Чорний день в історії української культури

Нині чорний день в історії української культури, про який або забудуть, або скупенько згадають десь на маргінесі. А даремно, бо теперішня війна є продовженням тієї самої війни на знищення українців Москвою. Бо все виглядає в інакших контекстах, коли якесь чмо з Каліфорнії питає, чому ми такі рєзкі та дєрзкі і не хочемо миритися.

3 листопада, 1937 рік. Соловецький лагєрь особого назначєнія, СЛОН. Все могло бути інакше, і там могли би бути не наші, а їхні.

А якщо б Фолкнер возив тачкою гравій на Байкало-амурській магістралі? А Джон Стейнбек копав би глину на Біломорканалі? А Френсіс Скотт Фіцджеральд по блату видавав би зекам книжки в табірній бібліотечці на Магадані? А Чарлі Чаплін їв би 200-грамову хлібну пайку в бараку у Воркуті? А голлівудські кінодіви Джин Гарлоу, Вів’єн Лі, Мей Вест і Керол Ломбард ударно клали рейки вугільної копальні в Караганді?

Розстріл Соловецького етапу у період із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року, серед 1111 жертв якого були чільні представники української інтелігенції та культурної еліти. Це театральний режисер-новатор, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, філософ і письменник Валер’ян Підмогильний, поети, письменники і перекладачі Микола Зеров, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історик академік, професори Володимир Чехівський, Олексій Вангенгейм і Сергій Грушевський, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко і багато інших.

А скільки було таких пекельних днів? Чимало.