Парамедикиня Олеся (Карамелька): Я тепер завжди відчуваю запах крові
«Жінок в армії можна поважати щонайменше за те, що вони пішли служити добровільно»
У жовтні соцмережі сколихнув черговий скандал, який спровокувало інтерв’ю бійців третьої штурмової бригади YouTube-каналу «Двіж». Розмова велася у саркастичному тоні, але не всі жарти «зайшли» глядачам. Наприклад один з військових бригади – Віктор Розовий, на питання, яким чином жінки могли би допомагати на фронті, відповів «Я промовчу». Також військові заявили, що при всій повазі до жінок, вони не можуть бути бойовими медикинями саме на передовій, в окопах, а якщо й можуть, то це виняток, адже їм доведеться і витягати 150-кілограмових поранених з поля бою, і водночас відстрілюватися.
Тема жінок в армії обговорюється з 31 хвилини по 42
Серед глядачів цього шоу була присутня колишня медикиня 72 окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців Олеся, позивний Карамелька. Вона попросила слова і розповіла, що взагалі-то жінки можуть працювати на передовій, і доволі часто, і вона – одна з таких. Тоді бійці бригади сказали, що не хотіли образити жінок, а потім закликали «похлопати» дівчатам які воюють, а ще дітям які воюють, і собакам, які воюють (на початку програми вони жартували, що забирають у бригаду дітей). Ці слова лише посилили хвилю обурення у соцмережах, у коментарях під відео жінки вимагають вибачень від військових за мізогінні висловлювання.
В інтерв’ю «Главкому» Олеся (прізвище медикиня просить не називати), яка відслужила три роки за контрактом під час АТО/ООС і рік під час повномасштабної, а зараз працює інструкторкою з домедичної підготовки у столичній охоронній компанії, прокоментувала скандал, його наслідки та розповіла, як це – бути жінкою у сучасній українській армії.
«Якщо нас привалить, то ми хоч лежатимемо з жінкою»
Під час інтерв'ю ви ставили своє питання з тремтінням у голосі. Що саме вас так обурило і довело до сліз?
Насамперед скажу, що, на мою думку, на Вітю (Віктора Розового) надто почали наїжджати, хоч хлопці справді неправі.
Армійський гумор я розумію, я не ханжа, в армії дуже багато жартів на межі, особливо у критичних ситуаціях. Пам’ятаю, ми лежали під Авдіївкою у бліндажі з хлопцями: їх – четверо, я – одна, парамедикиня. Ми розуміли: якщо снаряд поцілить у наш бліндаж – всім кінець. І хлопці кажуть: «Навіть якщо нас привалить, то ми хоч лежатимемо з жінкою». Оце смішно.
Але під час шоу жінка із глядацького залу поставила питання, як дівчата можуть допомагати на фронті, і відразу почалося «ги-ги-ги». Я не витримала на моменті, коли Вітя сказав, що не бачив дівчат в армії і взагалі мовляв, як дівчинка витягне на собі побратима вагою 150 кг? Досі шкодую, що не запитала у нього, а як би він на собі тягнув таку вагу…
До речі, евакуація відбувається не так. Дуже рідко одна людина, тим паче медик, тягне пораненого. Зазвичай у цьому задіяні кілька людей і вони використовують ноші. У Новолуганському дівчата самі тягли ці ноші, коли був великий потік поранених. Але справа не у цьому, а у ставленні до дівчат на фронті. Бо навіть якщо говорити про те, що я не потягну 150 кілограмів, то чи зможе сам Віктор Розовий потягнути півтора центнера?
Дуже багато знайомих дівчат гарують на фронті не гірше за хлопців, і лізуть у таку сраку, куди не кожен хлопець погодиться поїхати. І у нас були випадки, коли хлопці відмовлялися їхати у дуже небезпечні місця, а дівчата погоджувалися. І дуже багато дівчат, з якими я дружила, загинули. Тому мене все це дуже зачепило. Я раз підняла руку – мене проігнорували, вдруге – те саме. Я навіть піднялася, щоби мене було краще видно, але мене ігнорували – мабуть, тому, що знали: я бойова медикиня, нас знайомили перед початком програми. І тільки коли хтось із залу вже вигукнув «дайте їй слово», я змогла висловитися. У мене тремтів голос від злості та образи. Бо жінок в армії можна поважати щонайменше за те, що вони пішли добровільно. А величезна частина хлопців прийшли служити вимушено, бо були мобілізовані.
Попри це я одразу кажу: я захоплююся військовими, штурмовиками третьої штурмової. Вони роблять надважливі речі. Але вони – медійні особи, у них велика аудиторія. І казати, що дівчат на фронті дуже мало й вони ніяк не допомагають... Треба ж думати!
Віктор Розовий також сказав, (можливо, це був жарт), що «місце жінок – біля командирів».
