Алла Кудлай: Жалкую, що не пішла в депутати, коли Рудьковський із Морозом пропонували
Три великі таємниці Алли Кудлай. Розмова з суперзіркою напередодні ювілею завершилася ультиматумом. Редакція його виконала
2024 рік – ювілейний для народної артистки України Алли Кудлай. Ця співачка – одна із найяскравіших естрадних дів легендарної плеяди артистів, що засяяли на українській естраді у 1970-80 роки.
«Хлопці кучеряві», «Невезуча», «Знову цвіте матіола», «То все тайна», «Не поверну човен», «Красива жінка незаміжня», «Генерал», «Коханка», «Червоні вишні» – хіти, які закріпили за Кудлай статус зірки першої величини і в Україні радянській, і в Незалежній.
Особисте життя зірки першого ешелону – також предмет постійного інтересу світських хронікерів. Шлюб зі старшим чоловіком, єдиний син, розрив, трагічне ДТП, нове кохання… У 2012 році Кудлай повідомила, що зустрічається із генерал-лейтенантом армії РФ у відставці. На той момент він вже був бізнесменом. Новий кавалер, за визнанням зірки, відчутно матеріально її підтримував, організовував концерти у Росії. У той період співачка жила фактично на два міста: Київ та Ростов. Щоправда нині Кудлай навідріз відмовляється говорити про цю сторінку свого життя. «Не треба! Я хочу викинути цю тему зі своєї голови!», – заявила Алла Петрівна на прохання журналістки «Главкома» розповісти, чи досі спілкується з залицяльником. Це дивує, бо, наприклад, у нещодавньому інтерв’ю YouTube-каналу Ростислава Калацинського співачка скупо, але коментувала свою любовну драму. Що сталося і чому Кудлай тепер боїться повертатися до цієї теми – таємниця.
А були часи, коли розповіді про коханого з Росії лилися з вуст артистки. «Був концерт, чудовий концерт, який організував мій коханий у Ростові, у Будинку офіцерів», – ділилася народна артистка 11 років тому.
Друга тема, яку навідріз відмовляється коментувати артистка, – це життя її старшого онука Кирила. Віддані фани співачки, які відслідковують її життя та життя її родини, знають, що у пані Алли є онуки. Про двох молодших – від другого шлюбу її сина Максима – співачка говорить багато і без пересторог. В інтерв’ю «Главкому» Алла Петрівна розповіла про їхнє перебування у Британії. А от на питання про свого старшого онука, Кирила, народженого у першому шлюбі сина, – табу. Артистка лише визнає: вони не спілкуються.
Третя таємниця Алли Кудлай – її багаторічна дружба із композитором Ніколою Петрашем. Автор суперхітів не лише нашої ювілярки, а й багатьох артистів написав музику та тексти до пісень таких відомих співачок як Ірина Білик, Таїсія Повалій, Наталія Бучинська, Катерина Бужинська, Наталія Шелепницька, Тамара Гвердцителі. Та окрім музики, яку створював, Петраш також був відомий своїми проросійськими поглядами, які часто висловлював у соцмережах до вторгнення. Зокрема, у липні 2021 року Петраш та скандально відомий народний депутат Євген Шевченко, який підтримував білоруського диктатора Олександра Лукашенка, вийшли на сцену фестивалю «Слов’янський базар» у Вітебську в Білорусі. Закриття мало відбутися без представників України, адже Україна не визнає обрання білоруського диктатора президентом, але до спільного концерту з росіянами та білорусами врешті приєднались саме Петраш і Шевченко. Відомо, що приблизно з кінця 2021-го Петраш… зник. Його профайли у соцмережах видалені, а сам він переїхав кудись, і його нинішнє місце перебування є таємницею.
«Главком» поцікавився у Кудлай, чи відомо їй, де нині мешкає Петраш, а також чи можливо, на її думку, що він переїхав до РФ чи Білорусі. Пані Алла запевнила, що не знає, де нині перебуває композитор і взагалі гадки начебто не мала про його погляди. У підсумку говорити про свого друга та кума артистка відмовилась.
Редакція «Главкома» виконує ультиматум ювілярки і вилучає усі питання про залицяльника з Росії, стосунки зі старшим онуком та проросійську діяльність таємниче зниклого композитора Ніколо Петраша з цієї розмови.
«Я безплатно пропрацювала пів життя»
Пані Алло, відомо, що ви не виїжджали з Києва на початку повномасштабної війни? Чому?
Не виїжджала – я відмовилася, тому що відчувала, що все буде добре. Чуйка була така. І потім, я не могла залишити тут господарство.
