Попри повномасштабну війну українське кіно розвивається. Ба більше, воно перетворилося на справді українське: російським акторам більше немає у ньому місця, сценаристи відображають суто вітчизняні реалії, а з вуст героїв українською ллється правда про росіян.

Серіал «Нове життя 2» пішов ще далі. Він одразу став суперхітом, бо влучив одразу у кілька мішеней: це і трагедія війни, і єднання українців перед спільною бідою, і медична тематика, яку дуже любить глядач, і вдалий каст. Під час трансляцій другого сезону ЗМІ активно анонсували кожну наступну серію, а 11 жовтня на екрани вийшла остання 40-ва серія другого сезону – лише за добу на YouTube її подивилися майже дві сотні тисяч глядачів. У серіалі кілька сюжетних ліній, що розгортаються у військовій частині поблизу окупованих територій, трагедії людей, які не евакуювалися, демонстрація ницості та жорстокості агресора. Паралельно драми, інтриги та історії різних жінок, які звертаються до столичного Центру акушерства та гінекології.

Одна із сюжетних ліній, за яку найбільше переживає глядач, – доля лікарки Людмили Пишної, яка у другому сезоні опинилась у дуже складній життєвій ситуації. Не будемо спойлерити цю історію для тих, хто тільки збирається «проковтнути» сезон повністю чи додивитися останні серії.

Серіал «Жіночий лікар». Фото знімального процесу

фото: facebook.com/oleksandra.lyuta

На екрані Людмилу Пишну втілила львівська акторка Національного театру ім. Марії Заньковецької Олександра Люта. В інтерв’ю «Главкому» вона розповіла, чи слід очікувати на новий сезон серіалу, поділилася враженнями від процесу зйомок, а також розказала про свою родину, роботу у театрі, важкий персональний перехід з російської на українську та шлях до національного самоусвідомлення.

«У мене була одна умова – я знімаюсь тільки в україномовних проєктах»

Ви народилися в Івано-Франківську, нині служите у Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові. Чому не у Франківську чи Києві?

Я завжди мріяла бути акторкою театру, кіно. Тож рухалась в цьому напрямку: займалась в драмгуртку, співала в хорі і соло, ходила на фортепіано, на танці, на спортивні секції. Усе це має бути в арсеналі актора! Як казав мій наставник Богдан Миколайович Козак, у акторів має бути п’ять навичок – п’ять пальців, якими ми можемо взяти професію. Це – майстерність, сценічна мова, музичний інструмент, танець, вокал.

Тоді я могла поїхати вступати до Києва чи Харкова, але було боязко: там великий конкурс, невідомо, чи вступиш. У якийсь момент однокласниці принесли мені газету зі статтею про те, що відбувається відбірковий тур при театрі в Івано-Франківську, і ті, кого там відберуть, поїдуть до Львова. Там саме набирали акторський курс при Консерваторії Федір Миколайович Стригун і Богдан Миколайович Козак. Ми пройшли відбірковий тур. Я завжди кажу і буду казати «ми», тому що весь цей шлях ми проходили разом з Ірмою Вітовською – ми обидві з Франківська, познайомились на тому вступі. Ми обидві думали: якщо пройшли відбірковий тур, то у нас попереду просто співбесіда. Але коли приїхали, то зрозуміли, що маємо пройти всі тури і повинні дуже серйозно до цього підготуватись. Ми з Ірмою вступили в групу до Богдана Миколайовича Козака. Я завжди дякувала, дякую і буду дякувати долі, що потрапила до такого педагога, який дав розуміння професії, її законів, які треба вчити і знати, дав нам ремесло в руки.

Після навчання для мене місця в театрі імені Заньковецької не було. Тож спочатку я потрапила до Театру юного глядача, де пропрацювала неповний сезон. Але потім доля склалася так, що театр Заньковецької мав їхати на гастролі в Польщу з виставою «Гуцулка Ксеня», і на той момент не було актриси на роль головної героїні. Одна виконавиця була в Америці, інша – в декретній відпустці. Ця роль потребує академічного вокалу, який мені передався від мами. І тоді мене запросили в театр Заньковецької. Ще студенткою я брала участь у цій виставі в масовці – тобто виставу я знала, знала пісні, діалоги були на слуху. Я увійшла у виставу за три дні і ми поїхали в Ольштин. З того часу я працюю в театрі імені Марії Заньковецької.

