Руслана Лижичко: Політики можуть не хвилюватися – такого Майдану вже не буде...

Українська співачка Руслана Лижичко отримала цього року престижну премію імені Лева Копелева «За свободу і права людини» в Кельні. Разом з нею така ж нагорода була вручена нашому легендарному правозахиснику Євгену Захарову та двом росіянам - відомому письменнику і «батькові» Крокодила Гени та Чебурашки Едуарду Успенському і беззмінному лідеру рок-гурту «Машина часу» Андрію Макаревичу. «Ці дипломи руйнують стіни ненависті та війни, які так активно будуються агресорами нового часу», - одразу після церемонії поділилася враженнями Руслана.

Щоправда, сама співачка, що вийшла на Майдан восени 2013 року і була там до кінця, а після зміни влади продовжила громадську діяльність, ледь не стала інструментом в руках російської пропаганди.

Восени минулого року разом із Володимиром Рубаном вона поїхала до Донецька, де зустрілась із ватажком «ДНР» Олександром Захарченком. Потім на своїй прес-конференції співачка сказала: «Я перша била себе в груди і кричала: у нас немає громадянської війни. Я приїхала і побачила, що снаряди летять в своїх». Звісно таким не могла скористатись ворожа пропаганда, миттєво підключилися кремлівські ЗМІ, заголовки новин в яких «зазвучали» як один: Руслана «прозріла». «Обсмоктувалася» і фраза Руслани про те, що Порошенко, на відміну від Захарченка, не почув її меседжі.

Зараз Руслана зізнається, що тоді кинула дуже багато речей на публіку необдумано. Але й сьогодні Народна артистка України голосно говорить про те, що дії нинішньої української влади можуть призвести до втрати країни. Путіну доведеться лише сидіти в першому ряду цього спектаклю та плескати в долоні.

«Політики думають, що Майдан - це пожежа: загориться - будемо гасити. Вони можуть не переживати, такого Майдану вже не буде, - прогнозує Руслана. - Для них буде гірший».

-- «Про «громадянську війну» я дуже шкодую»

Руслано, в вересні минулого року, після візиту в Донецьк, ви зізналися, що були не праві, коли думали, що в Україні немає громадянської війни. Ця прес-конференція спровокувала справжній галас в ЗМІ. Пройшло вже понад півроку. Чи змінилась ваша думка стосовно того, що відбувається на Сході?

Я не впевнена, що зараз треба це ворушити. Бо ми так розкручуємо сепаратистів. Говорячи зараз про це, ми робимо їх популярними за рахунок нашої власної діяльності. Розрахунок Путіна і його пропагандонів чіткий і точно спрямований. Тоді ми про це говорили, так. Але ми тоді рятували людей і були готові до більш відвертого спілкування з пресою, яка все робила білим та чорним назагал, але в той самий час не намагалась відділяти правду від напівправди.

Ви вже не берете участі у визволенні полонених?

На жаль, центральна роль сьогодні в обміні полонених у Віктора Медведчука. Він туди нікого не пускає, сам одноосібно вирішує, «кого казнить, кого помиловать». Нас із Володимиром Рубаном до процесу більше не допустять.

Останній раз на окупованому Донбасі ви були в грудні минулого року. Більше туди не їздили?

Ні.

А на звільнених територіях, на українському Донбасі потім були?

Я планувала поїхати. Не буду говорити, куди саме. Не хочу підставляти хлопців з одного батальйону, до яких я хотіла потрапили. Але вони врешті попросили мене не їхати: переживають, що я собою приверну увагу, а вони в секретному місці. Тож, я тільки по телефону їх морально підтримала.

В окопи мене хлопці не дуже охоче кличуть через те, що я не є непомітною. Хоча, звісно, я їздила туди, підтримувала хлопців, співала для них, і не раз. Та це ще було в минулому році.

Що вас, взагалі, в свій час спонукало вирушити в зону конфлікту?