Звісно, в армії є дівчата, які прийшли «підібрати чоловіка» чи намагаються нікуди не лізти, сидіти у кабінетах. Але у кожній бригаді є й хлопці: чиїсь друзі, знайомі, сини, брати тощо, щодо яких є негласне розпорядження не відправляти їх на позиції. І якщо порівняти таких «відсидливих» дівчат і хлопців, то випадки із хлопцями я зустрічала частіше.
У 2014 році ви почали їздити у військові підрозділи інструкторкою з тактичної медицини, але за два роки мобілізувалися бойовою медикинею. Що вплинуло на це ваше рішення і як за цей час змінилося ставлення до жінок в армії?
У 2014 році мені стало соромно розповідати хлопцям, як правильно накладати турнікет на пораненого, якщо я сама цього не робила. Я вирішила: щоби когось навчати, маю спершу сама через це пройти. Тому у 2016-му я зібралася, знайшла на карті найближчий військкомат, прийшла спершу у медроту у «Десну», а після – потрапила у 72 бригаду. І після повномасштабного вторгнення повернулася туди ж, навіть служила з хлопцями, з якими була у 2016 році.
Зараз, порівняно з часами АТО і ООС, дівчат в армії значно побільшало. Але, як і раніше, нам постійно треба доводити, що ми на своєму місці. У 2016 році мене взагалі не пускали на передову, медикині найчастіше працювали на другій-третій лінії. Зараз до військовослужбовиць ставляться набагато серйозніше.
Ви казали, що до повномасштабного довозили всіх своїх поранених, у вас на руках ніхто не вмирав…
Так, я вважала себе щасливицею у цьому… На жаль, після повномасштабного вторгнення на моїх руках помирали. І навіть друг помер. У нього було поранення у легені і в око. Він не доїхав до лікарні.
«Я не просила собі привілеїв за те, що я жінка»
Зараз ви не у війську. Як вам відгукується війна?
Запахи. Я стала дуже чутливою до запаху крові, відчуваю його навіть якщо хтось просто порізав палець. І ще дуже відчуваю запах пороху.
Величезні проблеми зі сном: весь час сниться війна, що я безперервно надаю комусь допомогу, але у мене не виходить. Постійно болить спина, хронічні гінекологічні проблеми.
Але я стала набагато сильнішою, почала більше цінувати життя інших людей, бо своє ти там не цінуєш.
Тепер я завжди ношу із собою аптечку. У мене там і турнікети, і бандаж, і таблетки, і кровоспинні…
Як це – бути єдиною жінкою у бліндажі?
У мене завжди було правило: ніяких пиятик у вільний час, флірту тощо. Ми жили в одному бліндажі, але вони ніколи не бачили мене у спідньому. Я не просила для себе ніяких привілеїв, а якщо потребувала особливих умов, то створювала їх.
Наприклад, на одній з позицій у нас душ був на значній відстані від бази. Дуже часто, коли я з нього поверталася, починався обстріл і доводилося, щойно вимитій, лягати на землю. Мене це дуже дратувало, бо у результаті я поверталася знову брудна. Тому я знайшла поблизу закинуту будівлю, вигребла звідти сміття, завісила ковдрою, притарабанила миску, потім викопала ямку, щоби вода виходила – і так у мене з’явився душ. І з часом хлопці вже бігали й просилися: «Карамелька, а пустиш у свій душ?».
У вас ніколи не виникало бажання «замутити» з кимось із побратимів?
Я ж розуміла, що це тільки всіх нас відволікатиме від служби. Пліток і без того вистачало. Спершу я намагалася щось комусь пояснювати, спростовувати, а потім почала погоджуватися з усім, що про мене пліткують. І хлопцям просто набридло.
Ще особисте питання. У мирному житті жінка під час болючих місячних може взяти вихідний, відпроситися з роботи хоч на кілька годин. Як ви це переживали у зоні бойових дій? І чи були у вас засоби гігієни у достатній кількості, адже у війська їх досі не закуповують.
З перших місяців на війні мене супроводжували постійні запалення «по-жіночому», тому біль був ще сильніший. Зате плямки на одязі вже не боїшся, бо поруч поранені, ти і так постійно заляпана кров’ю.
Прокладок мені, до речі, завжди вистачало – хлопці ділилися. Вони собі купували їх замість устілок у взуття.
Якось було смішне. Напросилася я на бойовий вихід, коли прибули на локацію, зрозуміла, що наполягала не дарма – купа поранених. Зрозуміло, що жодних зручностей, спали в окопах. На стресі в мене раніше почалося місячне, (на фронті часто таке буває, як і затримки на кілька місяців), а я нічого із собою не взяла. І от сидимо ми в окопі, я думаю: бинт використати не можна, він потрібніший пораненим, що ж можна взяти? І у момент, коли по нас почало прилітати, я помічаю прокладки у ящику з медикаментами. Мені хлопці кричать, щоби я нікуди не рипалася, але я у той момент, повзучи по прокладки, була найщасливішою.