Олександра Люта у «Новому житті»

фото: Артем Гвоздіков

Як ви потрапили у свій перший серіал?

Я розпитувала своїх знайомих акторів, які вже знімались на той час в серіалах, питала, де можна пройти кастинг, до кого звернутись. Якщо треба було приїхати до Києва – їхала, навчалась, проходила майстеркласи, пов’язані з кіно.

У мене була одна умова – знімаюсь тільки в україномовних проєктах.

До 2014 р. майже всі кіно і телепроєкти знімалися російською. Виправдовували це ринком збуту: на пострадянському просторі розуміють російську. Дещо перекладали і українською також для показу в Україні, але українські актори змушені були в кадрі говорити текст російською. І в житті вправлялись також російською. Я так не хотіла. Краще навпаки!

Українські актори знімаються українською, а потім робіть дубляж іншими мовами. Як зараз і відбувається.

Чи не здавалося вам, що ви щось втрачаєте, коли відмовляєтеся від зйомок в серіалах російською?

У мене було повне розуміння, що так неправильно. Ми чуємо зараз від росіян: мовляв, «я маленька людина, я нічого не поміняю». Ти поміняєш! Якщо ти щось зробиш сам – твоє мале оточення може змінитись. Знайдуться однодумці, і буде велике оточення таких самих людей. Все змінюється від дій однієї людини, з її свідомості, розуміння, куди рухатись далі, загалом усвідомлення: хто я, де я живу, як я хочу жити?

Я, наприклад, до 17 років була російськомовною.

Ви – російськомовною, живучи в Івано-Франківську?

На період розвалу Союзу у Франківську було вже більше російських шкіл, ніж українських. Вчителям російської мови і літератури платили на 15% більше, ніж української. У вишах викладали російською. У новозбудованих районах будувались школи з комп'ютерними класами, і ці школи були російськомовні.

Я з дитинства російськомовна. Мама з Магадану – росіянка, тато з Кривого Рогу – українець. Оточення було мішане, але якою мовою говорить мама і якою мовою співає колискову – такою мовою спілкуються й діти. Та, окрім мови, від мами я перейняла спів, музичність, творчість.

По татовій лінії мій рід з села Дирдин Черкаської області. Мій тато вирішив скласти родинне дерево і їздив до того села в 90-х, відвідував могилу прадіда Мефодія Лютого. Нещодавно я дізналась, що прадіда було вислано на Сибір, як куркуля, бо він мав багато землі, совєти землю відібрали. Мефодія на Сибір вислали і дев’ятеро дітей залишили сиротами. Це було в 1939 році, коли народився мій тато.

Село Дирдин на мапі

Зараз ця історія перегукнулась мені в серіалі «Жіночий лікар. Нове життя 2». У заключних серіях моя героїня Людмила Пишна розказує історію родини, що її діда вислали на Сибір. І коли б ви думали? У 1939 році. Ось такі паралелі.

На ваш перехід на українську мову вплинув Львів та навчання в консерваторії?

Оточення у Львові пробудило свідомість, змусило зупинитися і замислитися: а я хто і де я живу? Нас, російськомовних, – тобто мене, Ірму і ще одну нашу однокурсницю Поліну, Козак терпів днів п’ять. Потім у нас відбувся такий діалог:

Богдан Миколайович: «Скажіть, будь ласка, ви куди вступили?». Ми: «У львівську Консерваторію, акторське відділення».

Б.М.: «У яку Консерваторію – удмуртську, марсіанську…?»

Ми: «В українську».

Б.М.: «Де збираєтесь працювати? У якому театрі, зніматися в якому кіно – удмуртському, марсіанському…?»

Ми: «В українському».

Б.М.: «Логічно. Якби ви хотіли в російських театрах працювати, ви поїхали б вступали в Росію. Тому що вам треба було б вдосконалювати російську мову, знання російської культури тощо. Але ви вступили в українську консерваторію, отже, ви далі будете працювати в українській культурі, в українському театрі. Отже, ви маєте спілкуватись українською, ви маєте думати українською, тому що в театрі є момент імпровізації, і якщо ви не маєте українського мислення, то ви просто професійно непридатні. Треба спілкуватися в житті, в побуті українською. Іншого рецепту немає».

