Авдіївка. Ті, хто тримають небо

«За великим рахунком, в Авдіївці зараз вирішується доля всього Донбасу»

Уже пів року, як найгарячішою точкою на військовій мапі України є Авдіївка. У жовтні у місті поруч з окупованим Донецьком почались найспекотніші бої: росіяни щодня штурмують околиці, поклавши життя тисяч своїх солдатів і спаливши гори техніки. Для багатьох може видатися, що бої за Авдіївку повторюють історію Бахмута, але, насправді, стратегічне значення міста тут значно вище.

Авдіївка розташована на висоті, впритул до Донецька. У разі захоплення міста відкривається широкий коридор з перспективами наступу у напрямку Курахово, Покровська та навіть Краматорська. Тому не дивно, що більшість військових аналітиків сходяться на думці: принципово важливо утримати Авдіївку і з психологічних, і зі стратегічних міркувань.

У січні лінія фронту на цій ділянці майже застигла: потрапити в саме місто дозволяє основна дорога та кілька ґрунтових. Проте всі вони під прицільним контролем росіян. Авдіївка перебуває у таких собі кліщах, тому останні кілька кілометрів перед містом треба їхати на максимальній швидкості. У цих умовах розумієш, що з обох флангів – ворог, він без проблем обстрілює дорогу як керованими дронами, так і «мінометкою», що б`є на 3-5 км, не кажучи про більш потужну артилерію ворога.

Тому відносно безпечний час, щоб заїхати в Авдіївку – сутінки, коли ворожі нічні тепловізори вже «не бачать», а денні камери їх «пташок» ще не в змозі якісно фіксувати рухи на дорозі.

Саме в такий час ми й заїжджаємо у місто з бійцями «Омеги» (1 ОШЗСП НГУ Омега – підрозділ окремого штурмового загону спеціального призначення Нацгвардії).

Це хлопці, які за допомогою fpv-дронів щоденно нищать ворожу техніку. Саме за ними активно полюють росіяни. Здебільшого оператори дронів перебувають на лінії фронту пліч-о-пліч з піхотою. Адже чим ближче вони до лінії розмежування, тим більше шансів вразити ворожі позиції.

Другий рік під Донецьком

«Наша мобільна група за день роботи може знищити кілька дорогих машин, включаючи танки, БМП, тому ворог докладає усіх зусиль, щоб нас нейтралізувати. Але, як бачимо, це йому не сильно вдається. В Авдіївці ми воюємо вже другий рік, і тут ми дійсно свої. Без проблем орієнтуємося на місцевості, володіємо обстановкою на більшості доріг, можемо визначити потенційне пересування ворожої техніки і піхоти, знаємо всі шляхи як заїзду, так і відступу. Звичайно, ніхто не може передбачити роботу ворога і траєкторію його снарядів, але ми робимо все можливе, щоб непомітно заїхати в місто, замаскуватися, виконати свою роботу та в сутінках наступного дня виїхати», – пояснює роботу старший групи Мамай.

З його слів, не все можливо на всі 100% сховати від ока ворога, а саме – антену, за допомогою якої хлопці корегують політ і роботу дронів. Це відносно габаритний штатив з трубою у два метри, які потрібно оперативно розгорнути. Якщо росіянам якось вдасться її побачити, вони не пошкодують нічого (ні кількості, ні вартості своїх снарядів), щоб дістати хлопців. Тому до щоденних обстрілів, якими ворожа артилерія намагається намацати наші позиції, хлопці вже звикли. Сприймають їх, як буденність.

Встановлення антени

фото: Олексій Мужчина

«Калібром снарядів, яким росіяни гатять по нас, вже нікого не здивуєш. Більше того, ми звикли і до КАБів (керованих авіабомб). Буває, що по нашому квадрату таких 3-4 штуки за ніч прилітає. От вони якраз і найбільш небезпечні, адже такий «кабанчик» в 500 кг за рахунок великої ударної хвилі руйнує будівлю, перекриття і може завалити бомбосховище», – пояснює оператор дрона Кеп.

Мить рятує життя

Щойно хлопці приїхали на позицію, починається напружена, ключове, оперативна робота: перенести швидко все обладнання з машини до приміщення, виставити і запустити старлінк, розгорнути антену, прикріпити вибухівку до дрона, а також заховати сам автомобіль. Усі розуміють: від злагодженості і швидкості залежить безпека.

Далі є трохи часу на перепочинок, під час якого й починається найбільш відповідальна робота – вистежування цілі. Про переміщення ворожої техніки повідомляють інші підрозділи з аеророзвідки, і самі хлопці бачать картинку на моніторі, на який веде трансляцію в режимі онлайн щойно запущений в небо «Мавік».

Надходить сигнал про якісь рухи у посадці, і за мить Кеп вже підіймає дрон. Він розуміє: тут вирішують все секунди. Від швидкості підняття пташки в небо залежить результат роботи усієї команди. Дрон з вибухівкою може зависнути у небі на 10 хвилин, тому у оператора є максимум 5 хвилин, щоб долетіти до цілі та її вразити і повернутися (на випадок, якщо ворога не буде знайдено і доведеться летіти назад). У цей момент дуже важливою є комунікація і взаємодія між операторами розвідувального «Мавіка» і бойового fpv-дрона. Проходить кілька хвилин від вильоту, напружена тиша, кілька речень між пілотами, які корегують політ і емоційне «єєє». Це означає, що ціль вражено. Зараз будемо дивитися повтори, що саме вдалось вполювати.

При збільшенні зуму та кількаразового перегляду відео бачимо на моніторі палаючу техніку. Хлопці кажуть: це – БТР, він вже далі точно нікуди не поїде. День починається вдало, але ніхто зупинятися на цьому не планує. За два останні місяці їм вдалося вразити 14 танків, близько десяти БТРів, БМП та ББМ «Тигр», не враховуючи легшої техніки, мінометного розрахунку і взводу противника.

