Актор Володимир Кравчук: Зірки в армії розвіюють міф, що служать тільки бідні
Інтерв’ю з актором, який виконав головну роль у фільмі-переможці фестивалю фантастичного кіно у Стразбурзі
Український фільм «Ти – космос» про самотню людину у безмежному космічному просторі виборов найвищу нагороду фестивалю фантастичного кіно у Страсбурзі. Режисером картини є Павло Остріков. Головна роль далекобійника-відлюдника Андрія дісталася українському акторові театру та кіно Володимиру Кравчуку.
У розмові з «Главкомом» Володимир поділився емоціями й відчуттями від цього тріумфу. Каже, що найголовніше для нього – одержати визнання від українських глядачів. У процесі виробництва фільм успішно пройшов випробування складнощами воєнного часу. Про них актор, який служить, тепер може говорити з усмішкою на обличчі. Окрім того, Кравчук виклав свої міркування щодо колег-акторів, які встигають активно грати у театрі і при цьому носити камуфляж. Володимир також згадує людей, без яких його кар’єра не склалася б, і міркує, чи варто мобілізувати до війська відомих медійних персон.
«Наш фільм – як «Сам удома» для дорослих»
Володимире, «Главком» вітає вас зі здобуттям головної нагороди міжнародного кінофестивалю у Страсбурзі. Розкажіть про свої емоції, відчуття, коли почули цю новину. Як реагували ваші близькі?
Я зрадів. Дуже приємно, коли є визнання не тільки від твоїх друзів, близьких і колег, які займались цим фільмом, а й від якоїсь третьої сторони. Приємно було. Тим паче, що це дасть фільму якийсь додатковий піар, промо. Ми дуже очікували запуску стрічки.
Адже кінокартина пройшла важкий шлях. Сподіваюся, це не остання нагорода на міжнародному рівні. Але найважливіше для мене, щоб «Ти – космос» отримав визнання українського глядача.
З того, що ми знаємо, на етапі постпродакшену фільм пройшов випробування війною. Команда побоювалася вимкнень світла під час останнього відтинку роботи. Адже часом було б треба все робити заново. А ви ще й були в той час у війську. Які складнощі виникали?
Те, що я мусив просто з фронту їхати на знімання, це був найскладніший момент. У нас була домовленість із французькою акторкою, котра мала зіграти француженку на метеостанції, що зв’язується з головним героєм Андрієм. Все було погоджено. То було в листопаді минулого року. Мені виділили обмежену кількість днів на перебування у Києві – чотири дні. І в день, коли ми почали дознімати, ще й стався блекаут через російську ракетну атаку. Того ж дня французька акторка мала виїздити в Україну. Побачивши новини про обстріли, вона написала «вибачте, ви там молодці, але я приїхати не зможу».
Як ви давали раду цій ситуації?
Я в цей час висів на тросах, бо мене не могли спустити вниз через відсутність електрики. Була така «підвішена» ситуація (сміється). Ми терміново шукали нову актрису. Попередній скафандр шився спеціально під француженку. Треба було його наново перешивати одразу. Всім нам це додало дуже багато нервів. Пошук нової актриси, підігнати під неї скафандр. Врешті все склалося і ми знайшли українську актрису. Імені зараз називати не можу до прем’єри в Україні. Але на той момент вона була десь неподалік Лондона. Їй зателефонували, запитали, чи вона зможе приїхати. На що отримали миттєву згоду. Сказала, що може в той же день виїхати. І вона прибула сюди разом зі своєю дочкою. Наступного ж дня після того, як ми їй подзвонили уже була в Україні.
Режисер картини Павло Остріков розповідав, що перед початком знімального процесу дивився американську наукову фантастику. Зокрема «Інтерстеллар», «Земля 2112» та інші. З якою стрічкою ви б порівняли фільм «Ти – космос»? І чому з нею?
Чесно кажучи, коли я готувався, то теж передивлявся багато фантастики. Частково підготовка складалася з перегляду фільмів, де фігурує один актор. Тому що в нашому фільмі більше навіть не космосу. Радше акцент робиться на людину в космосі на самоті. Як доросла версія «Один вдома». Коли хтось хоче залишитися сам, але щойно залишиться наодинці, переоцінює свої бажання.
Порівняти це кіно з якимось західним не можу. Настільки давно переглядав схожі фільми під час підготовки, що вже й не пригадаю точно.
«Я коли прочитав сценарій, дуже закохався саме в головного героя»
Раніше ви знімалися у комедійних фільмах. Наприклад, «Бурштинові копи» «Сусідка»… Остріков казав, що не думав, що вам підійде роль далекобійника-самітника. Чому вирішили спробувати себе в такій драматичній ролі?