Яке у вас господарство?
Я живу під Броварами в селі, і в мене тут котики, собачки, курочки. Періодично виїжджаю до Києва в свою квартиру на Березняках, поливаю квіти, дивлюся, щоб все було добре. На благодійні концерти для військових, звичайно, виїжджаю.
Щодо концертів – цей рік у вас ювілейний, чи плануєте ви якийсь захід? Приміром, Іван Попович до свого сімдесятип'ятиліття зробив кілька ювілейних концертів на Заході України.
У мене немає коштів проводити якийсь великий ювілейний концерт у Києві. А тур може зроблю, хоча це ще теж під питанням. Я давно не була на заході України: і в Івано-Франківську, і у Львові.
Мінкульт чи місцева влада вам, народній артистці, допомогу пропонують?
Ні, ніхто нічого не пропонував, а шкода. Я безплатно пропрацювала пів життя: отримувала копійки за концерти. До набуття самостійності нашої країни я за один концерт отримувала ставку – 12 руб. 50 коп. А ще плюс, у нас не працювали авторські права. Зараз трошки почали працювати. Усюди звучали наші пісні: і Віталія Білоножка, і мої, і Паші Зіброва, і нам щось капало… Навіть стидно сказати, скільки.
Я все життя важко працювала. Коли гагахнув Чорнобиль, 7-8 травня я була там поблизу. У 15 кілометрах від реактора у мене був концерт, на відкритому повітрі! Якийсь інженер підійшов до мене та й питає: «Аллочка, який дурак вас сюди прислав?». Я відповідаю: «ЦК комсомолу». Мені потім дуже погано було. Костюм, в якому виступала, викинула, бо приклали дозиметр – зашкалював.
Навіть Суспільний мовник не запропонували нічого зробити до 70-ліття? Фільм чи програму?
Ніхто зі мною не зв’язувався. Ніхто!
Не цінують. Це страшно, тому що людей треба цінувати в цьому житті, людей публічних, які щось зробили для держави, піснею своєю, своїми вчинками. Пам'ятати те добро, яке вони роблять.
«У пісні має бути поезія»
Ви активні у соцмережах, але, на відміну від багатьох ваших колег, самі дуже рідко тішите шанувальників дописами про події з вашого життя чи ваші погляди. Чому так?
Тому що в тих, в кого дописів дуже багато, я так розумію, працюють люди, ціла команда. У них є для цього кошти. Я не можу так. У мене немає такої людини. Але я думаю, що це не страшно. Головне, що мої пісні крутяться.
А мене стільки пісень! Кожну пісню я пропускала через свою душу, я не брала беззмістовних пісень взагалі. Я записувала такі пісні, щоб вони подобалися людям. Бо наша пісня є нашим генетичним кодом і зберігає нашу неповторну ментальність.
Багато ваших колег – Іво Бобул, Оксана Білозір, Павло Зібров, Іван Попович – створюють колаборації з молодшими артистами. У вашому репертуарі дуже багато хітів, які могли б отримати друге дихання. Чи не задумувалися над цим? Скажімо, записати дует з Настею Каменських (а вона – ваша похресниця), наприклад?
Я думала про це, і такі пропозиції були. Гадаю, що реально втілити це в життя. Щодо дуету з Настею Каменських – така мрія є, але вона занята дуже, у неї багато гастролей. Є мрія, що нам з Настею Потап напише пісню. Талановитий наш Потап.
Можливо, до вас вже напрошувались якісь молоді артисти – заспівати з вами?
Так, напрошувались. Я вже зараз не згадаю, як вони називались – це група молодих хлопців, вони хотіли переспівати «Красиву жінку незаміжню». Це питання ще лишається відкритим. Я думаю, найближчим часом це станеться.
Чи ви відстежуєте творчість похресниці Насті Каменських? Зараз розкручує свою нову пісню Moloko, як вам вона? Відгуки про неї дуже полярні.
Настя дуже талановита співачка. Вона красуня, вона просто розумниця. І пісня, і кліп Moloko мені дуже подобаються. А щодо полярності відгуків… Знаєте, як кажуть у нас в Україні, усім добрий не будеш. Я думаю, що у Насті дуже велике майбутнє.
А що ви самі слухаєте, що у вашому плей-листі?
Мені взагалі подобається, якщо співають українською мовою, якщо в пісні є хороші образи, тобто поезія. А коли там взагалі ні про що, то я не слухаю такого. Або якщо слово повторюють по 200 раз, або для рими написано. Мене це дратує. Мені ріже по вухах. Просто у пісні має бути поезія, без цього пісня не буде жити.
