Дід Мороз – дід російського солдата. Як змінювалося святкування Нового року в Києві за останнє століття
47% українців досі називають Новий рік найулюбленішим святом
Культ Нового року сформувався у нас у 1970-х, коли новорічне диво було єдиним дозволеним дивом в Радянському Союзі. Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, досі 47% українців вважають це свято своїм найулюбленішим. Як совєти формували культ Нового року – простежимо на прикладі Києва від 1900 року і до першої ялинки часів Незалежності.
Ярмарки, ковзанка і шампанське в «Шато де флер»
До 1920-х років святкове життя Києва у грудні оберталося навколо Різдва, а Новий рік був фоновим і не масовим святом.
Перед Різдвом відкривалися святкові ярмарки на Контрактовій та Софійській площах, були гуляння, зимові розваги, коляда, що тривали до Водохреща (6 січня).
У міському парку, так званому саду Мерінга, відкривалася ковзанка (зараз тут площа перед Театром ім. Франка). Ковзанка була безкоштовною: Дума, тобто мерія, соромилася стягувати кошти за те, що подарувала людям сама природа, адже морози були зазвичай «якісними», і ставок у парку вкривався міцною кригою.
Ялинку називали різдвяною, а не новорічною, і встановити її вдома могли заможні кияни чи люди середнього достатку. За даними історикині та екскурсовода Оксани Денисової, у 1890-х на Хрещатику відкрилося кілька магазинів з імпортними скляними ялинковими прикрасами, проте вони були дорогими, що, вочевидь, і спричинило моду на виготовлення святкових іграшок власноруч – з дерева, картону, вати, атласних стрічок. На початку ХХ ст. стали також популярними бенгальські вогні, які тоді називали «безпечними диво-свічками».
Де брали ялинки? Все просто – посилали прислугу чи двірника з сокирою до найближчого лісу.
Існувала традиція обмінюватися подарунками і особливо щедро обдаровувати дітей. Так, бабуся авторки цих рядків розповідала, що отримувала від своєї бабусі до Різдва золоті чи срібні сережки, а її брати – по золотому червінцю. Після того, як совєти вкрадуть у людей Різдво і настане епоха бідності, традиція подарунків «під ялинку» зникне, а відродиться як новорічний ритуал вже в 1990-х.
Такого поняття, як «головна ялинка міста», на початку ХХ ст. не існувало – ялинки не встановлювали просто неба, а лише в навчальних закладах, зокрема, в Кадетському корпусі, Інституті шляхетних панянок, а також у Думі, де під новий рік проводили благодійні імпрези «для дітей робітничого класу шкільного віку».
Якщо Різдво було затишним, глибоко релігійним родинним святом, то легковажний світський Новий рік відзначали далеко не всі і зазвичай не вдома, а в клубах чи театрах. Приміром, таку програму вечірки в «Шато де Флер», французькому закладі, що розташовувався на місці нинішнього стадіону «Динамо», рекламувала газета «Киевлянинъ».
Не питайте, чи пили в «Кафе де Флер» на новий рік шампанське. Звісно! В ті часи це був модний аристократичний напій, і доволі дорогий – імпортований з Франції. У 1899 році француз Генрі Редерер побудував завод шампанських вин в Одесі, і, як стверджує Оксана Денисова, в перші роки нового століття в Єлисеївському гастрономі на Хрещатику вже торгували «вітчизняним» шампанським марки Henri Roederer.
Щедрівки на Подолі на «старий новий рік»
Тим часом 31 грудня увечері за якийсь кілометр від «Шато де Флер», на Подолі, теж відбувалося веселе костюмоване свято. «У ремісничих районах міста, наприклад, на Подолі, Куренівці, люди міцно трималися народних звичаїв, отож на новий рік, тобто на Маланки (31 грудня) та Василя (1 січня) там щедрували, засівали, водили «козу», – нагадує етнологиня, співробітниця Музею ім. Гончара Ярослава Музиченко.
У 1918 році Центральна Рада запровадила григоріанський календар «задля синхронізації з європейськими державами», і 16-те лютого «перетворилося» на перше березня. За місяць до цього аналогічну реформу провели і більшовики в Росії. Російське православ’я, влада якого розповсюджувалася і на церковні громади України, стала в опозицію до більшовиків і вперто не бажала перейти на новий стиль, тому Різдво опинилося після Нового року.
Відповідно, народні свята Маланки та Василя пересунулися на 13-14 січня, залишившись більш як на століття в пам’яті народній як «старий Новий рік».
Та в будь-якому разі, після того, як більшовики захопили Україну, церкву було оголошено поза законом, а Різдво, а разом з ним і ялинку, заборонили.
Ялинка на місці, де стояли шибениці
Через майже два десятиліття більшовики зрозуміли, що треба вирівнювати «перегини» і дати людям хоч якісь радості, окрім праці (бо це важко) та очікування комунізму (бо це довго), отож у 1935 році ялинка повернулася. Але сама, без Різдва. Її верхів’я прикрашала тепер п’ятикутна комуністична зірка.