Ми з дівчатами подивились одна на одну і з того дня постановили, що спілкуємось тільки українською. Я приїжджала додому, де продовжувала розмовляти українською. На мене дивились здивованими очима. Чимало друзів відсіялось, але й нові з'явились. Відсіялись, бо не хотіли працювати над собою, не мали усвідомлення, що це важливо... Багато причин.

Я чудово розумію всі складнощі, пов’язані з переходом на українську в побуті. Це не робиться за один день, тим більше в російськомовному оточенні. Мені все ж було легше: я була у Львові, в україномовному оточенні моїх однокурсників. Моє становлення як громадянки відбулося тут.

«Не треба розказувати, що щелепа не так стоїть»

У вас є сестра, яка живе в Росії. Ви спілкуєтеся?

Я б не хотіла про це говорити. Вона давно живе в Росії, виїхала туди ще за часів СРСР. У неї інше сприйняття того, що відбувається в Україні і між нашими державами. Вона обізнана в історії, але в тій, що подавалась в радянських школах, підручниках, книжках, пройшовши радянську цензуру. Історія ж переосмислюється, тому що знімаються заборони і з’являється доступ до нових документів, відкриваються нові факти, які були засекречені. Вона не чула тих правдивих родинних історій друзів від діда-прадіда, які чула я тут, у Львові. У нас була звичайна радянська сім'я, яка виховувалась на відповідних ідеалах, і я уявлення не мала про репресії та депортації. Про це не в кожній родині розказували. Хіба з настанням незалежності, ті хто дожив – переказав.

От я і міркувала, що щось тут не так... Не могла бути радянська ідеологія правильною і сприйнятливою людьми, якщо такі жертви і стільки крові! І це тримання людей у страху! Я от лише п’ять років тому дізналась від родича, що прадід був висланий на Сибір. Тому що за радянських часів про таке боялися навіть в родині розказувати, і родинна історія губилась. Добре, що моя знайшлась, і тепер я знаю, хто я – нащадок господаря-землевласника і чумаків. Знайомство з подібними історіями перевертало мій світ. Плюс знайомство з автентичними піснями, через них з традиціями, проникнення вглиб до коріння, пізнання українського духу зсередини... Це все чудово роблять Уляна Горбачевська, Наталя Половинка на своїх майстер-класах, які я відвідувала. Також Марічка Чічкова, Марія Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко... Всіх годі перерахувати. Великий вибір і чудово, що він є!

У перші місяці війни Олександра Люта волонтерила, «спеціалізувалась» на окопних свічках. На цьому фото – тестування однієї з таких свічок

фото: Олександри Лютої

ІЗнову ж таки залежить від тебе, чи будеш ти докопуватись до істини, чи ні? Від вибору однієї людини – бути свідомим чи несвідомим – залежить, що буде далі. Те, що у нас відбувається зараз, – це результат вибору несвідомих, тих, хто або зайняв позицію «ждуна», або поставив своє матеріальне становище вище за погляди і позицію свідомого громадянина. І зараз гинуть найкращі, справжні – через купку ідіотів! Я так радикально кажу, тому що сама пройшла цей шлях. Це реально, і не треба розказувати, що щелепа не так стоїть, і, мовляв, мені зручно розмовляти російською, але я за Україну. Ні, це так не працює. Кожен має працювати над собою сам! Розумом і серцем.

Про цей вибір, до речі, йдеться в моїй улюбленій на сьогодні виставі «Доця» за романом Тамари Горіха Зерня, в якій я граю Доцю. Співаю в ній рок, блюз.

Чи ви виїжджали з України у перші місяці повномасштабної війни?

Ні. І думки такої не було. Натомість була потреба діяти, допомагати. Але в перші дні був загальний ступор, увага була прикута до новин... За якийсь час я написала колегам: чим допомогти, що привезти?.. Мені відповіли, що потрібні корки – для коктейлів Молотова. Я відповідаю: «У мене є!». А сама пишу у чат дому: «Сусіди, у кого є корки, несіть у таку-то квартиру, постукати три рази». Зібрала, відвезла… Згодом театр Заньковцької став великим волонтерським хабом. Пам’ятаю, як просто на сцені лежали мішки з гуманітаркою.

