Обличчя ворога. Розмови віч-на-віч
Репортаж з найбільшого табору для російських військовополонених
Журналіст «Главкома» побував у найбільшому таборі для російських військовополонених на заході України. Об’єкт розміщений на базі колишньої колонії, але де саме, адміністрація просить не вказувати з міркувань безпеки.
10 грн на день, сигарети і цукерки
Величезні залізні ворота автоматично відкриваються. А це означає, що чергова машина з російськими військовополоненими заїжджає у табір. За останній час кількість і регулярність прибуття таких авто змінюється пропорційно подіям на лінії фронту. Як кажуть у самому таборі, все відбувається хвилеподібно –затишшя у зоні бойових дій і на нових полонених можна чекати тиждень, а під час загострення на фронті авто з росіянами сюди курсує чи не кожного дня.
Процес прийому росіян досить простий – зміна одягу, ванно-гігієнічні процедури, після яких ув’язнений потрапляє до двотижневого карантинного ізолятора. Існують ізолятори для командирів і рядових солдатів. Є окреме приміщення для ув’язнених жінок, але за весь час повномасштабної війни у ньому утримувалась лише одна військовополонена, яку вже обміняли.
Командирів Росія намагається виміняти у першу чергу, на момент візиту журналіста «Главкома» у таборі перебувало кілька таких. Інформація про загальну кількість ув’язнених працівниками табору не розголошується. Самі «місцеві жителі» кажуть, що їх тут близько 400-500 осіб.
Умовно всіх полонених можна поділити на три групи:
- колишні «вагнерівці», яких тут залишилося небагато, оскільки майже всіх вже обміняли;
- «громадяни» ОРДЛО – самі ці називають себе етнічними росіянами і повторюють пропагандистську мантру про те, що Україна «вісім років бомбила Донбас»;
- російські військові, в основному – завербовані в’язні і добровольці, яких підкупили грошовими виплатами та пільгами. Останні мають найбільш розгублений вигляд і ніби не розуміють, чому тут опинилися.
У таборі працює на легальних умовах магазин і кожен охочий може влаштувати собі шопінг. Найбільш популярні товари – цигарки та цукерки.
Україна щомісячно витрачає по 10 тис грн на утримання одного полоненого, але гроші на цей магазин вони заробляють самостійно. За день роботи кожен ув’язнений отримує 10 гривень – таку суму (чверть франка на день) було визначено Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року
Умови праці російських військовополонених в Україні не дуже скидаються на тюремні. Робочий день триває вісім годин. Це може бути наряд на кухні, плетіння меблів, склеювання паперових пакетів, зварювальні роботи, робота на городі.
Найпопулярніші книжки – «Історія України» і детективи Донцової
Ранок для військовополонених починається о шостій, коли лунає Гімн України. Відбій – о десятій вечора. Крім роботи усі тут мають час на дозвілля, зокрема на візитів бібліотеки. Як не дивно, серед найбільш популярних книжок не тільки російська класика і детективи Дар’ї Донцової, а й підручники з історії України. Альтернатива бібліотеці – телевізор, можна подивитися новини.
Неділя – вихідний, дозволяється грати у футбол (навіть проводяться міні-турніри) і займатися на турніках.
Щодо зв’язку з рідними – у кожного полоненого є можливість раз на один-два тижні подзвонити додому. Щоправда, по той бік не завжди беруть слухавку і тоді доводиться чекати ще два тижні.
Росіяни часто дізнаються, що їхній родич у полоні саме від нього, під час такого дзвінка із табору. Вони нерідко дивуються, адже він начебто казав, що їде на роботу, а не на війну. Так було із 40-річним Євгеном.
«Набирали будівельників для робіт у Донецьку. Записався, посадили в автобус і привезли майже на лінію фронту, видали автомат. За кілька тижнів я опинився у полоні, дружині про це зміг розповісти, вже коли був у таборі», – розповідає він.
Під час повітряної тривоги усіх відводять у бомбосховище. Як жартують самі полонені, може було б і краще, якби російська ракета долетіла сюди, і у Росії би дізналися, що тут дійсно є їхні громадяни, на яких чекають вдома у країні, що зараз блокує будь-який процес обміну.
Останній великий обмін полоненими між Україною та Росією відбувся влітку і коли новий – ніхто тут не знає. «Довгожителі» – ті, хто перебувають у таборі довше шести місяців – прогнозують повернення до Росії не раніше наступного літа. Ті ж, хто прибув відносно нещодавно вірять, що вдасться побачити рідних вже до Нового Року.
«Главкому» вдалося поспілкуватися з кількома військовополоненими віч-на-віч. Більшість розповідають, що рішення піти воювати проти України було помилкою і вони краще взагалі не повернуться у Росію, ніж знову підуть на війну. Марить боями та окопами серед опитаних «Главкомом» тільки уродженець окупованої Горлівки, він упевнений, що у війні винна Україна. Але втративши ногу і отримавши допомогу від українських лікарів, чоловік розуміє, що не придатний до війська, тож планує, після того як повернеться у Горлівку, «щось думати»
«Від мого підрозділу «Шторм Z» майже нічого не лишилося»
«У полон нас взяли біля Андріївки, це неподалік Бахмута. До війни я був ув’язненим, відбував покарання, мені лишилося сидіти чотири роки, тож, коли запропонували контакт на пів року в армії в обмін на знаття судимостей – я погодився. Але зараз розумію, що це було помилкою.