Коли в серпні минулого року ми стояли під Адміністрацією президента, в нас був мітинг, він тривав три дні, мене в АП не пустили. Хоча там зібралося близько двох-трьох тисяч людей. Зібралися родичі хлопців, які потрапили тоді в Іловайське кільце. Про всяк випадок, той мітинг тоді обізвали проплаченим, там були, в тому числі, провокатори. Але коли мене в Адміністрації президента попросили постояти по ту сторону воріт, я зрозуміла, що навряд чи мене хтось почує. Я почала дзвонити по всіх телефонах, які в мене були. Я думала, що якщо інших сприймають як провокаторів, то мене сприйняти як провокатора важко. Тим більше, що з деякими людьми, які сьогодні знаходяться в Адміністрації президента, ми товаришували. Але мене ніхто не прийняв. В мене не було можливості достукатися, додзвонитися, донести якусь інформацію. Хоча я бачила, що є небезпека.

Тоді ми з мамою повернулися з того мітингу, запалили свічки, я сказала: мамо, швидше за все наших хлопців вб’ють до ранку. Так і сталося.

Я тоді дзвонила своїм друзям в Міноборони, вони сказали: немає ніякого кільця. Ну, ми ж знаємо тепер, що кільце було. Але мітинг назвали проплаченим, нас обізвали провокаторами. А біля мене стояли матері, які падали без тями, бо їм діти дзвонили і з ними прощалися! Мені не просто щось на голову впало, що я вирішила: ну от постояла на Майдані, а дай тепер ще в Донецьку потусуюся. Я не просто так рвонула туди. Були свої емоційній підстави.

Всі потім прив’язалися до конкретних слів, до тієї моє прес-конференції. Вона не була настільки значимою. Такою її зробила російська пропаганда. Якби не російська пропаганда, майже ніхто би її і не помітив. Вона три дні провалялася в Інтернеті нікому не потрібна. І тільки коли російські канали завили, поставили її в потрібному їм контексті, самі дали їй пояснення, завила і Україна: а що це таке? До того нікому вона не була цікава. Хоча я на ній кричала про важливі речі.

Все-таки з того часу ваша думка з приводу подій на Донбасі змінилася чи ні?

Я тоді необдумано кинула дуже багато речей. Про «громадянську війну» я дуже шкодую. Так само, як і про самоспалення. Це дві емоційні речі, які вирвалися. Я емоційна особа, я не професійний політик. Я можу іноді собі дозволити говорити те, що от зараз я відчуваю. Хоча мені дійсно треба було заспокоїтися, прийти до тями і потім вже виважено говорити якісь речі, як мене просив чоловік.

Але те, що я побачила в Донецьку, мене засліпило. Я сказала: я повинна якомога швидше дати цю інформацію. Мені було пофіг моє власне ім’я, моя репутація. Мені шкода було хлопців, які потрапили в полон. В мене волосся дибом ставало від тієї картини, яка перед моїми очима поставала. Я зрозуміла, що ще не одна Небесна сотня буде у нас в країні з таким ставленням до наших хлопців. Ми що, вирішили, що у нас тут 50 мільйонів, і всі пацани накачані до розмірів Шварценеггера? Чи нам пацанів своїх, взагалі, не шкода? Це наш генофонд. Чому ніхто не аналізує це? Туди ж пішли найвідважніші! Ті, хто відкупився в військкоматах, не будуть захищати Батьківщину. А щодо тих, хто пішов її захищати… Ми ні фіга не зробили, щоб їх врятувати.

З таким настроєм я і давала тоді прес-конференцію. Мені навіть по той бік («ДНР», - «Главком») сказали: Руслано, вам що, своїх пацанів, взагалі, не шкода? Як воно з того боку цю фразу почути? От я приїхала і сказала: давайте припинимо м’ясорубку. А обіграли то по-іншому. Бо політично я не досконала.

-- «Ми на порозі того, що можемо втратити Україну»

Сьогодні у вас є необхідність про щось «прокричати»?

Ми на порозі того, що можемо втратити Україну. Будемо дивитись на мапу, пити вино і плакати про те, що колись в нас була прекрасна країна. Сценарій йде до того. Тенденції, що відбуваються, підштовхують Україну до розвалу. Зараз вбивають ім’я столиці, авторитет Києва, луплять по «хунті»... Ви ж це теж чуєте: а що Київ робить для Харкова, а що Київ робить для Одеси, Закарпаття і так далі? Нас розтягують далі, як і розтягували. Роблять це дуже технічно, дуже вишукано нашими ж руками.

Хто робить? Ви маєте на увазі лише Росію, російську пропаганду? Чи є «вбивці» іміджу і в середині самої України?

