300 років самотності: що ми знаємо про Сковороду?

Наталія Лебідь 3 грудня, 2022, 08:00

300 років самотності: що ми знаємо про Сковороду?

Наталія Лебідь 3 грудня, 2022, 08:00 glavcom.ua

Григорій Сковорода

Розгадувати загадку Сковороди можна і треба

Від дня народження видатного українського філософа Григорія Сковороди – 300 років.

Сучасного читача важко здивувати. Тим паче, що серед 30 фактів з життя Григорія Сковороди, які «Главком» підготував до його 300-річчя, немає жодного смаженого. Але з іншого боку, чи так вже багато знає цей читач про Сковороду, крім того, що «світ ловив його, та не спіймав»? Та й чи може він правильно витлумачити ці слова, які навіть багаторічний дослідник творчості Григорія Савича та визнаний авторитет у царині «сковородознавства» Леонід Ушкалов називає «загадковими»?

Розгадувати загадку Сковороди можна (і треба) довго. А заглиблення у його феномен напряму залежить від читання як власних творів Сковороди, так і праць людей, які вивчати його життєпис. Отож, почнемо з останнього.

1. Сковорода народився 3 грудня 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині. Існує припущення, що його мати – «Пелагея Степанівна, дочка Шенгеріївна» – мала кримськотатарське коріння, а також – предків з династії Гиреїв, яка правила Кримських ханством упродовж XV-XVIII століття. З іншого боку, близький друг Сковороди Михайло Ковалинський починає свій начерк про нього так: «Родителі його були з простолюду: батько – козак, мати – такого самого роду».

Село Чорнухи. Садиба-музей Григорія Сковороди

2. Свідчення про дитинство Сковороди – взаємовиключні. За одними переказами, він був малим бешкетником, який не бажав вчитися, за іншими – сумирним та слухняним дитям, по вуха зануреним у науку. У семирічному віці батько віддав його до дяківської школи. А у 12 років Григорія відправили до Києво-Могилянської академії. На той момент Сковорода вже був закоханий у музику – співав у церковному хорі та грав на сопілці.

3. У «Могилянці» Сковорода, окрім предметів з навчальної програми додатково вивчав німецьку, грецьку та єврейську мови. Німецьку опанував дуже добре, говорив нею з «особливою чистотою». Не забував й про музику та співи. У 1741 році студент класу філософії Григорій Сковорода був обраним до придворної капели, яку формували з нагоду вступу на престол Єлизавети І. Тоді ж він залишив Київ та вирушив до Петербурга.

4. За службу в капелі Сковорода отримав чин «придворного уставника», який зазвичай давали найкращим співакам, коли ті звільнялися з капели. Він повернувся до київської академії, проте коло наук, яке викладали там, здавалося йому недостатнім. У 1745 році філософ вирушив разом із генерал-майором Вишневським (який займався, як би зараз сказали, «імпортом» токайських вин) до Угорщини. Вишневський хотів привезти із собою «церковників, здібних до служби і співу», і Сковорода йому підійшов.

5. Про мандри Сковороди за кордоном відомо мало. За одними переказами, в компанії Вишневського він відвідав угорські міста Офен (інша назва – Буда, частина нинішньої столиці), Пресбург, а також Відень. Нібито побував й у Італії – в Римі, Венеції та Флоренції. Спілкувався за кордоном німецькою або латиною. Є й дані про тривале навчання Сковороди в німецькому університеті Галле. Сам же Григорій Савич не залишив свідчень про перебування у чужоземних краях.

6. У 1749 році помер Вишневський, який опікувався Сковородою за кордоном, тож вже у 1750-му разом із останньою партією закупленого вина Сковорода повернуся в Росію, а відтак – в Україну. Його шлях лежав до Переяслава. Епископ Никодим Сребницький запросив Сковороду викладати поетику у Переяславському колегіумі. Однак співпраця не пішла: Сребницький та Сковорода не зійшлися у розумінні природи поезії. Філософ залишився без роботи.

7. На початку 1750-х Сковорода опинився у крайній скруті. На той момент він не мав нічого, крім двох старих сорочок, одного каптана, одних черевиків та пари панчіх. У той час Сковорода сформував у себе погляд на житейські біди як на вияв Божої любові. Та його випробування тимчасово перервалися – друзі порекомендували Сковороду на посаду гувернера до «бунчукового товариша» Степана Томари. Томара жив в селі Каврай, за 36 верст від Переяслава. Там Сковорода мав навчати його сина Василя.

