Будинок інвалідів на Київщині: ліфт не працює, а мати візок – за щастя

Після несподіваної інспекції в державний притулок для літніх людей «Надзвичайним новинам» у складі моніторингової групи омбудсмена вдається потрапити до будинку інвалідів. До Горностайпільського будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів, що у селі на вулиці Молодіжній, знімальна група потрапляє так само без попередження, аби побачити побут таким, яким він є насправді.

Майже посеред поля – старі лікарняні стіни, обнесені залізним парканом. Колючий дріт, що відділяє городи селян від тих, хто живе по той бік. І жодної живої душі. Пейзаж відверто не налаштовує на любов до життя. На території вже трохи веселіше – квіти у горщиках на порозі і люб’язний персонал, який не кидається боронити двері.

Кабінет у директорки також охайний і уквітчаний. А за сусідніми дверима – накритий скромний святковий стіл. У душі спалахує надія – можливо так само дбають і про тутешніх мешканців.

На першому поверсі, де розташовується адміністрація – гарний широкий коридор зі свіжим ремонтом, картинами на стінах і живими квітами. А вже на другому проживають 66 постояльців інтернату, серед яких майже 20 візочників.

Хто без ніг – тижнями не виходять на вулицю

Вже два тижні ліфт у закладі не працює, тому люди, які самотужки спуститися не можуть, гуляють просто коридорами.

«Хто ноги має, той ходить. А як ти такий, то хто тебе буде вивозить? Я ж не вийду, не буду ногами повзать і тачку брати з собою», – каже старенька бабця на візку.

Не легше пенсіонерам-інвалідам і долати пороги, які тут також не пристосовані до потреб людей з фізичними вадами. Але виявляється, тут взагалі за щастя – навіть просто мати візок. Про нього мріє 90-річна баба Ганя, яка роками просто лежить або сидить на ліжку.

Ось такий діалог відбувається між старенькою і представником моніторингової перевірки з Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини:

«Ви лежача? Ви не можете ходити зовсім? – Ножка. – Ножка болить? – Одрізана. – Ножки немає зовсім? І ви не ходите на вулицю зовсім? – Немає костилю, немає коляски, нічого».

Директорка закладу пояснює, що бабця не буде ходити на костилях, їй вже здоров’я не позволяє. На уточнююче запитання про візочок, слідує відповідь: «Ну, вона не інвалід».

«Якщо відрізають ногу, це не значить, що є підстави для інвалідності», - кажедиректорка Горностайпільського будинку-інтернату Любов Буц.

Директорку підтримує Ніна, сусідка баби Гані. Жінка додає, що старенька просто капризує.

«Добре живеться, ніхто не обіжає. Ніде, нічо, начальник у нас дуже добрий. Хай бог здоров’я дає їй. Якби тільки не боліть», - каже Ніна.

Але не хворіти тут ні в кого не виходить. Це Богдан. Він не має ноги. І він теж – не інвалід, а просто… пенсіонер. Його кімната – далеко від кімнати персоналу, докричатися нереально, і кнопки виклику немає, то ж чоловік сконструював собі помічника – конструкцію на ниточці, завдяки якій може піднятися з ліжка.

А це туалет Богдана. І на нього безногий чоловік ходить самостійно.

А це Олександр. Просто пенсіонер – з грижею. «Він не обіжався, шо вона в нього болить, скарг на грижу не було», - каже директорка будинку-інтернату.

«Простопенсіонер» Олександр – після інсульту, дійсно не скаржиться, бо відібрало мову.

Кажуть, чоловіки не плачуть. Але лише ті, хто ніколи не жив в горностайпільському будинку-інтернаті. Сльози Володимира, у якого катаракта і глаукома, не від безнадійності, а від образи на людську ницість.

«Скажіть, от мені сліпому нормально змилок такий дати? Вони кажуть: ти щось прав. Клянуся, я нічого не прав. Я один раз намилився і у мене залишився такий. Ну, нормально це, ви скажіть?», - каже незрячий Володимир.

А хто не плаче, той просто п’є. Станіслав так відзначив свій 70-й день народження, що набив собі синець під оком і зламав ребра.

«Через стул і он об ліжко. Та отож розбив (синець під оком, - Ред.), он ще кров даже видніється на кроваті. Ну, п’яний», - розповідає Станіслав. Віднєкується, що пити не можна, але ж 70 років відмічати треба. Чоловік, розповідаючи, сміється і хапається за ребра.

Точний діагноз Станіслава невідомий. Лікар згідно відомостей приходить сюди щодня, а насправді – не частіше, ніж раз на тиждень. Згідно тих же відомостей інтернат регулярно отримує новий одяг, постільну білизну і засоби особистої гігієни, а по факту люди ходять у дранті, сплять на рваному, без памперсів і крадуть одне в одного туалетний папір і мило. Хоча від цього добра на складі ломляться полиці.

Ось такий діалог відбувається між сестрою-господаркою і представником моніторингової перевірки від омбудсмена:

«Де тут видно, що шкарпетки ви йому видали, труси, капці, де тут? Тут не видно, де видали. – Він сказав, йому не треба. Давать все одно, щоб було в нього?».

При цьому журналісти в коридорах будинку-інтернату несподівано зустріли волонтерів. Вони привезли мийні засоби і гостинці для кожного постояльця. Волонтери розповідають, що про потреби стареньких їм повідомляє директриса.

«Ми завжди привозимо солодощі. Бананчик, те, що бабусям і дідусям зручно їсти, кожному обов'язково в пакетик. Ми привезли тонометри і глюкометри, це те, що завжди потрібно теж, видатковий матеріал. І взагалі так намагаємося допомагати в міру необхідності. Любов Володимирівна говорить, які потреби», - розповіла представниця благодійного фонду Ольга Бондаренко.

Однак проконтролювати, чи дійсно подарунки потрапляють до адресатів, благодійники не можуть. Коробки з добром несуть на склад чи до сестри-господарки. Але немічні люди звикли обходитись без допомоги персоналу. Здебільшого інваліди дбають про себе і своїх сусідів самі. 25-річного Борю з ДЦП обслуговує візочник Анатолій. Чоловіки ні на що не скаржаться. Розповідають, що годують добре, все подають свіженьке.

А ще на території інтернату є город, на якому ростуть помідори, яблоня, лук порей, петрушка. Посадив все це городних справ майстер Іван Леонтійович, якому після пережитого інсульту лікарі порекомендували багато рухатись. Своїм урожаєм дідусь ділиться з друзями, а от від місцевих крадіїв город часто доводиться захищати.

Зі сльозами на очах, з пролежнями на спинах чи-то з беззубою посмішкою оптиміста. Кожен з цих особливих людей хоче не лише померти спокійно, але й дожити достойно. Але в Горностайпільському інтернаті складно говорити про права людини з керівництвом, яке вважає, що обслуговування має бути пропорційним до мізерної зарплатні персоналу. Втім, пацієнти інтернату, попри свою нелегку долю, здатні зрозуміти проблеми своїх доглядальників цілком безкоштовно.