Герой України Ростислав Козій: Російські кадрові військові воюють гірше за сепарів

«Я готовий віддати все заради перемоги»

Луганську область ворогу вдалося майже повністю захопити з початком повномасштабної війни. Але зі стрімким звільненням Харківщини у вересні почалося поступове звільнення і Луганщини. Одним із ключових підрозділів, який виконував завдання у цьому регіоні як до, так і одразу після 24 лютого, є батальйон миколаївської 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, який очолює підполковник Ростислав Козій. 14 жовтня президент Володимир Зеленський вручив офіцеру Золоту зірку Героя України.  

«Підполковник Ростислав Козій з початку повномасштабного вторгнення Росії командував підрозділами батальйону на передових позиціях у Луганській області. Зокрема, він керував оборонними та наступальними діями поблизу населених пунктів Лопаскине, Зарічне, Лиман, Богородичне, виконуючи поставлені завдання та знищуючи противника», – зазначено в офіційному повідомлені на сайті глави держави.

Ростислав воює з 2014 року. Мав декілька поранень. З червня цього року перебуває на лікуванні.

Бригада Ростислава Козія була однією з перших піднятих по тривозі ще у 2014-му, коли росіяни, прикриваючись сепаратистами, вдерлися на територію України зі східного кордону. Вона брала участь у боях у Луганській і Донецькій областях, зокрема у звільненні Слов’янська.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Ростислав Козій розповів про перші дні повномасштабної війни, різницю між сепаратистами і кадровими російськими військовими. Військовий також пояснив, якою має бути перемога України.

Ростиславе, де ви нині перебуваєте? Ми з вами зараз можемо спілкуватися, бо ви на ротації?

Я зараз на лікуванні та реабілітації. У мене було поранення, тож з середини червня маю відпустку.

Ви воюєте з 2014-го. Складніше психологічно було раніше, коли керівництво стримувало військових від ударів у відповідь, чи зараз?

Зараз, з початком повномасштабної війни, психологічно набагато важче. Раніше ти думав про те, що десь не можна відповісти, але при цьому розумів, чому не можна. Вектор дій країни був у напрямку нероздмухування збройного конфлікту. А зараз важко тому, що у нас великі втрати. Якщо ідуть активні бойові дії, то ти не спиш, не їси, постійно у русі, носиш озброєння, перекладаєш його з місця на місце. Фізично складно також.

Ви командували підрозділами батальйону 79 бригади на передових позиціях у Луганській області з початку повномасштабної війни. Який ваш напрямок роботи, які задачі виконували?

На початку повномасштабної війни ми з побратимами перебували у районі виконання завдань Операції об’єднаних сил на Донбасі, на ділянці біля міста Щастя. Ми готувалися до ротації, бо перебували вже тривалий час без неї. Лінія фронту, яку я закривав з підрозділом, була дуже великою.

Велика війна для нас почалася з того, що за тиждень до повномасштабного вторгнення нас постійно обстрілювала артилерія противника. Але ми все одно були спокійні, чекали ротації. Весь час, вільний від боїв, витрачали на те, щоби укріпити позиції, будували фортифікаційні споруди. Ворожі артобстріли ми пройшли без єдиної втрати, навіть без поранених. Тільки відчувався моральний занепад особового складу, бо не знали, чого чекати далі.

Були думки, що почнеться повномасштабна війна?

Були, але все одно якось не вірилося. Ми думали, що обстріл артилерією –  максимум, що може зробити противник, тобто, вважали, він поводитиметься як і раніше.

До 24 лютого ми фіксували, як росіяни почали перекидати особовий склад до Луганської і Донецької областей. Та попри все ми думали, що це просто для укріплення своїх позицій, які утримувалися в основному бойовиками ОРДЛО. У ніч на 24 лютого ми не спали, проводили детальну розвідку переднього краю, робили на своєму рівні усе, що могли, аби отримати більше інформації про дії противника. Пам’ятаю, тоді активно працювали системи радіоелектронної боротьби (РЕБ) ворога, ми не могли свої безпілотники запустити далеко вглиб їхніх позицій.

З одного боку, ми себе заспокоювали, що нічого не буде. З іншого боку, були насторожені, допускали, що все-таки вони можуть на нас піти. У цей же час, як ви знаєте, в інтернеті було багато інформації: що от-от почнеться війна, що різні країни забрали своїх дипломатів з України. Все це також насторожувало. Але окрім цього ніякої іншої інформації про те, що буде повномасштабна війна, нам ніхто не надавав.