Сковорода в Кавраї

8. Василя Томару Сковорода навчав німецької та латинської мовам. Одного разу хлопець відповів своєму вчителю «невлад», і Сковорода зауважив, що Василь мислить «немов свиняча голова». Це почула мати хлопця і не стерпіла такої образи своєму гонору – наполягла, аби чоловік вигнав вчителя. «Пробач, пане мій, – сказав Томара. – Жаль мені тебе». Сковорода знову залишився без місця та засобів до існування.

9. Залишивши Каврай, Сковорода надумав вирушати до московської Троїце-Сергієвої лаври. У лаврській семінарії він отримав місце вчителя. Але не встиг доїхати й до Переяслава, як Степан Томара почав вмовляти його повернутися назад. За легендою, Сковорода відмовився, але один його приятель, підбурений Томарою, привіз Сковороду до Каврая сплячим. Залишався він там до 1759-го, доки його вихованець Василь не виріс. Старий Томара до кінця своїх днів із вдячністю згадував наставника свого сина. А шлях Сковороди між тим пролягав на Слобожанщину.

10. Харківський колегіум, де на початку 1760-х почав викладати Сковорода, був ровесником самого філософа – його заснували у 1722-му. Сковорода читав у колегіумі курс поетики. У його класі було 39 учнів віком від 12 до 22 років. Переважна більшість з них були синами духовенства, хоча троє походили від козацької старшини, двоє – від простих козаків, а один учень – із селян.

Харківський колегіум, де викладав Сковорода

11. Сковорода був суворим наставником. Він розробив власну 20-бальну систему, за якою 1 бал отримувала «чиста тобі безтолковщина», а 20 балів – «напрочуд гострі» учні. А між одним та двадцятьма балами містилися такі номінації, як «нездара», «тупий», «тупуватий», «нетямкий», «здається, тямкий», «годиться», «тямкий», «неабияк тямкий», «дуже тямкий», «гострий» та інші.

12. У харківський період Сковорода почав харчуватися один раз на добу – після заходу сонця. М’ясо та рибу він не їв, а вживав лише «зілля, плоди та молочні приправи». Спав не більше чотирьох годин на добу, вставав до світанку і, якщо дозволяла погода, довго гуляв за містом.

13. Навесні 1762 року сорокарічний Григорій Сковорода вперше зустрів Михайла Ковалинського, якому на ту пору йшов вісімнадцятий рік. Візьмемо на себе сміливість казати, що Ковалинський був найбільшим та, напевно, єдиним коханням Григорія Савича. Безперечно – платонічним. Роман із Ковалинським (якщо це можна так назвати) тривав протягом усього життя Сковороди. Збереглися 80 листів, написаних ним до свого друга.

Михайло Ковалинський, вельможа єкатерининських часів

14. У 1764 році Ковалинський та Сковорода разом вирушили до Києва. Це була їхня перша та остання спільна мандрівка. Сковорода «був мені за тлумача історії міста, старовинних звичаїв і обичаїв та ще й спонукав до наслідування духовного благочестя спочилих там святих», – згадував пізніше Ковалинський.

15. Ковалинському у Києві найбільше закарбувалася в пам’яті одна промовиста деталь. У Києво-Печерській лаврі ченці настирливо агітували Сковороду прийняти постриг – мовляв, досить блукати світом. «Ах, преподобні, – відповів Сковорода. – Я не хочу примножувати собою стовпотворіння, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

16. Ще один прикметний випадок стався зі Сковородою вже у 1765-му у Харкові. Якось його побачив на вулиці поважний чиновник – секунд-майор лейб-гвардії Ізмайловського полку Щербинін. Ад’ютант Щербиніна підбіг до Сковороди та сказав, що його кличе наблизитися «його ясновельможність». На це Сковорода відповів, що не знає жодних ясновельможностей. Після цього ад’ютант підійшов вдруге і вже сумирнішим тоном сказав, що Сковороду просить до розмови Євдоким Олексійович Щербинін. «А! – відповів Сковорода. – Я чув про нього. Кажуть, добра людина і музикант».