Ми плели сітки, влаштували дитячу кімнату, де займались з дітьми переселенців і тим самим рятували мам. Рятували і людей, і тварин. Це я згадала про кицьок-переселенок і знайому волонтерку, якій передавали тварин з інших областей. Домашніх тварин з-під обстрілів везли з собою господарі, а тварин з притулків волонтери передавали волонтерам.

Перед тим, як прийти до вас на інтерв'ю, я була на читці п'єси «Смак сонця» Олександра Вітра. Чудова п'єса з шикарним летючим фіналом. У ній персонажі – тварини, але йдеться нібито про тварин, а насправді – про людей. Власне, там, на обговоренні, я і почула, що українські біженці були єдиними у Європі, які приїздили в інші країни із домашніми улюбленцями. Біженці з тваринами – це певний феномен в Європі.

Можу розповісти, як у мене з’явилася кицька під час війни. Моя знайома, львівська волонтерка Олеся, що опікується тваринами, регулярно викладала фотографії тварин, яким потрібен був господар чи перетримка. Вона сама у себе лишала чимало тварин. Тоді я взяла на перетримку двох сіамських кицьок – маму і доньку – з Баштанки Миколаївської області. Назвала їх обох Джавеліна: одна – Джава, друга – Ліна. Але нюанс був у тому, що коли я приїхала їх забирати, Олеся мені каже: «Здається, одна з них вагітна». Потім ця киця народила, і якийсь період у мене вдома було семеро котів! Поступово кошенят позабирали, прилаштували і Джаву з Ліною. Але одне кошеня чомусь повернули – і я забрала його до себе. Ця киця була дуже щасливою, поки ми машиною їхали до мене додому: вона сиділа у мене на голові, лазила по шиї, плечах, муркала і покусувала водночас. Так у нас і залишилась дитинка-киця від кицьки-біженки з Баштанки. Ми назвали її Манюня.

Олександра і Манюня

фото: Олександри Лютої

«Паралелі між моїми персонажами і моїм власним життям настільки чіткі. Це просто якась магія»

«Нове життя 2» стало суперхітом. Розкажіть, в якій атмосфері проходили зйомки серіалу?

Я знімаюся вже не в першому серіалі від Film.ua за продюсування Юлії Міщенко. Я з нею добре контактую, і вона побачила кількох персонажів, які мені дуже підходять.

Дуже комфортно, що на майданчику «Нового життя» не чути російської мови. Ще до повномасштабного вторгнення українська на майданчику була в пріоритеті і на цьому наголошували, а після 24.02.22 і наголошувати не треба – всі розуміють, що це мова агресора.

Юлія Міщенко – львів'янка, і вона дуже плекає розвиток українського кіно. Власне, поява україномовних серіалів за українськими сценаріями – її велика заслуга. Я теж підтримую україномовне кіно і знімалася тоді, коли воно ще було малобюджетним.

Я люблю кіно. Гра в кіно і театрі – абсолютно різні процеси. Знімальний процес на мене діє, як заспокійлива пігулка. Тому що в кіно менше застрягаєш в матеріалі та персонажі, ніж в театральному процесі, де спочатку довгий період репетицій, потім виставу граєш не один рік. Хоча кожного разу вистава різна, бо театр, як кажуть, «живе діло» і можна якісь моменти переграти.

Кінопроцес, точніше серіальний кінопроцес, стисліший: пропрацювали сцену – відзняли, сторінку з текстом викинули, знімаємо наступну. Мені завжди в житті важко перегорнути сторінку, я буду обдумувати, сумніватися: а може, треба було вчинити інакше, на чомусь зациклююся… Я коли вперше побачила, як викидають відіграну сторінку сценарію, то дуже здивувалась: «А що, так можна було?». А виявляється, можна, і стає якось легше. Складність тільки у тому, що вже не переграєш. Тому до зйомки треба ретельно підготуватись і взагалі в кіно складний підготовчий процес.

Чи буде третій сезон «Нового життя»?

Так, буде.

У цьому серіалі є дуже схожа на вас акторка – дівчина із позивним Піранья. Ви були раніше знайомі?

Я її знаю давно.

Тетяна Шавкова працює у драмтеатрі у Франківську, ми туди з однокурсниками часто їздимо на прем'єри. Ростик (Ростислав Держипільський – генеральний директор-художній керівник, народний артист України – «Главком») казав, що в нього з'явилась «молода Люта». Я приїхала, подивилась виставу, де вона грала – ну точно, один в один! Нас навіть плутали. А потім ми зустрілися на знімальному майданчику «Нового життя». Я кличу її «доця».