Над цим працює російська пропаганда плюс «регіонали». Всі, хто зацікавлені звалити сьогоднішню владу і замочити Майдан. Децентралізації якісної не відбувається. А олігархат швиденько розписав мапу, де чия волость. І про вся випадок, вирішив цю волость очолити. Я не буду зараз по прізвищах говорити. Всі і так знають, який олігарх за якою областю закріплений, в кого які території. Та олігархи, які модерують країною, не потрібні в такій ролі. Олігархи мають сидіти, заробляти свої бабки і тішитися, що їх ніхто не чіпає. А коли вони починають бавитися країною як футбольним м’ячем, ну то чого ми тоді про Путіна говоримо? Путін сидить, дивиться на все це і плескає долонями в першому ряду.

Ми реально можемо втратити країну. Я не закликаю вже її зберегти, я не закликаю сьогодні до єдності, солідарності, консолідації, я просто кричу: ми її реально можемо втратити. Те, як грають наші політики сьогодні, те, як грає наш олігархат, - це тенденції до розвалу. І їм пофіг. Вони наб’ють кишені і звалять. А нам що робити?

Можете як громадський діяч назвати конкретні помилки нашої влади?

По-перше, ведеться дуже професійна робота російських спецслужб. Вони сканують регіон, сканують проблематику. Плюс, ситуацію підігрівають (колишні) регіонали, у яких є ресурси. І простим людям важко зорієнтуватися. Я говорю про чітку інформаційну роботу. Не буду зараз називати медіа, які її проводять, але ми бачимо, як «обробляють» людей.

Друге. Те, що відбувається із знеціненням гривні. Найгірше, до речі, коли у нас з’являється апатія вже. Коли курс був 13-16-20, всі верещали. Коли гривня сягнула 30, всім стало пофіг. Всі зрозуміли: знову пішло чергове державне свавілля.

Я не буду знову по персоналіях говорити, хто за що відповідає – вони «стрілки» один на одного переводять. Але що вони виробляють? Вони не тільки вбивають гривню. Вони не тільки вбивають довіру до національної валюти. Вони вбивають довіру до державних інститутів. Нам гарантують одне, а витворяється інше. Хтось чув хоч одну програму про стабілізацію економіки України? Я – ні. Чим більше бідних людей в країні, тим легше нею маніпулювати. Чим більше країну доведуть до економічної прірви, тим легше потім буде її розвалювати. На раз-два-три.

І наша влада допускає ці процеси, вона їх не зупиняє, не стабілізує, не запобігає. Російська пропаганда б’є на те, що у української влади немає реальної влади в країні, каже, що вони безсилі. Але до влади знову прийшла стара генерація політиків, в основному. Процеси, які ними робляться, або не ефективні, або робляться для галочки, щоб нам просто транші давали. Люди, які сьогодні мають політичний мандат і відповідають за процеси в державі, або потакають корупції, або залежать від неї, або вона їх влаштовує. Ніяк не інше. Чому допускається, щоб Україна бідніла? Чому не відбуваються реальні євроінтеграційні процеси? Чому нам не звітують, як витрачаються транші? Є загальні цифри: знаєте, ми отримали 5 мільярдів, і все пішло на війну. Прекрасно. Але я не вірю. Хлопці, ну ви не робіть з нас ідіотів. Ми не тільки на Майдані можемо стояти. В нас ще й в голові щось є. Сьогодні суспільство інше. Політики думають, що Майдан – це пожежа: загориться - будемо гасити. Ні, вони можуть не переживати, такого Майдану вже не буде.

А який буде?

Для них буде гірший Майдан – дуже вишуканий, дуже професійний і дуже аргументований. Вони самі все роблять для того, щоб Майдан був. Самі допомагають Путіну. Своїми діями.

Здається, вже кожен світовий експерт висловився, що Україна не розуміє, з чим вона грається. А ми знову всілися перед телевізором, як після перемоги Ющенка, і чекаємо на щось: ну, наші ж пацани, не можуть вони провтикати Україну. Ми і про Ющенка таке думали. Нічого – провтикав і він, і Тимошенко. Всі все провтикали. Янукович ще й умотав…

Нам треба придумати форми, механізми громадського контролю над всіма траншами, які йдуть в Україну. Ми зобов’язані моніторити і отримувати звіт по всіх коштах. Це наші борги. Це ми їх будемо віддавати пожиттєво. На нас ще три тонни податків повісять. Мене турбує, що люди, які відповідають за це або мовчать, або говорять занадто абстрактно. Отак вони і доведуть до нового Майдану. Але новий Майдан не буде радикальним.

