андрійовичу, там за дверима гуде гурт журналістів, ідіть, скажіть, що ми будемо голосувати за Юлію Володимирівну». «Ні! - каже, - проти всіх! Тому, що Юлія Володимирівна агент КГБ!». Я кажу: «А як же вас назвати, пане президенте, що ви двічі агенту КГБ довіряєте керувати українським урядом?».

    Що він відповів?

    А що він міг сказати? Тут вже нічого не скажеш. Тому треба, щоб на новому Майдані, до якого ми йдемо, все, що буде сказано там, було виконано. Головне, що ми повинні зробити там - сказати цій владі: годі, давай, до побачення!

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