Часи були голодні, непевні, лихі. За спогадами мами (1936 року народження) авторки цього матеріалу, якщо хрещена давала на новий рік пару горіхів чи зморщене червоне яблучко, діти 1940-х це сприймали за неймовірну удачу.
Цитата Сталіна про те, що «жити стало краще, жити стало веселіше», винесена на всі плакати країни, намагалася спростувати реальність.
Перша на теренах СРСР «пролетарська» ялинка постала в Харкові в 1935 році, а за рік потому і в Києві, на центральній площі – Софіївській.
«Поруч із тисячолітньою Святою Софією ялинка нагадувала про Різдво, тому в подальші роки її перенесли подалі від церкви, на площу Калініна, нині це Майдан Незалежності», – пояснює києвознавець, письменник і перекладач Максим Стріха.
У 1950-х ялинку ще кілька разів повертали на Софіївський майдан, каже Стріха, але все-таки на Хрещатику, де проходили головні комуністичні свята підрадянської України, вона виглядала «ідейно правильнішою».
У 1943 році, коли Червона армія звільнила Київ від німецьких окупантів, на площі Калініна совєти встановили шибениці і страчували полонених окупантів. Про цю історію, каже Стріха, оповідала його мати, яка була в ті часи дитиною. Здавалося б, площа ще довго не зможе стати майданчиком для дитячих свят...
Але совєти вимили руки й за кілька років, у грудні 1945-го, відкрили першу повоєнну ялинку неподалік того місця, де стояли шибениці.
Совєтизація свята
Для того, щоб цілковито монополізувати свято, яке стало «замінником Різдва», влада вигадала простий і дієвий трюк – у 1947 році 1 січня оголосила вихідним днем. Це стало щедрим подарунком для трудящого люду, адже до середини 1970-х років у Радянському Союзі нормою був шестиденний робочий тиждень.
Рішення про вихідний 1 січня не було спорадичним. Про це можна судити з того, як на теренах радянської України розвивали індустрію, що обслуговуватиме нове свято: у 1947 році було відкрито фабрики ялинкових прикрас ручної роботи в Клавдієвому-Тарасовому неподалік Києва, в 1948-му – склодувну фабрику у Львові. Сюжет малюнків на ялинкових іграшках затверджувала спеціальна рада.
Невдовзі було засновано Артемівський завод шампанських вин (1950 рік) та Київський (1953). Новий рік люди мали зустрічати «по-багатому», з шампанським, причому з солодким або напівсолодким.
Поступово у країні Рад утвердився культ Нового року, співмірний з культом особи. Рани затягувалися, повоєнна аскеза минула, люди вже не голодували і обростали жирком здорової міщанської стабільності. І Новий рік став улюбленим, на позір аполітичним, єдиним «просто святом» у наборі урочистої комуністичної брехні.
«Насправді це свято не позбавлене ідеології, – переконує Ярослава Музиченко, – адже через його елементи по краплинах у людей вприскували радянськість».
«Ялинкові прикраси й листівки, що прославляли досягнення СРСР, бій курантів опівночі на Спаській вежі Кремля, що транслювався по радіо і ТБ, виступ партійного вождя, «Голубий вогник» у новорічну ніч, на якому виступали не тільки зірки естради чи гумористи, а й передовики соціалістичного змагання, «утрєннікі» в школах та садках… Все це мало навіювати гордість за країну, в якій живеш, зробити кожну людину її невід’ємною частинкою, – каже етнологиня Музиченко. – Це був канал роботи з масовою свідомістю».
«Здрастуй, наш Дідусь Мороз, борода із вати…»
Як бачимо, на чатах біля першої київської радянської ялинки вже стоїть Дід Мороз. Звідки взагалі взявся цей дебелий дідуган?
Це збірний образ з російського фольклору, який уперше з’явився в книжці казок письменника Одоєвського, виданій 1840 року, як Мороз Іванович, добрий дарувальник. В імперській рамці зимових свят Дід Мороз був малопомітним елементом, і «мобілізували» його до обслуговування Нового року саме совєти у 1935 році.
Пізніше вигаданий атеїстами герой набуде спроможностей чарівника: він стукатиме палицею об землю, викликаючи хурделицю та спиняючи час, і носитиме великий обшитий ватою таємничий лантух з подарунками. Старий розживеться ріднею в особі молодої онуки Снігуроньки, і для кількох поколінь радянських дітей навіки залишиться загадка, куди ж поділися його діти, про яких Дід Мороз ніколи не згадував, – невже репресовані? Онука є, а доньки чи сина немає.
Музиченко вважає, що совєти свідомо «піарили» цього штучно вигаданого наприкінці ХІХ ст. російського персонажа. Він не тільки стояв при ялинці, створюючи драматургію дійства, і не тільки став альтернативою «воцерковленим» Святому Миколаю та Санта Клаусу – Дід Мороз, на думку дослідниці, став провідником «русского міра» для кількох поколінь радянських дітей в Україні і поза нею. За легендою, казковий герой був з російської півночі, він завжди говорив російською, його зображували на санях, розписаних «під хохлому», запряжених російською трійкою коней.