Я коли прочитав сценарій, то дуже закохався саме в головного героя. Він просто прекрасний представник саме Хмельницької області. Обидва ми з Пашею (Павлом Остріковим) родом звідти. Мені дуже були знайомі ці словосполучення, які вживає герой, реакції на якусь ситуацію. Все це дуже було схоже на те, що я бачив, живучи на своїй малій батьківщині. І я просто здивувався, тому що такий сценарій може бути реалізованим у нашому кінематографі. Тим паче, що це фільм для одного актора, де в кадрі тільки ти сам. Спочатку дуже зрадів, коли погодився. Згодом зрозумів, що це великий виклик. Таке досить рідко трапляється у акторському ремеслі. В подібних фільмах видно, як усі вдалі, так і невдалі моменти.
І тим не менше, це було дуже амбітно – погодитися на це.
Робота над фільмом тривала з 2015 року. На якому етапі вас запросили виконати головну роль? Був якийсь кастинг, чи ви були єдиною кандидатурою на роль?
Мене покликали за тиждень після другого туру кастингу у 2021 році. До того я успішно ці два тури пройшов. Сам по собі кастинг був дуже великий. Тривав він загалом рік. Пробували дуже багато класних українських акторів, які відповідали віковим критеріям. Тизер писали з участю актора Олександра Яреми.
Та мені здається, що мене взяли через такий мій попередній досвід. Саме антропологічний. Те, що я жив у середовищі людей, які спілкуються так, як це робить головний герой. Можливо, мої музичні вподобання також стали цьому причиною. Головний герой слухає український фанк 60-70-х років, як і я.
До того ж на той час у мене було кілька і драматичних і комедійно-драмедійних ролей. Хотів уже трішечки розширити свій репертуар, скажімо так.
Тож з листопада 2021 року ми почали знімати кіно. Закінчили знімальний процес десь приблизно у середині грудня. Нам залишилося дозняти зовсім трохи. Останній етап зйомок запланували на 5 березня 2022 року. Але повномасштабне вторгнення все поламало...
Як відбувався знімальний процес? Які були складнощі, які цікаві моменти траплялися порівняно з вашими попередніми ролями в кіно?
Спершу ми читали текст сценарію з коментарями. А трохи згодом вже почали грати. Дуже добре, що ця історія не про серіальний формат, де тобі треба за день відзняти 20 хвилин хронометражу. Ми за день знімали від трьох до семи хвилин фільму. У нас був час для того, щоб усе максимально акуратно зняти. Без цих галопуючих темпів.
Чи були моменти вашої власної імпровізації, що виходили за межі сценарного плану? І що це був за епізод, в якому ви імпровізували, відхилившись від сценарію? Бо, наприклад, у голлівудських фільмах таке час до часу можна зустріти.
Там був момент, коли мій герой просто собі отак щось сидів у тиші. В модулі корабля, де розташована кухня. Хотілося чимось заповнити цю порожнечу й тишу. І режисер мені каже: ну, якщо хочеш, то можеш щось туди додати. Я запропонував заспівати якусь українську народну пісню. Взяв та й заспівав. Інколи такий настрій буває, коли сумно. Хочеться заспівати.
Пам’ятаю, мене ще потішила думка, що події фільму відбуваються у 2065 році. І хтось у такий час ще може наспівувати чумацькі пісні.
Днями стартує міжнародний кінофестиваль у Цюриху. У його конкурсній програмі досі є фільм «Росіяни на війні» від режисерки Анастасії Трофімової. Ідея фільму в тому, щоб «по-людськи зобразити солдат-загарбників». Чому, на вашу думку, європейці допомогають Трофімовій олюднити окупанта в такий спосіб? Як ви взагалі оціните поведінку організаторів фестивалю у Швейцарії в контексті ситуації з цим фільмом?
Історія з відбілюванням росіян не нова. Почалося це ще у Венеції. Там фільм таки показали. Сподіваюся, що наша спільнота у Швейцарії цього не допустить. Росіяни використовують західну демократію задля власної вигоди. На заході завжди прагнуть подивитися на інший бік конфлікту. І саме це їхня глибока помилка. Бо тут немає сенсу дивитися на російську сторону. Питати у ґвалтівника його думку щодо жертви – дуже помилкова стратегія, як мені здається. Російська сторона за рахунок цього принципу показувати ситуацію зі всіх сторін, який сповідують на заході, має можливість демонструвати злочинців у особі солдат своєї загарбницької армії.
Ви починали з комедійного шоу Мамахохотала, згодом перейшли у театр. Встигаєте зніматися у кіно. Кому зі своїх колег по сцені і по знімальному майданчику на всіх цих етапах кар’єри завдячуєте своєму професійному зростанню?