За останніх два роки з’явилося багато нових виконавців, нових пісень. Хто вам подобається?
Ой, я не слухаю. Хіба що випадково у машині, по радіо. Я не слухаю, бо мені нема коли слухати.
«Я заблукала, чесно кажучи»
З ким із ваших колег ви активно спілкуєтеся?
Я постійно підтримую зв'язок із Пашою Зібровим, із Надію Шестак, з Віталієм Білоножком часто спілкувалась, і зі Світланою теж. У мене є хороший дуже друг, він вже багато-багато років мене підтримує – це мій прихильник із Полтавської області Олександр Бабич. Ще хлопчиком він приходив до мене на концерти з букетами квітів. Зараз він у Києві, ми підтримуємо зв'язок. Саме він допомагає мені розмістити десь там в Фейсбуці нові пісні, якщо є, або якісь нові фотографії. Мені дуже приємно.
Чи виступаєте ви зараз, чи запрошують вас на корпоративи, сімейні свята, ювілеї, і чи ви погоджуєтеся?
Раніше запрошували, а зараз якось так все стало дуже скромно. Не запрошують.
Ваша невістка Марта Спіженко евакуювалася до Великої Британії з дітьми, і там намагається робити кар’єру співачки. Вона виступала на британському шоу талантів. Як її успіхи?
Марта – дуже талановита співачка, вона має все те, що потрібно для зірки. У неї неймовірний тембр голосу, величезний діапазон. Красива дівчинка наша і талановита, просто талант від Бога. Вона зараз у Манчестері – разом з дітьми Андрійком і Уляною. Вони туди евакуювалися, і з початку повномасштабної війни вони один раз приїжджали до нас на два тижні. У мене завжди сльози на очах, коли я згадую. Марта зараз там: діти і всі домашні справи – все на ній. Дуже складно. Мені дуже жаль, але сподіваюся, що все ж таки війна скоро закінчиться, вона повернеться, і ми будемо разом з нею співати.
Вона планує будувати свою подальшу кар'єру за кордоном, чи все-таки в Україні?
Я не знаю про її плани, та й зараз взагалі нічого не треба планувати. Що ти будеш планувати, якщо ти не знаєш, що завтра буде? У мене відчуття, що я у якомусь сні, потім проснуся, і все стане на свої місця. Слів не вистачає, щоб охарактеризувати оцю потвору, яка насунулася на нас.
Ваш син, Максим Кудлай, за освітою актор, він з вами з дуетом співав. Чим сьогодні займається?
Він закінчив театральний інститут ім. Карпенка-Карого, акторський факультет. У нас два дуети з ним. І з Марточкою дуети з Максимом дуже класні. Сьогодні він зі мною, він –директор «Творчої агенції Алли Кудлай». Він мені допомагає, як директор, як продюсер, все взяв на себе.
В останні роки у вас була тісна співпраця з композитором Ніколом Петарашем? І пов’язувала вас не лише робота, а й особисте...
Так, він кум Максима – хрестив його старшого сина Кирила.
Куди зник Ніколо? Яка інформація у вас є про нього?
Він не виходить на зв'язок.
Коли 30 травня був концерт до дня народження Юрія Рибчинського, в Театрі оперети, я запитувала про нього Юру, адже вони тісніше спілкувалися. Він сказав, що взагалі не знає, де Ніколо. Відколи почалася ця ковідна ситуація, він просто десь зник і все.
Відтоді чи з початку повномасштабної війни?
Ну так, десь під кінець ковіду. Мені дуже жаль, що Ніколо так зник і навіть не підтримує зв'язок.
Ви, певно, ж спілкувалися, перетиналися і з Таїсією Повалій у часи її роботи в Україні? На вашу думку, що з нею сталося?
Я не буду про це говорити. Це її особиста справа і позиція. Кожна людина робить так, як їй хочеться, як їй зручніше. Я не засуджую нікого. А що там далі – знає Бог, але не скаже він.
Ваші колеги-ровесники, заслужені, народні артисти, скаржаться на те, що от нині їхні пенсії зовсім не відповідають цим високим званням. Чи є сенс просто скасувати ці звання?
А яка різниця? Вже без різниці. Хай хоч буде звання. Мені соромно називати ту суму пенсії, яку мені платить держава. Жалкую, що я не пішла в депутати Верховної Ради, коли мені Рудьковський разом із Морозом пропонували до 2004 року.