17. Якщо вірити Ізмаїлу Срезневському, чи то в 1765-му, чи то в 1767-му Сковорода мало не одружився із такою собі панночкою Оленою, дочкою одного зубожілого майора. Покинув він її буцімто просто біля вівтаря. Коли священник запитав Сковороду, чи з доброї волі він бере за дружину цю дівчину, той впав на коліна перед вівтарем. «Господи! Я грішний перед лицем Твоїм! Помилуй мене…», – сказав Сковорода та втік з-під вінця.

18. Про одруження Сковороди Срезневський написав п’єсу «Майоре, майоре!». На неї він отримав несподіваний відгук. Така собі Марія Миколаївна Робцевич-Ніцкевич писала Срезневському: «Онуком Сковороди був мій дід Федір Ніцкевич. Моя мати Катерина Степанівна, у дівоцтві Горпинченко, народилася 1857 року в Ізюмі на Харківщині. Вона була небогою письменника Данилевського. Її родина глибоко шанувала пам'ять про Григорія Савича». Тим часом офіційних біографіях наявність у Сковороди нащадків жодного разу не згадувалася.

19. У 1768-1769 рр. Сковорода почав викладати у харківському колегіумі додатковий предмет – катехізис. Повна назва підготовленого ним курсу звучала так: «Вхідні двері до доброго християнського життя для молодого шляхетства Харківської губернії». Курс тлумачив поняття Бога, Божого промислу, віри, надії, любові, поняття гріха, а також – десяти заповідей.

20. Найкраще за все Сковороді писалося влітку – зима ж, як він казав, «ворожа Музам». Писав філософ без жодного поспіху, акуратно виводячи кожну літеру. Григорій Савич був чудовим каліграфістом. І при цьому ніколи не цікавився долею своїх творів.

21. Починаючи з 1770 року, Сковорода часто жив самітником у великому лісі поблизу слободи Гусинка, що на Харківщині. Ліс та слобода належали другові Сковороди Олексію Сошальському – одинаку та «оригіналу». Оселявся Сковорода в убогій хатині пасічника, пишуть біографи. Все його майно на той час становили декілька книг.

22. У 1770 році Сковорода разом із Сошальським рушив до Києва. Гуляючи містом та дійшовши до Подолу, філософ раптом зупинився і побіг назад, запевняючи, що почув трупний сморід. Украй схвильований, Сковорода повторював, що у Києві буде чума. Супутники дарма намагалися його заспокоїти, кажучи, що про чуму навіть і не чути. Моровиця почалася в місті 3 вересня 1770 року. Вона забрала 6 тис. життів, а всього у Києві на той час проживало 20 тис. містян.

Київ давній. Будучи в місті, Сковорода шостим чуттям відчув наближення епідемії чуми

23. З 1773 року і до 1794-го, тобто до самої смерті, філософ перебував у мандрах. За цей час він відвідав Харків, Валки, Великий Бурлук, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначинівку, Охтирку. Переходив від слободи до слободи, від села до села. Сковородою, як свідчать біографи, охоче опікувалась і місцева шляхта, і прості люди. Хазяїн дому, до якого заходив філософ, передусім намагався задовольнити його потреби у їжі, одязі, взутті. Слава Григорія Савича йшла попереду його.

24. Дехто засуджував Сковороду за те, що той, мовляв, витрачає життя намарне. Водночас пошана до Григорія Савича доходила до того, що його прихід у будь чий дім вважався Божим благословенням. Як подяку за перебування йому пропонували коштовні подарунки. «Віддайте вбогому», – такою була його незмінна відповідь.

25. Слава Сковороди докотилася й до Петербурга. Імператриця Катерина ІІ запропонувала йому через Потьомкіна переселитися з України в столицю Росії. Сковорода вислухав запрошення і сказав: «Перекажіть матінці цариці, що я не покину вітчизни: мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Сопілка і справді завжди була при Григорії Савичу.

26. Зі старістю мандрувати Сковороді ставало все важче. Далися взнаки хвороби та неміч. Друзі неодноразово пропонували йому осісти десь, виказували готовність знайти для Сковороди тихе пристановище. Пропонував йому це і Михайло Ковалинський. «Просив би вас прожити решту життя разом», – писав він йому, запрошуючи до Петербурга. Сковорода це запрошення відхилив.