А яким буде?

Нам і нав’язують ідеї, що новий Майдан буде кривавий, що люди зі зброєю будуть. Не будуть, українці змучені. Не буде радикалізму.

Українці дуже сподіваються на те, що повстане група професіоналів, фахівців. Ті, хто розуміють, що робити. Це перетвориться в якусь мережу, і тоді – гаплик старій системі. Вони професійно знайдуть рішення якесь.

От, наприклад, ми робимо електронне Віче. Ми так само шукаємо ці рішення, коли люди зможуть своїми рішеннями змінювати процеси в державі. Це те, що називається прямою демократією. Не треба виходити на Майдан і мерзнути. Ми шукаємо інші доступні форми. Це цивілізована процедура. А політики, чиновники поводять себе так: «это наш последний час, это наш последний бой», скільки зможемо – стільки винесемо.

Ви вже розумієте, яким має бути кінцевий результат Віче-UA? Платформа для голосування – це добре. Але як бачите її вплив на процеси в країні?

Ми консультуємося із соціологом Іриною Бекешкіною. Вона говорить, яка статистика дійсно може розглядатися як результат. Поки є 5-15 тисяч голосів, це не цікаво. Як тільки там з’являється 100 тисяч, це вже має вплив. І представники влади зобов’язані будуть рахуватись. Також ми радимося із правозахисниками. Нас консультує Микола Сірий. Після Кельну я планую (19 квітня Руслана в Кельні отримала престижну премію ім. Льва Копелева «За свободу і права людини», - «Главком») консультуватись із правозахисником Євгеном Захаровим (він також був відзначений цією нагородою, - «Главком»). Ці люди зможуть підказати з точки зору права, які треба розвивати механізми. Люди найдуть, як вирішити це питання, терпіти свавілля вони не будуть.

-- «Мені прикро, що я співпрацювала з Бреговичем»

Останні два роки співачка Руслана постає перед нами більше в якості громадського діяча…

Так. Але я не йшла з музики. В мене так чи інакше були концерти, на студії я постійно працюю. Я живу заради музики. Те, що я цієї сторони життя не показую, не значить, що її немає. Просто не час це виставляти на показ, коли гинуть люди…

Насправді, я зараз працюю над двома проектами, над двома альбомами. Але про це нічого більше не розкажу, бо забобонна.

У вас досить багато ініціатив, які краще і ефективніше було б втілювати з-під куполу Верховної Ради. Чи зверталися до вас політики з пропозицією долучитися до команди? Чи пропонували місце в списку?

Були пропозиції. Вони були такі, що мене образили.

Від кого? Що з ними було не так?

Не буду вдаватися в деталі. Але з огляду на те, як мені запропонували, і що мені запропонували, я усвідомила, що ті люди так нічого не зрозуміли, вони так і не зрозуміли, чому ми вийшли на Майдан. Вони так і не зрозуміли, що ми принципові, непідкупні, що в нас є незалежна думка, що ми незалежні.

Хто робив цю пропозицію?

Не одна політична сила мені пропонувала. Та я не хочу, щоб навколо мого імені були такі дешеві скандальні історії.

Якщо б пропозиція була від інших людей, в іншій формі, ви б пішли знову в Раду з огляду на не дуже вдалий перший досвід депутатства?

Якщо хтось ще в цій країні думає, що Руслана робить політичну кар’єру, обламайтесь. Я не піду в політику ні за яких обставин. Я буду знаходитися в тій своїй ролі, коли люди мені зможуть на сто відсотків довіряти. Не буде людина довіряти мені, якщо я піду в політику. Я собі перестану довіряти. Тому що я знаю, що нашій політиці «пороблено». Вона не є вільною і не є чесною.

Політики відносяться до депутатства, як до бізнесу. Це не політика. Це не законотворча діяльність. Це бізнес. Я кажу прямим текстом. Я не піду на таке ніколи. А щоб робити зміни в країні, не треба йти в парламент.

Сьогодні ви відчуваєте підтримку з боку російських колег?

Повертаючись знову до Кельну. Таких людей, як Едуард Успенський та Андрій Макаревич (які теж отримали премію «За свободу і права людини», - «Главком»), можна по пальцях перерахувати. Таких, що підтримували Україну.