Глобальні зміни ситуації на фронті почалися зранку 24 лютого. Пам’ятаю, ми з хлопцями з нашого батальйону розійшлися близько 3:30 ранку, хвилин 15 я побув у своїй кімнаті, після чого розпочався масований обстріл з ракетних систем залпового вогню «Град» нашого переднього краю. Тобто з цього моменту розпочалися активні дії повномасштабної війни.

Ваша 97-ма бригада – з Миколаєва, натомість задачі виконувала на Луганщині. Але ж і на миколаївському напрямку також неспокійно. Чому вас відправили на Донбас?

До початку повномасштабної війни ми виконували завдання на Луганщині. Там був район оборони, який ми тримали. Це було, коли ми не мали ще повномасштабних бойових дій і настільки великої лінії фронту, як зараз.

А от з початком повномасштабної війни і мобілізації, у Миколаєві був сформований підрозділ, який виконував задачі саме там.

З 24 лютого наша задача була сформульована просто – зупинити ворога. Ми виконували завдання біля Щастя, Станиці Луганської, Трьохізбенки. Оскільки лінія фронту для бригади була завеликою, потім ми відійшли, аби зменшити цю лінію фронту і ефективніше виконувати завдання. Від початку і до сьогодні наша бригада виконує оборонні дії. Наразі у Донецькій області. Але бувають і локальні задачі зі штурму якоїсь позиції ворога.

«Катастрофічно бракує бойових броньованих машин»

Як ідеться на сайті президента, Золоту зірку ви отримали за бої у Луганській області. Що це були за зіткнення, коли вони відбулися?

Боїв було дуже багато у Луганській області. За який з них, мені складно сказати. Напевно, це нагорода за сукупність дій.

Можу згадати наші перші штурмові дії, які відбулися 25 лютого. Наші колеги з іншого батальйону відійшли від села Лопаскине (Щастинський район Луганської області), але потім ми разом з ними пробували відбити назад село. Пам’ятаю, тоді наші солдати знищили один ворожий танк, однак до села ми дійти не змогли, бо нас почали обходити вороги з різних боків. То ми закріпилися на одному з перехресть, де тримали оборону до закінчення боєприпасів. У нас з’явилися перші поранені під час повномасштабної війни, я також отримав поранення.

Мобілізація допомогла вам доукомплектувати ваш батальйон? Наскільки добре підготовлені бійці потрапили у ваш підрозділ?

Людей зараз вистачає. Мобілізація дозволила мені укомплектувати батальйон на 98%. А коли людьми укомплектувалися, постала проблема нестачі техніки. Хоча я розумію, що подібні проблеми не тільки у нас. Це війна, нам ворог спалював техніку. А щодо ручних гранат, гранатометів, інших ручних засобів озброєння, то з ними ситуація більш-менш нормальна. Принаймні, та кількість, яка є, дозволяла нам навесні і влітку ефективно виконувати задачі.

Зараз багато говориться про надходження західної техніки. Щось потрапило до вашого підрозділу?

Саме нам західну техніку не давали. Давали тільки озброєння: усі види гранатометів, крупнокаліберні кулемети Browning. Щодо транспорту, то з тією технікою, яка є у нас, ми не настільки мобільні, як потрібно.

Якої техніки потребуєте?

Нашій бригаді катастрофічно бракує бойових броньованих машин. Ви пам’ятаєте крайні успішні операції у Харківській і Херсонській областях. Вони вдалися завдяки наявності техніки, високій мобільності. Ти ж на якомусь пікапі не поїдеш на штурм позицій ворога.

Ми всі розуміємо складність ситуації на фронті, клацанням пальців змінити щось не вийде. На все потрібен час. Ми також розуміємо, що у нашому роді військ сформовані нові бригади, які на початку повномасштабної війни були абсолютно без нічого, їх потрібно хоча б чимось укомплектувати. Перші надходження західної техніки і озброєнь насамперед йшли і йдуть до новосформованих бригад.

«Сказав дружині не їхати з Миколаєва…»

Розкажіть про себе. Звідки ви, хто ваша родина, де живете?

Я народився у місті Перемишляни, Львівської області, де навчався у школі до восьмого класу. Потім вступив до Львівського ліцею імені Героїв Крут з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив у 2007 році. У мене була мрія дитинства – військова кар’єра, вона почала втілюватися у життя. У ліцеї я укріпився у думці, що військова справа – моє. Опісля поступив до Академії сухопутних військ, що у Львові, яку закінчив у 2011 році, отримавши фах «Підготовка та управління діями аеромобільних військ». Того ж року мене розподілили для подальшого проходження служби до 79-ї бригади у Миколаїв. То я забрав речі і переїхав. Завжди хотів бути незалежним від батьків. До них тільки у відпустку приїжджаю. А зараз, коли лікуюся, відновлююся, я перебуваю у Миколаєві. У мене і дружина тут.