27. З Ковалинським Сковорода побачився ще раз, після 19 років розлуки. Це сталося тоді, коли придворна кар’єра Ковалинського, яку той старанно вибудовував, зазнала фіаско. У 1793 році Катерина ІІ звільнила його зі служби. От тоді-то і з’явився в його житті Сковорода – семидесятитрилітній та обтяжений хворобами. Це була остання мандрівка в житті старого філософа.

28. У Ковалинського Сковорода провів лише три тижні. Прочитав йому свої твори, а відтак наполегливо просив свого друга відпустити його з Петербурга «в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти». Нарешті, 26 серпня 1794 року він вирушив в дорогу. Обійнявши Ковалинського, Сковорода сказав, що більше вони не побачаться.

29. Існує свідчення, яке записав Ізмаїл Срезневський, про те, що Сковорода знав день своєї смерті і навіть почав рити собі могилу. У жовтні Сковорода гостював у слободі Іванівка, яка належала поміщику Андрію Ковалівському. У переддень смерті, коли до Ковалівського з’їхалися гості, Григорій Савич був веселим та говірким, але після обіду господар маєтку помітив, що філософ копає під липою яму. На запитання Ковалівського про те, що він робить, Сковорода відповів так: «Час, друже мій, закінчувати мандри». У ту ж ніч Сковорода помер – це було 29 жовтня 1794 року.

Могила філософа у селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області зі славнозвісним написом «Світ ловив мене, та не впіймав»

30. Творчий спадок Григорія Савича не є великим. Це 17 філософських творів, сім перекладів, поетична збірка «Сад Божественних пісень», повчання в прозі «Байки Харківські». За життя твори Сковороди не друкувалися. Вперше значна збірка його творів вийшла у 1861-му в Петербурзі. Друга (яка містила всі відомі на той час твори) – рівно за сто років, у 1961-му. В Україні у 2000-х роках Леонід Ушкалов підготував кілька видань творів Сковороди, в тому числі повну академічну збірку.

Поза тим не можна сказати, що пам'ять великого філософа в Україні вшановують надмірно. Лише біля тридцяти пам’ятних знаків (включаючи погруддя та меморіальні дошки) припадають на Григорія Савича по всій країні. Водночас Сковорода представлений в філателії та нумізматиці – зокрема, його зображення нанесене на 500-гриневу купюру.

Втім, є труднощі із відтворенням зовнішнього вигляду Григорія Савича. А пов’язані вони із тим, що не існує жодного його прижиттєвого портрета. Точніше, є портрет художника Лук’янова, написаний на замовлення Михайла Ковалинського. Лук’янов бачив Сковороду живим, але намалював його вже після смерті – по пам’яті. Тож те обличчя, яке ми звикли ідентифікувати як «сковородинське», може бути досить умовним. Воістину, світ його не піймав – навіть на полотні картини.

Пам’ятник Сковороді у Києві. Григорій Савич дивиться на alma mater – Києво-Могилянську академію

Що це, як не справжня свобода? І для філософа, який хотів бути невловним, і для нас, його нащадків. Адже нашу інтерпретацію Сковороди не обмежують жодні умовності.

Григорій Сковорода (1722-1794) – український філософ-містик, богослов, поет, музикант (грав на скрипці, бандурі, гуслях, флейті). Мандрівник, самітник і аскет. Справляв значне враження на сучасників – як стилем життя, так і суттю того, що він проповідував. Писав філософські трактати, котрі не видавалися за життя, проте є актуальними і зараз – принаймні, для тих, хто поділяє ідеї Сковороди.

А ідеї Сковороди, сформовані не без впливу Платона і стоїків, оберталися довкола етичних засад життя. Він вивів поняття «сродної праці» – віднайдення свого покликання та служіння йому, що є головною засадою людського щастя. Проповідував потребу вдовольнятися малим, застерігав від надмірності. Однією з основних чеснот вважав вміння дружити. Вважав, що Бог є повсюди, і передусім – в кожній людині. Вивів власне трактування Біблії, відкидаючи церковку схоластику та вище за все ставлячи духовну свободу.

Сковорода не залишив по собі цілісної філософської системи та й не прагнув цього. Життя він присвятив самопізнанню, цій меті була підпорядкована вся його творчість. Іще до Івана Котляревського, який вважається зачинателем нової української літературної мови, Сковорода зробив внесок у розвиток книжної української мови: його поезії та байки написані нею. Просив вибити на своїй могилі слова «Світ ловив мене, та не впіймав…», і цей його заповіт було виконано.