Нам було легко на Майдані, бо нас було багато. А в Росії кожен, хто не згоден з політикою Путіна, проходить практично через моральне катування. Я вклоняюся перед тими людьми, які готові висловлювати свою думку, як це роблять Макаревич і Успенський.

Навіть в Кельні був круглий стіл, і там піднялися люди і сказали: «А мы вот из Советского Харькова». Вони нас називали «бандерами», «фашистами». Кажуть: «Как вы такое допустили, что у вас в Украине нельзя на русском языке говорить?». Захаров, звісно, встав, сказав: «Позвольте, я вот тоже из Харькова, и он уже давно не советский». І я їм пояснила, хто кому і що не дозволяє. Сидить та людина собі в Кельні і любить Росію. Ну так їдь в Росію. Чого в Кельні живеш? Чи їдь, піднімай «советский Харьков».

Але тут хочу підкреслити саме сміливість Успенського. Людина не боїться говорити те, що думає. Ми мусимо таким людям бути вдячні. Їхні поодинокі голоси роблять те, що іноді роблять тисячі, десятки тисяч голосів. Їхні поодинокі голоси сьогодні мають більшу силу.

Як ви ставитеся до тих російських колег, які сьогодні їдуть співати в окупований Донбас? Нещодавно в Донецьку, наприклад, були Юлія Чичеріна, Вадим Самойлов.

Мене більше вразив Горан Брегович. Я від Бреговича не очікувала такого удару (всесвітньо відомий музикант та композитор в березні дав концерт в окупованому Росією Севастополі, а після виступу на своїй прес-конференції звинуватив ЄС в «параної» по відношенню до РФ та заявив, що відчуває «велич, яка йде зі Сходу», - «Главком»). Тепер мені прикро, що я з ним співпрацювала. Колись я цим пишалася. Я поважаю його право на власну думку, хоч сама його думка мені противна.

Як, взагалі, сприймаєте тезу багатьох артистів про те, що мистецтво знаходиться поза політикою? Дехто з ваших навіть українських колег, прикриваючись цими словами, не цурається співати для ворога. Наприклад, Ані Лорак, Лобода… Вони в умовах війни з Росією продовжують виступати в Москві. Чи можуть творчі особистостi так абстрагуватися?

Всі селебріті сьогодні мають величезну відповідальність. Хтось, звісно, ховається. Я не засуджую їх. Не тому, що це мої колеги, а тому, що не мені їх судити.

Але зараз реально потрібні голоси всіх селебріті – не тільки музикантів, а й спортсменів, науковців, просто авторитетних людей. Я часто звертаюся до відомих людей світу. Нам потрібні голоси на підтримку України. Політикам вже навряд чи хтось повірить, бо вони всі прагматичні і діють з вигодою для себе. А от відомих людей будуть слухати і будуть їм довіряти. Тут кожен голос на вагу золота.

Саме відомі особистості, саме ми зможемо зробити справжнє примирення. Тільки ми зможемо пояснити всім регіонам України, що між нами не різницю треба шукати, а однаковість.

-- «Сепаратисти відкривали шампанське після моєї перемоги на Євробаченні»

Дехто з митців сьогодні висловлює думку, що події на Донбасі та в Криму стали можливими через відсутність в буремних регіонах української культури. Мовляв, не доїжджали, не доносили. Ви згодні з цим?

Зараз вже немає сенсу колупатися в носі. Треба думати, що буде далі.

Всі артисти, які, не важливо якою мовою говорять чи співають, які вважають себе українцями, зараз мають сфокусуватися на новій генерації, на новому поколінні. Бо від того, які малі повиростають, залежить, яку ми країну через 10 років будемо мати.

10 років швидко злітають. Я Євробачення ніби вчора виграла, а 10 років вже проминуло. Я принесла ту перемогу цілісній країні. Донецьку, в тому числі. Мені сепаратисти сказали, що вони відкривали шампанське після моєї перемоги на Євробаченні.

Це вам Захарченко говорив?

Так. Вони сприймали мою перемогу як свою. Мені в 2004 році в страшному сні не могло наснитися, що таке трапиться.

Тому зараз треба зробити все, щоб через 10 років ми отримали міцне покоління. Ми не знаємо, хто їм мізки промиває ВКонтакті, в «Одноклассниках» чи ще десь. Ми не знаємо, який вплив їхніх батьків, а який Інтернету. За кожну дитину треба боротися.