Вижити мені дійсно пощастило, від мого підрозділу «Шторм Z» майже нічого не лишилося. Авжеж, мрію про обмін і повернення додому, на мене чекає дружина. Буду намагатися зробити все можливе, щоби знову не відправили на фронт. Краще досиджу свій термін у в’язниці, але назад на війну не хочу».
«Нам напряму так і казали, що підстрелять, якщо ми здамо позиції»
«Був засуджений за вбивство і відбував покарання у в’язниці неподалік Волгограда. Як і більшості інших в’язнів, мені запропонували контракт на шість місяців в обмін на зняття судимості. Навчання? Ну, після підписання контракту нас два тижні тримали на якійсь базі поблизу Донецька, при цьому з автомата ми жодного разу не стріляли. Потім відправили під Бахмут – наказали просто сидіти в окопах. Ніхто не знав, коли наступ, коли оборона, нас кинули. І повернутися назад не було можливості: якщо росгвардійці спокійно могли відходити з позицій у тил, то всі зеки із «Шторм-Z» – то як гарматне м'ясо, нам напряму так і казали, що підстрелять, якщо ми здамо позиції. Я за водою з окопу якось вийшов, то мені напряму сказали, що наступного разу будуть стріляти.
Потім у наш окоп прилетів снаряд, мене контузило, а прийшов до тями – я вже у полоні. Після допиту я опинився у цьому таборі.
Назад у Росію я точно не хочу, бо розумію, що це квиток в один кінець. Тому буду писати заяву на відмову від обміну. Краще бути живим тут, ніж померти там, бо я реально розумію, наскільки мені пощастило лишитися живим. Таких, як я, тут небагато, більшість планують повертатися, проте є кілька людей з «ЛНР» та «ДНР», яких просто не хочуть обмінювати, вони тут вже більше року. Також є один «вагнер» з Казахстану, його також не можуть обміняти, хоча всі інші вже на свободі».
«Наші позиції змило водою після підриву Каховської дамби»
«Я – колишній працівник правоохоронних органів, працював у СІЗО у Башкирії, потім мене посадили за хабар. Самі розумієте, яке ставлення у зоні до колишніх «представників органів». Тому без вагань вирішив їхати на війну. До цього жодного разу за кордоном не був і уявлення про Україну у мене було геть інше. Авжеж я не думав, що тут всі – нацисти та фашисти, але уявляв зовсім інше ставлення до росіян. Потрапив я у полон на північ від Херсону. Тоді якраз було підірвано Каховську дамбу, велику територію затопило. Наші позиції змило водою, деякі змогли вибратися на човні, я якраз шукав якусь колоду, щоби вибратися, але зайшли ЗСУ і вибратися я вже не зміг.
Звичайно, я хочу повернутися додому, але вертатися на фронт жодного бажання нема. Будемо вирішувати якось ситуацію по поверненню. Бо тут, на лінії зіткнення, я багато чого побачив. Як, наприклад, ми йшли на завдання, і з 40 хлопців поверталися назад цілими лише 20. Після такої операції я сказав: «робіть зі мною що завгодно, а на такі штурми більше не піду».
Днями мій старший син отримав повістку в армію. Варіанту відмовитися у нього не було, при тому, що він вчиться у коледжі. Я так не хочу, щоби його відправили на війну…»
«Через те, що я з «ДНР» мене ніхто не хоче обмінювати»
«Я на війні ще з 2014 року. Як почалося на Донбасі, пішов у військкомат. Ця велика війна – наслідок подій 2013-14 років. Якби ще тоді почули жителів сходу, якби не Майдан, не було би зараз оцього всього. Повномасштабна війна є наслідком і відповіддю на те, про що весь світ мовчав – як ЗСУ регулярно обстрілювали мирні райони «ЛНР» та «ДНР» Чи шкодую я, що пішов на війну? Ні, у мене не було іншого вибору. Їхати нікуди не хотів, кому ми потрібні у Росії чи Європі? Потрібно було брати зброю. Звичайно, війну потрібно зупиняти, домовлятися, вести переговори. Але я точно знаю, що ЗСУ не зайдуть у Луганськ і Донецьк, що тамтешні люди вже не хочуть бути з Україною.
Я планую повернутися назад у Горлівку. Звичайно, без ноги мене на фронт не відправлять, щось буду думати вдома. Але все загрузло з обміном, через те, що я з «ДНР» мене ніхто не хоче обмінювати».
«Якщо накажуть – піду знову воювати»
«Я тут (у таборі) новенький, лише півтора тижня. Опинився у полоні після того, як наш бліндаж накрили, і з шістьох залишився живим лише я один. Тут мені дійсно пощастило. Але я був не менш здивований, коли мене відкопав український військовий. Я здивувався, що мене не пристрелили. Бо у нас часто ходять чутки, що ЗСУ у полон не беруть, а розстрілюють на місці.
Вдома на мене чекають батьки та сестра. Так, я хочу повернутися додому. Чому пішов на війну? Роботи у мене не було, якраз був у пошуку. Побачив, що пропонують контракт та реальні гроші. Обіцяли по 190 тис. руб. на місяць, і спочатку платили. Але останнім часом були затримки.
Авжеж дуже чекаю на обмін, мрію Новий Рік зустрічати вже вдома. Але знаю, що останній обмін був пів року назад, тому не знаю, як довго ще буду тут. Як повернусь додому – буду шукати роботу. На фронт повертатися не дуже хочеться, але якщо накажуть – піду знову воювати.
Олексій Мужчина, для «Главкома»
Коментарі — 0