А чому ви не пішли, що вам тоді перешкодило?
Була одна обставина, я не хочу казати. А треба було піти. Можна було щось допомогти зробити з тими ж авторськими правами. А то так, мої колеги там були, заробили собі пенсію – і все, пішли. Треба було хоч щось зробити для людей, для країни.
Попри сплеск української музики в останні роки все ж не з’явилося пісень, які могли б стати в один рядок з «Червоною рутою», з такими хітами, як ваша «Коханка», «Красива жінка незаміжня». Хіти з’являються, але вже через рік-два про більшість з них ніхто навіть не згадує. Як думаєте, у чому проблема. Чому пісні стали одноразовими?
Я думаю, що вони є, ці шлягери, але їх ніхто не крутить. Тому вони людям не впадають в душу. Зараз трошки легше стало, тому що можна пісню викласти і в Facebook, і в Instagram. Люди послухають і скажуть: «Ох, клас!».
Зараз такий період, що я заблукала, чесно кажучи. Я не можу навіть проаналізувати цю ситуацію.
Чи записуєте ви зараз нові пісні?
Я готуюся. Готуюся. Уже треба.
А хто є автором ваших нових пісень?
Іде творчий процес, наперед нічого не буду говорити.
«Сан Санич Мороз допомагав мені і Коля Рудьковський»
Кому з авторів ви сьогодні найбільш вдячні? Співпраця з ким із хітмейкерів подарувала вам «найкасовіші» пісні.
Толя Матвійчук, звичайно, він геніальний і поет, і композитор, і, взагалі, як людина, просто геніальний. Юрій Рибчинський – геній, навіть не можу нічого додати. Саша Злотник – теж багато пісень. Гена Татарченко, Саша Бурмицький, ну, Нікола Петраш, звичайно. Олександр Мороз мені дав два вірші, музику написав Нікола.
Демиденко Андрій, Вадим Крищенко – поети, Вратарьов Олександр, Олександр Осадчий – він поїхав з України давно вже, десь в Німеччині живе, а ніхто нічого не знає про нього. Володя Бебешко, Діана Гольде. У мене дуже багато таких талановитих друзів. В їхніх віршах присутні такі енергетика і образи, що ці вірші запам'ятуються.
Якось, ще при Радянському Союзі, в Палаці культури був концерт, і мене Борис Георгійович Шарварко, нині покійний режисер урядових концертів, попросив виконати пісню якогось маловідомого чи то композитора, чи то поета, не пам'ятаю вже. Дали мені пісню, я повинна була з естрадно-симфонічним оркестром виступати на концерті в Палаці Україна. Я ту пісню, вчила-вчила, вчила-вчила, вчила-вчила… Що хочеш робила, під подушку клала – не могла запам’ятати. Прийшла на репетицію, поспівала, підглядаючи в бумажку. Прийшла додому – розумію, що діла не буде. Я набралась нахабства, дзвоню Шарварку у той день, коли концерт, і кажу, мовляв, захворіла, вибачте, не прийду на концерт. Вперше в житті збрехала!
У Адміністрації президента Кучми працювала жіночка, яка мене ненавиділа
Після концерту дзвонить мені Марина Зіброва і розповідає таку історію. На концерт приїхала моя прихильниця з Житомирської області і привезла квіти. А мене немає. Вона пройшла до службового ходу на другому поверсі в Палаці України, стоїть і плаче. Марина саме проходила повз – стала поруч, заспокоювала, поки та жінка ридала. І саме у цей момент коридором ішов Павло Зібров – він, як і я, не зміг вивчити, співав з бумажки. Ну бо вивчити просто неможливо було – що попало: на городі бузина, а в Києві дядько. За Зібровим біжить Борис Шарварко і каже: «А, Паша вийшов на сцену з бумажечкою! І як не соромно! Ти що, не міг слова вивчити?». Паша знизав плечими. А Шарварко не вгаває, продовжує: «То зробив би так, як Кудлай зробила. І ніхто за тобою б не плакав». А в той час моя прихильниця стояла і плакала. Це знову до питання про те, як варто цінувати артистів.
Серед авторів ви щойно згадали Олександра Мороза, відомого політика, колишнього голову Верховної Ради, лідера Соцпартії. Чи ви зараз спілкуєтесь?
Не спілкуюся. Якось ми з ним загубилися, мені дуже-дуже жаль. Треба знайти його телефон і подзвонити. Отак, як з Юрою Рибчинським: то ковід, то те, то це, то війна. Він мені сам подзвонив – каже, буде концерт, попросив заспівати «Актрису» і «Генерала».