Треба негайно сідати і писати дитячі пісні, комікси малювати, комп’ютерні ігри видавати, дитячі книжки, знімати дитячі серіали. Кузьма покійний би так робив. Сто відсотків. Малюйте постери, наклейки, татушки. Нехай малі ходять і гордяться, що вони українці. Але їм сьогодні роблять все для того, щоб вони стидалися України. Вони не знають Небесної сотні. Заходиш в супермаркет – лежать зошити із зображенням Діми Білана. І немає жодного портрету Небесної сотні. Це нормально? Це справедливо? А те, що до сих пір висять якісь вивіски «Слава КПРС» по Україні? Через десять років ці малі повиростають і почнуть нам таке видавати, що у нас волосся стане дибом.

Ви із чоловіком створили «Агентство іміджу України». Що вже зроблено?

Ми зробили «Агентство іміджу України», щоб формувати ставлення до України. Люди до нас з респектом ставляться через те, що ми не дали собі наплювати на голови, попри те, що нас залякували, вбивали, стріляли. Було величезне захоплення світу Україною. Але сьогодні ми ніяк не підкріплюємо це.

Люди хочуть знати про Україну більше, а ми нічого не даємо. Я зараз не маю на увазі інформаційні кампанії і навіть не маю на увазі рекламу чи промо. Україна не намагається себе презентувати. Ми не формуємо той продукт, який однозначно сказав би про Україну. Сьогодні художній фільм би викликав величезний попит. Або серіал чи театральна постановка. Ми не знаємо, як про себе розказати, про історію, про те, чого ми прагнемо. Це все треба запаковувати в арт-контент. Брендбуки, якісь туристичні пропозиції – це все добре. Але ми не створили ще в масовій субкультурі прецеденту, щоби після Майдану про нас масово заговорили завдяки якомусь арт-продукту.

Це те, чим агентство планує займатися.

Це плани. А як щодо конкретних результатiв?

У нас працює професійна група моніторингу, яка збирає інформацію по всіх світових медіа, щодо ставлення до України і подій, що у нас відбуваються. Працює аналітична служба. Щотижня виходять інфографічні дайджести та аналітичні матеріали. Ми тримаємо руку на пульсі інформаційного та іміджевого здоров’я країни. Звичайно, в інструментарії ми поки ще сильно обмежені.

Проблема ще й в тому, що є митці, які сидять сьогодні у розпачі, щось там собі малюють і все. Треба їх активізувати. Вони мають представити Україну на міжнародному рівні. І плювати, чи дотягуємо ми, чи ні. Рівень – штука відносна. Часто його задає сам митець, і змінює стандарти в одну мить! Нам не вистачає українського «оріджінала». Сучасного. Не треба нам всі ті шаровари. Не треба нам і ті стереотипи, які нам нав’язала радянська пропаганда. Треба залишити в минулому, в історії, покласти і сказати: так, було колись, будемо пам’ятати. Але зараз нам робити своє!

Чому Москва про нас знімає «Тарас Бульба»? Чому «Вогнем і мечем» знімають поляки? Чому «Вій» знімає Росія, хоч і за участю українців? Чому не ми про себе розповідаємо?

Проблема у відсутності підтримки, в першу чергу, фінансової з боку держави?

Тільки не держави, а людей, які державою керують. Бо це різні речі. До держави ми маємо зберігати повагу. А от люди, які керують державою, точно не мислять цією категорією. Бо Путін вже зняв не одну картину про Майдан. А наші, які стояли там, ще жодної. Не виділили ні копійки. Шкода їм. От і вся їхня щирість.

На це мають скидатися люди. Рано чи пізно ми прийдемо і до олігархів, скажемо: «пацаны, мы, конечно, рады, что вы в этой стране так много зарабатываете, но время слегонца и на культуру сброситься». Не тільки на мас-медіа, якими ви собі забезпечуєте політичний вплив, а реально на культуру. І не так, щоб очі відвести, а реально.

Треба вкладатися в український продакшн. А то ми Шакіру привозимо за два мільйони, Дженніфер Лопес за півтора. Не витрачайте шалені мільйони, щоби привезти сюди чергову світову зірку. Зробіть свою. У нас цих конкурсів талантів вже така кількість велика – ну, то позбирайте ті таланти, вкладіть в них бабки і будемо творити Україну.