Анатомія зради. Репортаж з колонії для колаборантів
Три історії про зраду України
Попри засудження за статтею про зраду та колабораціонізм, майже ніхто з ув’язнених не вважає себе винним у зраді України, проте більшість з них, а це 90%, написали заяву про обмін до Росії. Усі історії різні, але всі вони закінчились одним – вироком за колабораціонізм з ворожою стороною або передачу ворогу інформації про переміщення ЗСУ. На таких конкретних прикладах можна прослідкувати, як пропаганда Росії діє у нашому тилу.
Термін «колабораціонізм» увійшов до широкого вжитку у 2014 році, проте офіційно його «узаконили» весною 2022 року, коли було запроваджено статтю про колабораціонізм в Кримінальному кодексі. За перший рік повномасштабної війни правоохоронні органи зареєстрували понад 5,5 тис. таких справ, з них до суду було передано більше 650. Отримали реальні строки і були засуджені за колабораціонізм за цей період 270 людей. При чому жодного разу суд не виправдав звинувачених.
Наразі відкритих кримінальних проваджень вже понад 8200.
Найбільше справ було розглянуто правоохоронцями і передано до суду після проведення контрнаступальних дій під час звільнення Київщини весною та Харківщини і Херсонщини восени 2022 року. На звільнених територіях провадилася активна робота з виявлення пособників окупантів.
Також у судах під слідством багато людей саме з прифронтових міст сходу: Слов’янська, Лимана і Краматорська, а також окупованого Бахмута, за який точились бої більше дев’яти місяців.
В Україні є декілька спеціальних місць, де утримуються виключно люди засуджені за колаборацію і підтримку держави-агресора під час повномасштабного вторгнення: колонія для жінок, колонія, де перебувають колишні представники правоохоронних органів та чоловіча колонія.
Саме до чоловічої Кам'янської виправної колонії 101 отримав доступ кореспондент «Главкома».
Колонія розташована недалеко від лінії фронту. До повномасштабної війни тут тримали ув’язнених, які раніше вже мали «строки», а у квітні 2022 року їх всіх було переміщено в Західну Україну. Приміщення почали готувати до поповнення новими категоріями засуджених, які отримали строки за співробітництво з окупаційною владою і зраду. Проте спокійно підготувати колонію не вдалося: коли її приміщення були порожніми, росіяни поцілили іскандером у адмінбудівлю. На щастя, тоді обійшлось без жертв. А вже з осені 2022 року розпочалось нове «заселення».
Зараз в колонії перебувають понад 100 засуджених, більшість з яких тут проведуть від 6 до 10 років. Наймолодшому – 18, але багато тих, кому за 60 років.
Звичайно, термін ув'язнення залежить від злочину. Зрадницька діяльність деяких наших співрозмовників привела до людських втрат: і цивільних, і військових. Шляхом передачі даних і координат ворог завдавав прицільні удари. Якщо за перепост чи поширення ворожих меседжів у соціальних мережах, може світити до двох років позбавлення волі, то за зраду національних інтересів, цілеспрямовану співпрацю з ворожою адміністрацією – до 15 років.
Інтерв'ю з засудженими проходили у спеціально відведеній кімнаті, де ув’язнені не приховували своє ім’я і погодились показати своє обличчя. При цьому у всіх них в Україні лишились родичі та близькі друзі, які не підтримують російську сторону.
У режимі «день бабака»
Дні тут досить схожі на попередні, як і у всіх виправних колоніях все за чітким графіком: підйом о 6-00 ранку, зарядка, вранішні процедури, сніданок, протягом дня дві години вільного часу, вісім годин – робочого, а також обід, вечеря, прогулянка по території на свіжому повітрі і виховні лекції від працівників адміністрації: зазвичай це уроки з історії України.
Занадто суворими умови тут навряд чи можна вважати: кожен в’язень може хоч щодня спілкуватися вживу (але через скло) з будь-яким відвідувачем, а один раз на місяць вони мають можливість провести три дні з близькими родичами, до їхніх послуг спеціальна кімната, де крім засудженого та його відвідувача більше нікого не буде. Також кожен може хоч щоденно отримувати посилки поштою і при бажанні повністю перейти на своє харчування. Але є і певні обмеження: наприклад, жодного алкоголю і навіть енергетиків.
Більшість потрапили у в'язницю вперше, тому «зона» для них це вже стрес більший, ніж для «звичайних» кримінальників. Але парадокс: всі, як один, не вважають себе винними. Пояснюють: чинили зраду за «внутрішніми» або «політичними» мотивами. Деякі, дійсно, жалкують, що зробили, кажуть, що вдруге не повторили б своєю помилки, аби знали, що опиняться за ґратами. Інші навпаки – зовсім не шкодують про свої вчинки, і відверто визнають, що готові повторити їх знову. Повірити у це досить легко: переважна більшість з них працювали на ворога не через гроші.