Дружина не евакуювалася з початком повномасштабної війни?

Ми з дружиною ще до повномасштабної війни обговорювали всі варіанти можливого розвитку подій. Був варіант за найгіршого сценарію, і за кращого. І коли 24 лютого вона мені подзвонила, сказала, що їх обстрілюють і спитала, що їй робити, я сказав сидіти вдома і нікуди не виходити. Продукти і все необхідне у неї було. Місто вони не захоплять. Тож я розумів, що нікуди зараз виїжджати не потрібно.

Як показав час, рішення було правильним, Миколаїв ворог не захопив, дружина продовжує ходити на роботу. Вона працює стоматологом у приватній клініці. Коли у місті сильні вибухи, старається бути хоча б у коридорі.

«Наш батальйон з початку повномасштабної війни оновився майже на 95%»

У травні на YouTube-каналі Юрія Бутусова було опубліковане відеозвернення військовослужбовця 79 бригади з позивним «Ютуб», який закликав чоловіків приєднуватися до лав Збройних сил. Як багато людей до вас прийшли добровольцями, скільки з них взагалі не мали армійського досвіду?

Дуже багато прийшло. Мені важко про це говорити, але наш батальйон з початку повномасштабної війни оновився майже на 95%. Люди приходять різні. Є такі, які служили, мають бойовий досвід, а є і ті, які не мали. Були навіть дуже далекі від військової справи, наприклад айтішник. Чоловік мав свою компанію, але отримав повістку і пішов до учбового центру, де пройшов підготовку, а потім до нас у бригаду прибув.

Людей без досвіду, зрозуміло, небезпечно одразу відправляти на якісь завдання. Командирам роти я дав настанову, що потрібно спочатку трохи «обстрілювати» таких в умовах бойових дій.  З часом вони звикнуть і вже можна далі у нормальному режимі з ними виконувати завдання. Приходить дуже багато вмотивованих людей.

Але багатьом дуже важко пояснити, чому ми, миколаївська бригада, виконуємо задачі на Донбасі, адже у Миколаївській області теж йдуть бої. Потрібно пояснювати, що коли ми тут не виконаємо свою задачу, то ворог піде далі. Деяким морально важко це усвідомити, але усі молодці, завдання усе одно виконують, вкладаються на 200% і навіть більше задля перемоги.

Щодо підготовки новобранців, у перші місяці війни було найскладніше, бо як такої підготовки не було. Потрібно було хутчіш доукомплектувати підрозділи, противника треба було зупиняти. Зараз усе інакше. Коли людина приходить до підрозділу, її можуть відправити за потреби до учбового центру, там вона навчиться і повернеться. Відправляють на навчання і тих, хто з досвідом. Якщо потрібно, аби боєць освоїв якесь нове озброєння, або пройшов, наприклад, підготовку на сержантських курсах. Але, як не крути, основне навчання – це виконання задач під час реальних бойових дій.

Чим волонтери вам допомагають, наскільки зменшилася допомога за вісім місяців?

Волонтерська допомога просто колосальна і дуже суттєва для нас. Низький уклін усім тим людям, які допомагають. Навіть були моменти, коли її забагато було! Нас просто завалювали харчами, які ми не встигали з’їсти! Але продукти швидкого приготування – це було дуже помічне, бо не завжди встигали варити їсти. Сухпайки дуже виручали. Різні автомобілі нам приганяли, це також суттєва допомога.

Оскільки ми миколаївська бригада, то багато нам допомагали саме миколаївські волонтери, хоча і з інших регіонів також. У нас у батальйоні є капелани, які самі з Києва, вони допомагають багатьом бригадам, і нас не забувають.

 «Перші кадрові російські військові під час штурму просто порозбігалися»

На початку повномасштабного вторгнення Росія залучила багато боєздатних підрозділів, зокрема десантників. Якщо порівнювати якість підрозділів ворога на початку повномасштабної війни і зараз, якою є різниця?

Ми здивувалися тим, що у перші дні війни проти нас діяли підрозділи бойовиків з ОРДЛО. Пройшло трохи часу і ми стикнулися з кадровими російськими військовими. Для нас стало відкриттям, що кадрові військові взагалі не вміють воювати. У них не було жодного бойового досвіду. І нам було набагато легше протидіяти їм, аніж тим бойовикам-сепаратистам.