У мене немає профільної акторської освіти. Увесь свій досвід я отримував від колег по сцені. Починаючи з Доричевського Олексія в «Дикому Театрі». Мав можливість також попрацювати з Олександром Яремою в тому ж Дикому Театрі. З Андрієм Ісаєнком у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Завдячую також Дмитру Олійнику (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра). Назву також Віталія Салія. Усі ці люди мені підказували. Допомагали моїй акторській грі прогресувати.
«Москва може висвітлити ще когось із українських військових, який зробить подібним чином, як Гнєзділов»
Як ви ставитеся до того, що багато акторів ходять у пікселі і при цьому умудряються грати чи не щовечора у виставах на сцені?
Якщо така можливість є і служба дозволяє мати вільний час, який ти можеш витратити на гру у виставі, – це прекрасно. Кожен знаходить можливості за рахунок чогось. Можливо, людина жертвує чимось іншим, бо для неї гра в театрі важлива. Це прекрасно, я думаю. Нічого такого тут немає. Хтось більш публічний, а хтось – навпаки. Не бачу в цьому великої проблеми. Зараз велика увага прикута до ЗСУ. Закономірно, що хтось із військових стає публічним. Дійсно, той, хто відчуває в собі потенціал сказати щось, звернутись до публіки, набуває слави. Це нормальний процес. Хтось, наприклад, бігає марафон. Я ж не можу його засуджувати.
Можливо, когось це й зачіпає. Приміром, військових, що більшість свого часу перебувають на передовій.
А як ви, як військовий, оцінюєте вчинок Сергія Гнєзділова, котрий «добровільно демобілізувався»?
Не знаю, чи маю право оцінювати цей його вчинок.
Ну, ви ж військовий, як і він…
Дуже переживаю, щоб те, як він вчинив, не допомогло російській стороні медійно. Росія може з цього зробити нам багато поганого. Масштаб потенційного лиха неможливо буде порівняти з якимось позитивом від вчинку Гнєзділова.
З ваших слів випливає, що зараз краще зайвий раз не обговорювати персону Сергія Гнєзділова?
Так, бо Москва може висвітлити ще когось із українських військових, який зробить подібним чином, як Гнєзділов. А там де один, знайдуться і 10 таких самих. Це вже буде скидатися на якесь масове явище. Може дійти до хвилі масованого залишення позицій українськими армійцями. Це точно позитивно на ситуацію не вплине. І це мене лякає.
Режисер вистави «Хлібне перемир’я», де ви зіграли Толіка, колишній керівник Театру на Лівому Березі Стас Жирков поїхав закордон у березні позаторік. Як ви ставитеся до цього? Як це сприйняли у Театрі на Лівому Березі?
Скажу вам, що велика кількість людей з мого кола друзів теж якимось чином опинилися закордоном. Чесно, я ставлюсь до цього не дуже. Не зміг би так вчинити. Гадаю, це призвело б до руйнування моєї особистості. Не уявляю, як би я після такого міг добре почуватися закордоном. Увесь час знаючи, що мій обов’язок, насправді, захищати Україну.
Хоча я й бачу, що ці люди роблять промоцію України, відстоюючи нашу позицію. Наприклад, на тих же кінофестивалях. Питання тільки в тому, чи достатньо цих зусиль, щоби заглушити свій внутрішній конфлікт. Як на мене, то ні. Мені б не вистачило. Яка це має бути значуща місія, аби я себе не звинувачував, що сиджу закордоном, а не воюю?
Врешті-решт нам все-одно доведеться сісти з такими людьми і обговорити їхню подальшу участь у майбутньому політичному житті України.
У той момент уже був на позиціях. В мене були більш значущі проблеми. З того, що мені відомо, колектив просто вирішив змінити керівника з допомогою відкритого конкурсу. В результаті керівником стала чудова людина та геніальна актриса Олеся Жураківська.
Від самого початку вторгнення ви служите у війську. Нині – у 106 окремій бригаді ТРО. Вона базується у Хмельницькому, а ваш 87 батальйон у вашому рідному Кам’янці-Подільському. Розкажіть, як потрапили у цей підрозділ? Адже ж ви переїхали до Києва і на момент початку вторгнення були там. На яких ділянках фронту встигли побувати з побратимами?
Я збирався записатися у ТРО Шевченківського району столиці. У цей час моя дружина з сином мала б їхати до моїх батьків у Кам’янець-Подільський.
Подзвонив туди (в Шевченківське ТРО), мені сказали приходити. Пригадую, мені ще сподобався бойовий голос мого співрозмовника. Такий весь азартний, бойовий. І я такий: о, клас. Будемо воювати. Але потім сталось так, що дружина й син не змогли виїхати через затори. Доїхали лише до села Чайки у Бучанському районі. Мали там ночувати і попросили мене приїхати.