«В окупаційній поліції платили тисячу доларів у місяць»
Дійсно, в той час не було, що робити, у мене не було роботи, тому я відгукнувся на оголошення і почав працювати патрульним поліцейським у Мелітополі. Затримано мене було вже в Києві в червні 2023 року СБУ. Сюди я переїхав та жив у свого дядька. Вважаю, що вісім років, на які мене засудили, – це занадто багато. Звичайно, після такого вироку я себе не вважаю українцем, я – росіянин. Більше того – Україна не має шансів у цій війні. Швидше за все, результатом стане, що 9-10 областей відійде до складу Росії. До Польщі і Угорщини навряд чи якась область приєднається. Буде розподіл України, він вже триває.
Якби не потрапив сюди – я б працював в ІТ-компанії в Києві чи Львові. Але зараз не уявляю, як буде далі. Проте напевно знаю, що не відчуваю себе і майбутнього в Україні.
Друзі є і в Україні, в Росії і в Європі. Думки у них розходяться, десь 50% підтримують Україну, так само інші 50% – Росію.
Майже ніяких новин тут немає, дізнаюсь, що відбувається у світі лише з телебачення, яке нам дають дивитися. Був би у мене другий шанс повернути все назад, мабуть, я б не зробив те ж саме. Але другого шансу немає. У той час я думав лише про допомогу Мелітополю, звичайно, мали значення і гроші, адже тоді платили в патрулі по тисячі доларів на місяць.
Звичайно, я сумую за Маріуполем. Те, що сталося – це трагедія, але місто відбудовується, Росія його відновлює. Зараз там живе, звичайно, набагато менше людей, але воно буде розвиватися, його не забудуть.
«Я б зробив те ж саме, навіть знаючи, що через це потраплю до в’язниці»
У мене у Слов'янську був давно товариш, він довгий час жив у Донецьку. Останній час я його не бачив, але знаю, що у нього були якісь зв’язки в органах в «ДНР». Я з ним давно спілкувався через Телеграм. Тому саме йому довіряв і надсилав координати і всю інформацію щодо техніки, пересування військових в регіоні.
Чому я так робив? Після 2014 року у мене вкрай негативне ставлення до влади. Адже раніше у мене була гарна робота на заводі. Потім довелось постійно змінювати роботу, навіть працював у Чехії на заводі простим різноробочим, у той час як у Слов'янську я був інженером. Я втратив все, життя кардинально змінилось.
Якби мені запропонували повернутися на два роки назад і щось змінити, думаю, я б зробив те ж саме, навіть знаючи, що через це потраплю до в’язниці.
Проти країни я нічого не маю, ми – заручники. А от владу я б змінив. Якби прийняли рішення щодо автономії Донбасу в складі України, як це було з Кримом, мабуть, ми б не мали таких подій, як зараз.
13 вересня 2023 року я запам’ятаю на все життя. У цей день був вдома, коли представники СБУ прийшли до мене і заарештували. Вони зламали мій акаунт у Телеграмі і показали всі роздруківки моїх розмов.
Зараз батьки так і живуть в Слов'янську, вони старі і нікуди їхати не хочуть. А от дружина з дітьми виїхала до Росії, вона працює, старша донька ходить до школи, молодший син – до дитячого садка. Ми регулярно зараз спілкуємося. Хоча до цього, був період, що три з половиною місяці мені не давали можливість зв’язатися з сім’єю.
«Я вірив у Росію і робив це безкоштовно»
Я сам корінний житель Бахмута, тут народився і провів все своє життя. На момент, коли розпочалась війна, мені було 16 років. Пам’ятаю, якось до мене прийшла знайома і сказала, що отримала у Телеграм повідомлення з незнайомого номера, де їй пропонували відправляти позиції і переміщення техніки ЗСУ. Я зв’язався з цим абонентом. Виявилось, що він з Донецька, це куратор з «МДБ» («Міністерство державної безпеки») «ДНР». Деякий час ми спілкувалися, потім саме йому в подальшому я пересилав дані стосовно солдат та техніки ЗСУ в Бахмуті. Це тривало кілька місяців – з кінця березня по середину серпня 2022 року. 16 серпня СБУ прийшли до мене в квартиру в Бахмуті, де мене і затримали.
Чому це робив? Я вірив у Росію і робив це безкоштовно. Думав, що при Росії буде краще. У нас Донецька та Луганська область в своїй переважній більшості підтримує РФ, і я підтримував. Хотів, щоб у моє місто швидше зайшли росіяни, це був, так би мовити, мій моральний принцип.
Батьки мої в Україні. Я спілкуюся з ними регулярно. Я б хотів повернутися назад в Бахмут. Це частина мене. Розумію, що місто зруйноване, але все можна відбудувати.
Моє майбутнє? Навіть не знаю. Але я не хочу це коментувати. Зараз у в’язницях люди сидять з обох боків – як України, так і Росії. Звичайно, хотілось би просто викреслити ці 1,5 року (після арешту – «Главком»). Але зараз думаю про обмін.
У всіх є свої цілі. Не думаю що для мене головними були гроші.
Якби був вибір зараз і повернути час назад – я б не зробив того вчинку. Бо зараз я розумію, що постраждали мої батьки, моє майбутнє, а я у в'язниці. Якби опинився на свободі зараз – поїхав би до Росії. Там би облаштовував життя. Зайнявся б своїм навчанням, особистим життям, задумався б про створення сім'ї, приділив би увагу спорту, а от в армію РФ не пішов би.
Олексій Мужчина, «Главком»