Сепаратисти були винахідливішими у тактиці. Їхні розвідники намагалися зайти нам у тил, проводити якісь диверсійні дії. Ми кількох їхніх військових знищили під час подібних вилазок. Був момент, коли бойовики з «ЛНР» навіть цілу операцію організували, аби забрати своїх убитих з поля бою. Для цього вони на техніці до нас у тил проривалися, принаймні намагалися. Було цікаво спостерігати за їхньою тактикою дій, досить розумно діяли. Під час цієї їхньої операції ми також знищили декількох солдатів ворога.

А коли ми стикнулись з першими кадровими російськими військовими, то здивувало, що під час штурму вони просто порозбігалися, кинувши свої позиції зі зброєю. Тобто на нашій ділянці фронту вийшло так, що російська армія виявилася гірше підготовленою, ніж бойовики «ЛНР», які мали бойовий досвід. Хоча регулярна армія краще укомплектована технікою. Вони нас накривають масованими артобстрілами, випускають ракети з літаків. Це може тривати декілька днів поспіль безперервно. Доводиться переміщувати свої позиції вперед-назад, вбік. Тобто вони повністю накривають вогнем наші позиції, а потім на танках прориваються вперед.

Полонених ви багато взяли? Як вони пояснюють свою участь у війні?

Я отримав поранення 10 червня. До того часу у нас були полонені-строковики. Тобто вчорашні строковики, які тільки-но підписали контракт (за російськими законами це можливо за чотири місяці з початку строкової служби, – «Главком»). Чому вони пішли на війну? Пояснення у всіх однакові: «Нам так сказали». Як такої мотивації у них немає. Але вона таки з’являється, чим довше триває війна. З’являється бажання помститися за свого друга, підрозділ. У них на рівні солдатів не з’явиться мотивація «звільнити Україну від фашистів». Вже є і більшатиме бажання помсти за своїх загиблих, із ким вони служили, до такої мотивації вони зараз переходять.

«Половина населення Луганщини – за Україну»

Доводилося вам спілкуватися з місцевим населенням на Луганщині. Чи вони чимось допомагають? Які настрої у людей взагалі?

Настрої 50 на 50, тобто половина – за Україну. Принаймні, це мій досвід спілкування.  Половина людей все ж таки зрозуміли, хто наш ворог і чому з ним потрібно боротись. Друга половина думає: «Вот сейчас придут русские и нам будет хорошо». Тобто той факт, що росіяни стирають з лиця землі цілі міста, а вони самі сидять по підвалах під їхніми обстрілами, вони до уваги не беруть. З перших днів війни більш радикальними були у своїх поглядах ці люди. Нині ж у розмовах намагаються не висловлювати свою думку.

Ті, які підтримували нас, які були за Україну, завжди допомагали нам, а ми їм. Та й не тільки їм, ми усім за можливості стараємося допомагати, незалежно від поглядів. Цивільним потрібно допомагати.

Яка ситуація на фронті зараз, що розповідають ваші товариші?

Зараз наша бригада перебуває на передовій у Донецькій області. Ситуація напружена, дуже складна і важка. Та попри все військові продовжують виконувати завдання, бо розуміють, заради чого вони це роблять. Але потрібно завжди працювати з людьми, тому що вже доволі тривалий час вони виконують завдання, морально втомлені.

Чи відбуваються ротації, чи достатньо для цих ротацій підготовлених людей?

На жаль, зараз такого немає. Тобто кількість наших Збройних сил і величезна лінія фронту не дозволяє вивести повністю якусь бригаду на ротацію. Тому міняємо місцями підрозділи. Якщо батальйон був на якійсь дуже складній ділянці фронту, його можуть перекинути на легшу, натомість на це місце високої інтенсивності прийде інший батальйон. Та й це відбувається не на усіх ділянках фронту, не у всіх бригадах. Буває, командир бригади просто групує, тасує батальйони, роти, між собою, когось відправляючи з бійців на легший напрямок, а когось на важчий. Щоби не було такого, що хтось постійно на складних ділянках, а хтось на легших.

Для вас особисто якою має бути перемога у цій війні?

Для мене це звільнення усіх наших територій. Ми вже заплатили дуже високу ціну за те, щоби зупинити ворога. Ми не маємо жодного морального права зупинятися у звільненні наших земель, насамперед у пам’ять про наших людей, які загинули у цій війні.

Війна може тривати не один рік…

Особисто для мене справа не у часі. Я готовий віддати все заради перемоги.