Але ви врешті заспівали на цьому концерті лише «Стару актрису». «Главком» був свідком. Чому «Генерала» скасували?
На тому концерті я заспівала лише «Актрису», бо концерт був задовгим, скорочували програму.
Кому з українських політиків ви тепер вдячні? Хто вас підтримував, допомагав?
І Сан Санич Мороз допомагав мені, і Коля Рудьковський. Найбільше допомагав Адам Васильович Чікал, це депутат, генерал, покійний вже. Саме йому Рибчинський присвятив пісню «Генерал». Він мені допоміг, просто взяв мої документи, коли мене подавали на звання народної. У Адміністрації президента Кучми працювала жіночка, яка мене ненавиділа.
За що?
А спитайте. «Просто не люблю», – каже вона. Чікал потім розказував, що вона відкрила окрему шафку і сказала, що туди складає всі документи по Кудлай і не несе їх Кучмі на підпис. Адам Васильович тоді сам пішов до Кучми, і Кучма одразу підписав.
Пані Алло, без перебільшень, ви одна із найяскравіших попдів своєї епохи, якщо говорити сучасним сленгом. Чи відчували ви особливе ставлення до вас радянських керівників чи представників влади вже у Незалежній Україні. Ваші колеги, навіть чоловіки хизуються, що їм давали квартири? Вас цінними подарунками осипали? Особливо щедрим, кажуть, був Олександр Олександрович Омельченко.
Запрошував на концерти в Київраду, на усі свята, Олександр Омельченко. Я була скромна, нічого не просила. Лише одного разу я звернулася – і отримала допомогу.
«Аллочко, запам'ятай, ніколи не виходь на сцену в тому, в чому ти ходиш по вулиці»
Останні 10-15 років важливою частиною вашого образу на сцені є яскраві головні убори. Ви їх самі робите?
Так. У мене стільки всяких деталей вдома! Роблю, як є натхнення. Якщо бачу, що вийшло щось не те, якщо не подобається результат – все розрізаю, хай воно полежить трошки, а потім знов повертаюся до цього образу.
Загалом до цих головних уборів мене наштовхнула художниця Галя Забашта. Нас з нею познайомила Ніна Матвієнко. Мене вперше запросив до Києва Лев Григорович Сілаєв, головний режисер урядових концертів. Ніна була поруч, коли я бідкалась, мовляв, що ж мені одягнути? Вона дала мені адресу Галі, я під'їхала, вона мені зробила дуже гарний костюм, він називався «Либідь» з головним убором. У ньому я виходила виступати на телебаченні, на телезйомки. Тобто вона мене як художник, скажімо так, заразила. Нині у мене десь 50 головних уборів. Два у мене нещодавно купили.
Я спеціально купую всякі такі дрібнички, буси, сама з фетра вирізаю, різні такі листочки, якісь гілочки, щось таке придумую, згинаю, пришиваю, фетрові, різнокольорові, щоб вони були яскраві, потім добавляю туди ще золотих якихось китиць.
Скільки у вас часу йде на створення одного такого головного убору?
Дивлячись коли, як, що і для чого. Буває так, що за один день можу зліпити таке, що сама дивуюся. Думаю, Боже, хто це таке зробив, таку красоту?
Що вас зараз надихає – на створення цих головних уборів, на спів, на усе?
Звісно, кішки шкребуть на душі, як у всіх. Як казав видатний поет Вадим Дмитрович Крищенко, людина, яка співає на сцені, потрійно молиться Господу.
Була у мене така ситуація, коли я трошки почала носа задирати. Була зйомка на Хрещатику, я йду на метро, «звізда», задерла голову. І раптом – як спотикнулася, як упала, розбила собі коліно! Підняла голову, кажу: «Господи, прости мене грішну, що я таке подумала, що я таке оце зробила, не можна так».
Іще була така одна ситуація. У мене був концерт у Житомирі. Я тільки-но купила собі норкову шубку, таку коротеньку, «розлітаєчка». Мене кличуть на сцену – і я взяла і в цій шубці вискочила на сцену. Раптом чую, хтось кричить її з зала: «Алла! Алла! Ану йди сюди, йди сюди!». Я виходжу в зал дивлюся – Євгенія Семенівна Мирошниченко (легендарна українська оперна співачка – «Главком»), нині покійна, сидить. Каже мені: «Аллочко, сонечко, запам'ятай, сцена – це святе місце. Ніколи, ніколи не виходь на сцену в тому, в чому ти ходиш по вулиці».
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0