На дозвіллі

У перервах між вильотами, хлопці заварюють каву та розповідають неймовірні історії війни, згадуючи своє життя «до». «Звичайно, ми воюємо за свою країну, за людей, наших близьких і не збираємося відступати. На передовій усі розуміють: якщо не ми, то хто тоді? Ми просто не маємо права їх пропустити тут, бо від фронту, його щільності і злагодженості залежить доля цієї країни. Звичайно, у кожного з нас є своє цивільне життя, є близькі, які нас чекають, але зараз ми маємо бути саме тут. І за великим рахунком, саме на авдіївському напрямку вирішується доля всього регіону», – говорить Кеп.

Швидкий перекур та узгодження плану роботи

фото: Олексій Мужчина

У свої 26 років Мамай – досвідчений профі, він вже встиг побувати в найгарячіших точках: у лютому та березні зустрічав ворога під Києвом, далі були бої за нині окуповане Рубіжне, потім кілька місяців у Сєверодонецьку, звільнення Харківщини під час осіннього контрнаступу – теж в його фронтовій біографії. Його підрозділу вдалось взяти в полон групу росіян. На початку повномасштабного вторгнення під Києвом загинув його батько, що також був військовим і прикривав на той момент вихід своєї групи: «Нам визначили новий ППД (пункт постійної дислокації – «Главком»), з якого ми їздили на бойові завдання в Ірпінь, Бучу, Мощун. Постійно підтримував зв’язок з батьком, який на той час з побратимами обороняли Мощун. А ми саме виконували завдання з БПЛА – корегували артилерію по противнику та переправах, які вони хотіли відновити для логістики. 12 березня вночі я востаннє говорив з батьком, а на ранок мене розбудили і повідомили, що його вже немає. Вони з побратимами виходили з оточення. Батько дав наказ своїм хлопцям залишити позиції, прикриваючи їх останнім. У цей момент прилетів снаряд і смертельно його поранив. Тепер у моєму житті немає слова «пока» (лише «до зустрічі»), але з’явився позивний «Мамай» і вуса, які я вирішив носити відтоді – це спогад про нього. Інший оберіг – стрічка біля серця, її мені подарувала моя дівчина. Ці спогади і думка, що на нас чекають рідні, не дають мені зупинитися».

За словами військового, Авдіївка – одна з найстрашніших точок на мапі цієї війни. Саме тут він зрозумів, що таке справжній страх: «Не страшно без світла. Не страшно без води. Не страшно в сирому, холодному, мокрому окопі, навіть коли кістки ламає від холоду, а пальців рук і ніг не відчуваєш. Не страшно, коли ранковий мороз покриває все твоє обличчя. Але все ж таки страшно, коли твій побратим, з яким стояли пліч-о-пліч, помирає від поранення. Ти намагаєшся його врятувати і опиняєшся під шквальним вогнем кулемета та артилерії. У цей моменти розумієш, що можеш разом з побратимами, які намагаються врятувати пораненого, загинути…», – ділиться Мамай і йде керувати дроном.

«Завжди було бажання потрапити до підрозділу «Омега»

Мамай (позивний), офіцер підрозділу окремого штурмового загону спеціального призначення НГУ «Омега»

фото з архівів Мамая

Розпочав свою службову кар’єру наприкінці 2018 року, вступивши до лав Нацгвардії, за порадою мого батька, який проходив службу в цій самій частині. Перша моя посада «навідник кулемета БРДМ» з позивним «Пума», але завжди було бажання потрапити до підрозділу «Омега». На початку 2019 року мені запропонували посаду «технік-оператор БПЛА». Звичайно, я погодився, адже мені хотілось розвиватись, відкривати для себе щось нове та незвичне. Мої побратими підтримували мене та розповідали всі нюанси й тонкощі. Здобував знання під час навчання на курсах, польових виходів. БПЛА – це новий напрямок у військовій сфері, він виявився цікавим для мене. Робота була незвичною для армії – працювали на крилах, на квардокоптерах, з метою розвідування відомостей про місцевість, виявлення вогневих позицій та техніки противника, а також живої сили ворога.

Цього ж року готувався до складання іспиту на право носити берет з відзнакою. Для військовослужбовця ця відзнака має велике значення, мабуть кожен військовий марить цією відзнакою. Готуватися було не складно, оскільки мав гарну фізичну підготовку: до служби займався професійно волейболом. З подальшими тренуваннями швидкісні та силові якості зростали та покращувалися.

Для того, щоб отримати перепустку на складання іспиту, потрібно було пройти відбірковий тур: 10 кілометрів з різними перешкодами як силовими, так і психологічними, у повному екіпіруванні, а також стрільба на результат та спаринги. Під час виконання одного із завдань, я травмував ногу, тріснув меніск на лівій нозі. Сходити з дистанції навіть думки не було, на фініші мене очікував батько, і я не хотів його розчарувати. Тому завершувати дистанцію довелося на сильних знеболюючих препаратах. Хоча я й пройшов відбірковий тур та потрапив у список допущених до здачі іспиту, мені довелося віддати своє місце і оперувати ногу.

Фронт. Довгождана зустріч

фото з архівів Мамая

Після реабілітації та підготовки знову спробував свої сили і досяг бажаної мети: я – «технік-оператор БПЛА» у підрозділ «Омега». До речі, свій позивний «Пума» я не міг залишити – він був вже зайнятий.

Із Сєверодонецька наш підрозділ вивели на відновлення, і мене перевели на посаду офіцера, а згодом присвоїли офіцерське звання молодший лейтенант, отримав орден «За мужність III ступеня».

Олексій Мужчина, «Главком»