Застілля ціною в пів зарплати
Ритуал зустрічі нового року, який дійшов до наших днів, сформувався у 1970-ті. Щоправда, останнім часом відходить у минуле телевізор, який у часи радянського застою був важливим учасником застілля і працював лише на дві «кнопки»: всесоюзний канал та УТ-1. Допоки у багатьох були чорно-білі телевізори, коментатор люб’язно озвучував, у костюмах якого кольору виступають фігуристи та виконавці бальних танців, конкурси яких крутили вночі, після «Голубого вогника».
Певно, це якісь психічні аномалії, але в країні тотального дефіциту, де великою вдачею було купити банку майонезу, палку сирокопченої ковбаси чи бляшанку ризьких шпротів, головне застілля року прийнято було влаштовувати з королівським розмахом. На новорічний стіл могли витратити до половини місячної зарплатні.
Погляньте на ціни початку 1980-х років і співставте їх з середньою зарплатою в 130 рублів (стільки отримували вчителі), а ще краще з мінімальною – 70 рублів (так оплачувалася праця прибиральниці в школі, і це була найнижча заробітна плата в СРСР того часу).
- Шампанське «Совєтскоє» – 7 рублів
- Коньяк молдавський «Ністру», 5 зірочок – 13 р.
- Горілка 0,7 л – 4 р.70 коп.
- Ікра червона (100 гр) – 10 р.
- Ковбаса московська сирокопчена, кг – 3 р. 60 коп.
- Оселедець івасі, кг – 2 р. 80 коп.
- Сир голландський, кг – 3 р.
- Яловичина, кг – 2 р. 20 коп.
- Шпроти ризькі, бляшанка – 1 р. 40 коп.
Продукти діставали з-під поли у перекупників задовго до свята, або, якщо пощастить, купували в магазинах, вистоявши кілометрові черги. Традиційно оповитий чергами завжди був Центральний гастроном, що на розі Хрещатика та нинішньої вулиці Богдана Хмельницького, куди по сир та ковбаси приїздили мешканці інших, менш забезпечених міст.
Зустрічали Новий рік у колі сім’ї або друзів. Моди святкувати просто неба біля київської ялинки ще не було, вона, за спостереженнями Максима Стріхи, з’явилася в 1990-ті. Хоч празниково вбраних ялинок у Києві в радянську давнину не бракувало.
«На самому Хрещатику зазвичай було кілька ялинок – центральна, також при вході в Пасаж, біля кінотеатру «Дружба». Була ялинка в ботсаду імені академіка Фоміна. Кожен район і кожен палац культури встановлював свою ялинку», – розповідає Максим Стріха, чиє дитинство припало на кінець 1960 – початок 1970-х років.
Ресторанів на зразок дореволюційного «Шато де флер», які б пропонували нічну програму, в столиці УРСР не існувало. Такі з’являться вже в «перестройку», наприкінці 1980-х. Вони працюватимуть до першої-другої години ночі і коштуватимуть всі гроші світу. Наприклад, кияни пригадують вар’єте «Метро», що в будинку над входом у метро «Хрещатик».
«Новорічна коляда» шістдесятників
Водночас у Києві існував «паралельний світ» українських звичаїв і коляди. «У 1959 році професор Київської консерваторії, композитор Пилип Козицький звернувся до ЦК Компартії України з проханням повернути народний звичай щедрування і колядок. Влада дала офіційний дозвіл, але за умови, що це буде саме щедрування на Новий рік, а не колядування на Різдво. Із пісень слід було вилучити згадки про Бога, Діву Марію. Отож замість «Син Божий народився» треба було співати «Рік новий народився». Також прозвучало побажання партії створити «новий фольклор», щедрівки в дусі соцреалізму», – розповідає Ярослава Музиченко.
Так почався ренесанс деформованої, нехай новорічної, але все-таки коляди в Києві, Львові та інших містах. Уже 31 грудня 1960 року хор «Гомін» Леопольда Ященка вийшов з колядою до головної київської ялинки.
Свої ватаги колядників зорганізували студенти Київського університету, Політехніки, Медінституту, Клубу творчої молоді «Сучасник», що став осердям шістдесятництва. Учасники вертепу клубу «Сучасник» репетирували в квартирі Алли Горської, що на нинішній вулиці Терещенківській.
«Була ще ватага молоді з Хору імені Верьовки та Капели бандуристів. Її споряджав костюмами зі своєї колекції Іван Гончар. Його син Петро зі своєю майбутньою дружиною, співачкою Ніною Матвієнко був учасником цього дійства. Він розповідав, як маланкували, як щедрували в тролейбусах та на Залізничному вокзалі», – розповідає Музиченко.
Відомо, що колядники заходили до Павла Тичини, Миколи Бажана, Максима Рильського, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Брайчевського, інших помітних діячів.
Але з розгромом руху шістдесятників у 1972-му коляда на новий рік припинилася. Відродило традицію революційне студентство Київського університету вже в 1988 році.
Перша головна ялинка незалежної України була прикрашена невишукано, зате підкреслено не по-радянськи: пластмасовими ангелами, хатками і навіть варениками.
Олена Зварич, для «Главкома»
Коментарі — 0