«Завдання медика – навчити військових допомагати собі самим»
Фронтова медицина змінилася з 2014 року?
Під час АТО/ООС мені видали брезентову сумку з доісторичними турнікетами, і все доводилося добувати через волонтерів. Зараз ситуація з турнікетами ускладнена тим, що з’явилося дуже багато китайських підробок під якісні. Через це багато ампутацій.
Але фронтова медицина – це не тільки про ліки й турнікети, а й про підготовку медиків. І я вимушена визнати, що, на жаль, зараз вона набагато слабша, бо скоротився час підготовки з тактичної медицини. У мене з початку повномасштабного вторгнення були випадки, коли приходили хлопці, які не вміли накладати турнікети. Їм доводилося вчитися у процесі. Те ж стосується і бійців: кожен повинен вміти надавати допомогу самому собі, бо медиків на всіх не вистачить. Зараз евакуація відбувається найчастіше вже після того, як допомогу пораненому надали побратими, або він сам собі.
Важливе завдання медика, на мою думку, навчити усіх своїх бійців допомагати самим собі і забезпечити їх усім необхідним для цього. Я була старшим медиком роти, тому регулярно перевіряла аптечки кожного, витягувала китайські турнікети, міняла їх на якісні. Клала додаткові таблетки від тієї ж діареї – хоч воно й звучить нестрашно, а на позиціях під обстрілом ця неприємність може підставити всю групу.
Ще у часи АТО/ООС ви публічно обурювалися погано укомплектованими аптечками і отримали за це догану. Чим закінчилася та історія?
Це було ще на початку моєї служби. Наша рота тоді була під постійними обстрілами, на нулі, а мені видали аптечки із садовими ножицями, неякісними турнікетами, замість бандажа якась маячня. Але через якийсь час я дізнаюсь від медиків з іншої роти, що бійці, які були на другій лінії, не під обстрілами, отримали дуже толкові аптечки – з усім, що треба. І мене дуже розлютила ця несправедливість. Я попросила командування замінити нам аптечки. Командування відповіло, що на заміну нічого немає, тому я звернулася до волонтерів. А ті, звісно, показали, чим нас «оснащують». І тут почався кіпіш, бо я нібито винесла проблему на загал.
У результаті до мене приїхала комісія із Києва, на передову, і почала мене «топити»: лякати суворою доганою, вимагати показати, як я зберігаю медикаменти, щоби до чогось причепитися. А у мене із цим завжди був порядок: усі ліки – під замком, у спеціальному ящичку. Я їм це показую, потім показую аптечки, які приїхали моїм бійцям – із садовими ножицями і неякісними турнікетами. Вони самі були дуже здивовані складом, попросили віддати турнікети і садові ножиці, але я сказала, що не дам – приїде інша комісія, і що мені показувати? І от після того візиту, вже наступного дня, сталося диво: нормальні аптечки знайшлися, а догану мені так і не вліпили. Хоч я була й не рада тій комісії. Бо коли вони стояли переді мною – я тряслася, вмовляла себе не плакати, щоби не здаватися слабшою, і навіть подумала: «От не могла ти, Олесю, за свої гроші купить ті турнікети?! Треба воно тобі було?».
Що ви порадите українцям, які зараз не служать?
Знаходити час на відпочинок, але при цьому бути максимально корисними для армії: не забувати, що у нас війна. Вихідні потрібні, та й відпустка теж. В армії ми дуже чітко усвідомили, що життя коротке і може закінчитися будь-якої секунди. Тому було навіть таке, що ми у сирому підвалі десь на фронті їли суші. Бо що в армії є такого, що тебе відволікає від постійних обстрілів і боїв? Спілкування з рідними і їжа.
Пам’ятаю, як я приїхала до своїх хлопців, привезла їм аптечки – на тому своєму рожевому велосипеді. Починається обстріл, хлопці кричать, щоби я заховалася у ямі, накритій целофаном, – це у них була така імпровізована кухня. І от я сиджу у тій ямі, поруч вибухає, гупає, і я розумію, що мене зараз може засипати землею і буду похована заживо у цій ямі, якщо поруч прилетить. І водночас бачу, що поряд у казані – печеня з фазана, хлопці щойно приготували, каструля парує. Я підповзаю рачки до тієї каструлі, насипаю собі печені й сідаю на виході – раптом мене засипле, то легше буде розкопуватись. А якщо прицільне потрапляння – то хоч поїм смачно перед смертю. А хлопці поруч пробігають, сміються: «А ти, дарма часу не гаєш».
Потім, поки було затишшя, я поїхала назад. Лечу собі на велосипеді, петляю на ньому, як заєць, і мені здається, що коли так їхатиму, то у мене і не поцілять. А сєпари сиділи дуже близько, їхню техніку навіть мені було видно крізь кущі. Але я їду, максимально впевнена у собі і щаслива, бо смачно наїлася! От такі моменти ти вчишся цінувати на війні.
Аліна Євич, для «Главкома»
Коментарі — 0