Звідти ми й поїхали вже разом на Хмельниччину. Дружина казала мені, щоб я їх відвіз і там вже, на місці пішов у якийсь підрозділ. Їхали разом з Андрієм Ісаєнком з нашого театру.
Завіз дружину з сином до себе на дачу, побули там пару днів. Намагався якось там волонтерити, допомагати, різати метал, виготовляти протитанкові їжаки. В якийсь момент зрозумів, що мені цього не досить. Тому сказав дружині, що хочу піти воювати. Вона мене підтримала. Мовляв, я ж тебе знаю. Спершу мене не хотіли брати через відсутність бойового досвіду. А відтак направили в місцеве ТРО. Там набирали людей без досвіду. Написав заяву, що бажаю служити в 87 батальйоні тамтешнього ТРО. Потім мені мали подзвонити. Тиждень чекав цього дзвінка, що здавалося дуже довгим проміжком часу. Коли нарешті подзвонили, я прийшов у військкомат, а мені сказали, що мої документи десь загубилися.
Довелося ще раз усе підписувати. І все. Прийшов туди вже з речами.
Починали ми на Сумщині. Довгий час там стояли. Потім були під час літньої кампанії минулого року на Куп’янську. Пізніше того ж року мене перевели за наказом з міністерства оборони. Не виконую відтоді бойових завдань. Зараз я є військовим кореспондентом «Армія ТВ».
Ви знімаєтесь у проєкті «Кадровий\мобілізований» від «Армія ТВ» разом із підполковником Сергієм Місюрою, де показуєте переваги сучасного армійського екіпірування нашої армії у порівнянні з радянськими відповідниками. Як потрапили у команду «Армія ТВ»? Розкажіть, для кого знімається проєкт Кадровий\мобілізований? І з якою метою?
Знав кількох людей звідти, які знали, що я у війську. І що у мене був раніше медійний досвід. Головною умовою набору у команду цього каналу якраз і були ці дві складові. Тоді простіше спілкуватися з бійцями на передовій. Мені запропонували цю можливість до розгляду. От я й погодився.
Цільова аудиторія нашого контенту – це родичі військових, самі військові, яким не вистачає знань про війну з якихось причин. Чим більше ми будемо робити подібні речі – тим менше простору залишиться для російського ІПСО.
Нещодавно до війська мобілізувався стендапер та ведучий Сергій Чирков. Він також брав участь у зйомках одного з відео на каналі «Армія ТВ». Чи повинні медійні постаті на зразок Чиркова чи коміка Андрія Лузана служити у війську?
Дивлячись, як військо хоче розпоряджатися ресурсами людини, яка мобілізується. Можна взяти програміста й поставити на блок-пост. Але якщо у нас є рекрутинг і ми залучаємо людей з їх цивільними скілами до військових потреб, то чому людина з медійним досвідом не може йти служити? Вона ж пройде Базову загальновійськову підготовку так само. Це 100% потрібно. Разом з тим, спокійно можна буде займатися військовою спеціальністю на кшталт пресофіцера.
Відома людина (прес-офіцер) зможе ініціювати збори для свого підрозділу. Або показувати успіхи цього підрозділу на ширшу аудиторію. Мені здається, це дуже класно. Знімає оцей міф про кастовість. що у нас у війську служать тільки бідні. Часто зустрічав дуже багатих людей тут. Які були прокурорами або суддями у минулому. Чи депутатами. Так само і з медійними людьми. Всі ми рівні перед однією великою загрозою. Той же Гарік Бірча, який зараз у окремій президентській бригаді, якщо я не помиляюся. Також міг би займатися зборами, залишаючись при цьому цивільним. Однак щось всередині не дало йому піти цим шляхом у такий час. Знайшов у собі сили і зробив цей вчинок.
Минулого року в ефірі на каналі «Дім» ви сказали, що востаннє плакали півтора року тому. Що то був за епізод, який вас розчулив до сліз?
Точно вже не пригадаю. Скоріш за все, таку реакцію викликало якесь повідомлення від мого сина. Єдине, що могло мене розчулити – він міг попросити мене приїхати. Попросив дружину в якийсь момент більше не скидати такі емоційні відео. Дуже важко потім відновити свій емоційний баланс після такого. Це відображається на моїй увазі і бойовому настрої. Хочеться в такі моменти все кинути і піти самовільно на СЗЧ (Самовільне залишення частини – «Главком»).
Тому й попросив дружину зменшити емоційність цих відео. Можу не витримати, а далі й не знаю, на що воно мене підштовхне.
Богдан Боднарук, «Главком»
Коментарі — 0