Ви знімалися у серіалі «Відважні». Він запам’ятався не лише потужною детективною складовою, а й надзвичайно соціально важливою основною темою серіалу – домашнє насилля і боротьба з ним. У кінці нібито закладка на наступний сезон – чому не продовжили зйомки?

Не знаю. Про поновлення проєкту я нічого не чула. Цей серіал почав транслюватися у період карантину, і тоді він справді був актуальним. У кінці кожної серії персонаж серії закликав не допускати насилля проти себе та звертатися на «гарячу лінію» протидії домашньому насиллю. На тій лінії можна отримати допомогу від психологів, юристів, просто виговоритися, проконсультуватися. До речі, мені самій було цікаво, я подзвонила на ту лінію і запитала, чи збільшилась кількість звернень з моменту початку серіалу. Мені відповіли – так, більш ніж удвічі.

Ваша майор Маркович у цьому серіалі – просто ас рукопашного бою. Це дублер чи ви самі билися?

Я проходила майстер-клас зі сценічного і екранного бою, займалася з тренером. Це справді потрібно вміти. В Європі чи в Голівуді актора не допустять до зйомок у фільмах з екшн-сценами, якщо він не проходив такі тренінги. Причому це має бути тренінг не на один-два дні, а місячні курси з отриманням сертифікату про підготовку до екранного бою. Бо треба враховувати розташування камер і як удар виглядає в кадрі, а також як не поранити партнера чи себе, не зачепити техніку, а в масових сценах треба робити все чітко і швидко, тому що це час.

Людмила Пишна, майор Маркович – сильні жінки із важкою долею. Водночас у театральній виставі, інтелектуальній комедії «Ім’я» ви зіграли дуже легкого, грайливого персонажа. Чи не хотілося б вам у кіно зіграти когось подібного?

О, я дуже люблю цю виставу і Бабу́ (Елізабет) (персонаж Олександри у виставі «Ім’я» – «Главком»). І тішуся, що маю таку віддушину.

Я – не комедійна актриса, але хочеться позитивного, легкого, десь романтичного персонажа. Та, знаєте, внутрішній світ актора потребує висловленості. Завдяки певним персонажам, текстам, думкам, які написані автором, актор може передати свої відчуття, розуміння, сприйняття. Коли ж немає відповідних матеріалів, то ця важкість залишається в тобі. Водночас, як розрядка, потрібні і легкі персонажі.

Олександра Люта в інтелектуальній комедії «Ім’я»

фото: «Главком»

Кого б ви хотіли зіграти?

Я зараз не думаю про конкретний персонаж, роль, як колись. Раніше я хотіла зіграти історичні жіночі постаті – так, у мене в доробку є дві моновистави в режисурі Алли Бабенко «Божевільна» про дружину Івана Франка Ольгу Хоружинську, «Актриса» – про Марію Заньковецьку, ще є ролі Анни Ярославни, Кассандри.

Зараз хотілося б попрацювати з різними новими режисерами, яких до нас на постановки запрошують чимало, спробувати себе в різних напрямках. Є один матеріал, який мені дуже відгукується, – п'єса «Три дні» Олени Гапєєвої. Вона про двох люблячих людей, які намагаються подолати прірву між ними, що утворилась через сімейні складнощі, непорозуміння, відстані між ними, анексію, втрати... Авторка писала про себе, свою сім'ю, а так ніби про мене.

Це може бути чудова, впізнавана для кожної молодої сім'ї вистава чи кіно. І в кінці є наше Чорне море, за яким всі ми скучили і мріємо знову поїхати до нього на відпочинок. Коли багато людей побачать цю картинку на екрані, ця мрія підсилиться і здійсниться. Я вірю в матеріалізацію думок, візуалізацію, особливо, якщо багато людей думають про одне.

З усіх серіалів, в яких я зіграла, найбільше люблю 12-серійну «Сагу». Я там зіграла Христину – цей персонаж для мене уособлює образ України, такі потужні паралелі. Взагалі паралелі між моїми персонажами і моїм власним життям настільки чіткі, що це просто якась магія. Наприклад, у Христини двоє синів-двійнят – і у мене теж сини, теж двійнята. Їм зараз по 22 роки.

Наталія Сокирчук, «Главком»